Cпецпроекти

Гопники, панк, тотальна самотність. Письменник та головред «Бабеля» Євген Спірін розповідає про улюблені книги


Євген виріс у Луганську в родині лікарів. Перед тим, як прийти в журналістику, він теж збирався стати лікарем – але батьки заборонили.  Зрештою, Євген вступив на філософський факультет і влаштувався санітаром у морг, де пропрацював п’ять років. Цього року він випустив книжку, в якій розповів про той період – про роботу з трупами, історії з життя людей, які колись були живими, та про те, як змінювався Луганськ на початку війни.

Ми попросили Євгена написати про свої улюблені книги і чому вони особливі. Спойлер: вийшло багато ностальгії, сварки та гіперреалізму.

Читати я почав років у 5. Ну як, я вдавав, що читаю: відкривав книги з батьківської бібліотеки і дуже уважно перегортав сторінки, прицокуючи, ніби щось розумію. Книг було багато, і половина з них із картинками. Це все були медичні атласи. «Патологоанатомічна експертиза», «Акушерство і гінекологія», «Пошкодження тіла після впливу електричного струму». Ну, а що ще могло бути в бібліотеці спадкових працівників моргу? 

Потім, як тільки мені в серпні 94-го виповнилося шість років, мене віддали в перший клас. Совок розвалився, але до Луганська нові українські книги не дійшли. Тому нас вчили читати на безглуздій книзі «Іскорка». Там Володимир Ульянов, він же Ленін, у своєму дитинстві бив глечики з вазами і тут же для чогось зізнавався батькам. Ну, знаєте, всі діти так роблять: трохи нашкодив, тут же мамці і розповів, ага.

У цьому ж першому класі були ще якісь жахливі книги на кшталт «Піонери-герої» і «Як Толя Комар закрив кулемет». Це була стрьомна книга. У ній ішлося про школяра, який кинувся пузом на кулемет і, поки дуло намотувало кишки, доблесні радянські солдати змогли прорвати лінію ворога. Я все не міг зрозуміти: на вулиці з кіосків грала Nirvana, мій сусід десь роздобув датську порнуху на VHS, старші пацики нюхали на будівництві «Момент», а в школу на «Мерсі» приїжджав дядько в малиновому піджаку і всім дарував подарунки. Нах*я мені було читати про Толю і кулемет?

Так чи так, читати я навчився швидко. І звичайно, читав усе, що потрапляло під руку. Читав іноді ночами, днями, на уроках, на парах, між розтинами трупів. Читаю і досі. У різному віці я знаходив якусь книгу і думав про неї: «Ну, все, це річ на століття». На жаль, я старію, інтереси змінюються і тому я розповім тільки про ті книги, які так мені вдарили по яйцях, що я досі до них повертаюся і перечитую.

Володимир Козлов, «Гопники», 2002

Білорус Володимир Козлов – дослідник. Він написав купу книжок, наприклад, одна з них про сибірський панк. А ще одна про хвилю емо в 2007 році. Це доволі серйозні документальні роботи. Козлов чудовий журналіст і документаліст, але люблю я його не за це, а за збірку «Гопники», яка вийшла у 2002 році. 

Гіперреалізм взагалі мій улюблений жанр, а коли автор пише про те, що тебе оточувало все дитинство, ти радієш як щеня щохвилини і думаєш: «Так, так, так! Так все і було». Книга «Гопники» про школяра, який закінчує 8 клас і думає, що ж йому далі робити? Йти до «вчила» [у нас, старшаків, казали «бурса», що означало ПТУ], як всі пацани, або як лох піти в 10 клас. Героя оточують його друзі: Век, Бик, Клок, Сцуль і інші колоритні персонажі. 

Книга сповнена безглуздого підліткового насильства, в ній вічно хтось п’є самогон, б’ється, ссить з даху на «вчилку матеші», і ще всі ці районні гопники хочуть «ходити з тьолкою». Здавалося б, навіщо читати цей треш про гопників? А читати його потрібно тому, що все моє покоління в ньому росло і не всі доросли до 30-ти. Щоб зрозуміти, як це було і як щоб краще ніколи не було. Звичайно, 90-ті стали мемом, а люди на концертах «Монеточки» іронізують разом з нею: «Бензином водку мешали / Глушили литрами / До десяти доживали самые хитрые/ Пока чермек сгущался, отрубились пальчики / Пиздили тачки, дисками банчили». Але це зараз іронізувати можна, а ми з Козловим так і жили все дитинство. Тільки він таки горілку глушив і дисками банчив, а я за цим спостерігав, покурюючи в кущах червону «Магну».

Що ще в такому дусі: «Школа», «Плацкарт» – теж Володимира Козлова.

Сергій Довлатов, «Заповідник», 1983

Про Довлатова можна розповісти двома способами. Перший: вдягти жабо, пенсне, зализати волосся на голові, залізти в кардиган і, сидячи з якимось матча лате з комбучі, размусолювати, який же Довлатов недалекоглядний, убогий, вузьколобий і взагалі фу таке читати, що ви в ньому знайшли. Другий спосіб – це кричати, що Довлатов геній, а ви всі дурні і не лікуєтеся. 

Жоден із них мені не підходить. Я не знав, хто такий Довлатов, коли мені вперше в руки попалася його книга. Ні його біографії, ні як він тікав із «совка», ні проблем з дружинами – нічого цього я не знав. Я просто відкрив, почав читати і завалив. А мені було 14 років. І все життя, спочатку спеціально, а потім не спеціально я намагався наслідувати Довлатова і писати так само, як і він. Тому що, коли читаєш Донатовича, то відразу впізнаєш його і хочеться йому сказати: «Брат, братан, братішка, почитай мені ще». Усі ці його жарти, кривляння, натуралістичність, бухло і вічні проблеми. Свій хлопець, кент, кореш, сядемо-посидимо, туди-сюди, пєтушкі-крємушкі. Ну, а «Заповідник» – це сумний твір про людину, яка все шукає себе, шукає, шукає, шукає. Він і жінку любить. І природу любить. І людей любить. Але йому так сумно, і ні жінка, ні природа, ні люди – на х*й йому не потрібні. Тому що як і всі ми, він абсолютно один. Нехай навіть і весь його всесвіт стиснувся до музею Пушкіна в Мухосранську.

Що ще в такому дусі: «Чемодан», «Компроміси» – теж Довлатова.

Чарльз Буковські, «Поштамт», 1971

Говорити, що у Буковські є найкраща книга – це все одно що назвати «Арсенал» найкращим серед «міцніх» пив, ігноруючи «Тетерів», «Десант» і «Максимум». Але історія роботи в поштовій компанії США – те, з чого варто почати знайомство з героєм книг Чарльза – Чінаскі. Ці його спроби встигати і вкладатись у графік, ці його порвані туфлі, які намокли під дощем, ці люди навколо, тупе начальство. Службовці, які мріють про якесь міфічне підвищення. І серед усього цього Генрі Чінаскі – який просто спостерігає.

Буковські часто закидали: персонажі-алкаші, примітивні герої, тупість сюжету. Ні, його герой настільки крутив на х*ю все суспільство, що здається йолопом, якому немає чого сказати. А насправді йому немає кому говорити. Він уже так сповнився свого пізнання пошти, що бухати віскі з вином – єдине, що рятує. Щось подібне я відчував, працюючи в луганському морзі. Ти робиш свою справу, отримуєш за це гроші і весь час думаєш, як би полетіти на Марс, де нікого немає. Але Чінаскі вивів універсальну формулу: «На ранок був ранок, а я був все ще живий. Може, роман напишу, подумав я? І написав». Ну, і я написав, шо вже там. 

Українською є хороше видання книги «Поштамт» 2014 року в перекладі Іллі Стронґовського. Схоже на оригінал.

Що ще в такому дусі: «Хліб з шинкою», «Голлівуд» – теж Буковскі.

Олесь Ульяненко, «Сталінка», 1994

Цей роман називають opus magnum Ульяненка, але я впевнений, це не так. Книгу «Сталінка» я купив на барахолці кварталу Сонячний у Луганську в 2009 році. Я просто йшов на пару з античної філософії, а на асфальті сидів такий мужик з лавашем замість обличчя і продавав книги. Я запитав, скільки коштує, і він сказав, що аби на чекушку. Зійшлися на 2 гривнях і 75 копійках. 

У той день було 4 пари, і на всіх я захлинаючись читав «Сталінку». Похмурі облізлі стіни, спроба головного героя втекти з психушки, зустріч із жінкою і нарешті любов, яка ні до чого не призводить. Що ще потрібно, коли ти працюєш у морзі і вчишся на філософському? 

Я дуже шкодую, що Ульяненко не дожив до наших днів. Мені хотілося б з ним смикнути пивка або змішати колу з коньяком і пройтися по Деміївці, адже саме про неї «Сталінка». І як і з Довлатовим, Ульяненко змусив мене почати писати. Описувати все, що бачиш навколо, нехай навіть це гидко пофарбовані зелені стіни в під’їзді або підлога поносного кольору. 

Ульяненка звинувачували в піднесенні чорнухи. Але ж чим була Україна в 1994 році, як не чорнухою? Я часто пишу про Луганськ, і мені кажуть, що це «чорнуха». Мовляв, у Луганську було добре, цвіли папороті, світив місяць і співали трубадури. А я все брешу, адже Луганськ – це «город цвєтов». Так і кажу всім: «Ху*род ху*тов». Мабуть, забули, як хрустіли шприцами, підходячи до будинку. Думаю, Ульяненко відчував приблизно таке.

Що ще в такому дусі: «Дофін сатани» – теж Ульяненка.

Джон Кінг, «Людський панк», 2000

Цей той самий Кінг, який не про «Кладовище домашніх тварин», а про «Фабрику футболу» і «Англію на виїзді». 

А передісторія проста. У середині 90-х у мене був сусід Юрець. Якось він з ніх*я приніс мені послухати платівку Sex Pistols, і так приблизно з 9 років почалося моє захоплення панком. 

Трохи пізніше в мене у школі був учитель англійської, який ходив у футболці з англійським прапором. За легендою Петрухи, а так ми називали вчителя, цю футболку йому подарував сам фронтмен «Пістолетів» Джоні Роттен. Тому Петруха ніколи її не знімав. Петруха багато пив і, скоріше за все, помер десь на задвірках Луганська. А я у 2008 році купив книгу «Людський панк». Вона майже як книга Козлова «Гопники», тільки замість дискотеки і самогону в ній панк-концерти і пиво лагер. Замість таблеток на горищі – натирання «Мартенсів» цеглою на річці, а замість бійок район на район – спроби місцевих лондонських скінів 70-х побити мігрантів пакистанців. Загалом це роман про те життя, якого ми хотіли, замість того, яке дав нам Донбас. Думаю, Денні Бойл зняв би чудовий фільм за цією книгою, але екранізували все ж фанатську «Фабрику футболу».

Що ще в такому дусі: «Покоління Х» Дугласа Коупленда.

Франтішек Олехнович, «У копцюрох ГПУ», 1934

Олехнович був драматургом, написав купу п’єс, але головне його досягнення – книга спогадів про радянські табори. Як людину, яка народилася майже на трупі СРСР, мене завжди цікавила історія ГУЛАГу і сталінських репресій. Я все ніяк не міг зрозуміти, як же люди таке допустили. Інше, що мені було не ясно, так це навіщо ті, хто зміг врятуватися і втекти від репресій в Париж або в США, іноді поверталися у «совок». Там їх відразу ж заарештовували, судили і розстрілювали. 

От ніяк не міг зрозуміти, поки не почалася війна з Росією і не довелося їхати з Луганська. Рівно за рік почали закрадатися думки: «А чи не зголити бороду і не поїхати глянути хоча б одним оком?» Історія нас вчить, що нічого вона нас не вчить. І всі, хто повертався, поплатилися за це. Тому, коли хочеться «поїхати глянути», потрібно пам’ятати про Олехновича. Ось і Олехнович жив собі в 1920 у Вільні, але тут йому запропонували поїхати в Мінсь, який тоді вже входив у БССР, і очолити там театр. Олехнович повівся, приїхав і його швидко взяли в розкрутку в ГПУ. Проїхався він по таборах, валили ліс, відморозив ноги і пальці, тиснув бліх і жер кору. Можливо, ніколи б ми про нього не дізналися, якби в 1933 році не заарештували іншого білоруського діяча – Броніслава Тарашкевича. Йому ми вдячні за одну з білоруських шкіл правопису – класичний правопис білоруської мови. Так от, Тарашкевича заарештували в Польщі і поміняли на Олехновича. Броніслав поїхав у СРСР, а Франтішек у Польщу, де й написав книгу спогадів про радянську каральну сталінську систему. Можливо, «У копцюрох ГПУ» – перша книга, яка розповіла всьому світу про ГУЛАГ. 

Олехнович, хоч і жив потім у капіталістичній Європі, від ГПУ не пішов. Його в 1944 році у Вільнюсі вбив агент КДБ. Обмінений Тарашкевич, який прагнув радянського щастя, загинув ще раніше. 1938 року його заарештували і розстріляли на полігоні «Комунарка» під Москвою, а потім закопали у братській могилі. Книгу краще читати в оригіналі, білоруська мова зрозуміла і приємна кожному, хто знає українську.

Що ще в такому дусі: Варлам Шаламов, «Колимські розповіді». 

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: