Cпецпроекти

«Вже не просив називати мене людиною з інвалідністю, але “каталочник” – це щось». Олександр Бойко – про лікування COVID-19 у державних лікарнях


Олександр Бойко – голова Запорізького осередку ГАР – перехворів на COVID-19 і перебував у двох лікарнях – Запорізькому обласному інфекційному відділенні та міській лікарні. Він розповів, як діагностували хворобу, наскільки державні медзаклади адаптовані до потреб людей з інвалідністю і як там ставляться до пацієнтів. 

Як діагностували вірус

29 липня в мене піднялась температура. Я одразу зателефонував сімейній лікарці і запитав, що робити. Вона відповіла – необхідно зробити ПЦР-тест, щоб з’ясувати, коронавірус це чи ні. 

За декілька годин до мене приїхали лікарі і взяли мазки з носа та горла, сказавши нікуди не виходити, а в разі підвищення температури – приймати жарознижувальні ліки. Наступного дня прийшов позитивний тест на COVID-19.

Не знаю, де конкретно я міг підхопити коронавірус. Я не контактував з кимось, хто хворів та говорив про це відкрито. Та є інфіковані, які ще не знають про свій діагноз, і від них також можна заразитися.

Прибуття до лікарні

Після підтвердження коронавірусу мені зателефонував лікар – попередив про необхідність госпіталізації до Запорізької обласної інфекційної лікарні. За мною приїхала швидка, і вже тоді почалися перші «пригоди». 

Водій швидкої, у якого не було медичної форми, разом із санітаром допомагав мені забратися в карету швидкої. Нормальних умов перебування не було – я їхав сидячи на підлозі, бо пересісти на крісло для лікарів не вийшло, а інших альтернатив не було.

В обласній лікарні

В інфекційному відділі лікар чомусь розмовляв не напряму зі мною, а із санітаром, який супроводжував мене у швидкій. Лікарка ігнорувала мене та відштовхувалася від інформації, яку надавав працівник швидкої.

Умови були жахливі: до входу ніяк не підібратися – там розбитий тротуар та сходи. Ні ліфту, ні пандусів в інфекційному відділі не було. Мені навіть пропонували встати та зробити декілька кроків – доводилося пояснювати, що я ніяк не можу ходити. 

Я просидів на вулиці приблизно 30 хвилин, після цього мене вирішили поселити в інший блок. Там були якісь пандуси, встановлені не за нормами.

Лікування

Протягом двох тижнів я був у тримісній палаті. Серед її плюсів – багатофункціональне ліжко та велика кількість розеток довкола. На цьому все.

Мінусів було значно більше: відсутнє вентиляційне оснащення, тому було важко дихати навіть трьом людям; доводчики в туалет були дуже жорсткі, одній людині доводилося притримувати двері, коли інша перебувала в кабінці. Мені було важко користуватися туалетом для власних потреб: там не було поручнів. 

Дзеркало висіло занадто високо, доводилося тягнутися, щоб побачити власне відображення. Душова кімната не була облаштована для людини з інвалідністю. Душ вміщував піддон заввишки 20-25 см, кран та шланг. Єдиний спосіб скористатися ним – використання стільця у піддоні, але він не був зафіксований, тому я весь час ковзав по підлозі.

У міській лікарні

Приблизно 11-12 серпня у мене виявили пневмонію. Я почав виконувати дихальну гімнастику, щоб спровокувати виведення мокроти. Тоді склав ще один аналіз, він був негативний, тому наступного дня мене виписали та перевели в міську лікарню. Там я потрапив до палати для учасників Другої світової війни, де було функціональне ліжко та холодильник.

Мене закрили на три дні, заборонили виходити з кімнати, мотивуючи це тим, що я приїхав з інфекційного відділення. Я складно переніс цей час: усвідомлював, що не хворію, але  обмежений у діях. Коли вийшов на вулицю, був безмежно щасливий. 

Мені зробили рентген, пневмонії не виявили. Та була стабільна температура 37-38, тому призначали різні антибіотики. До речі, через ліжко тоді в мене з’явилися проблеми з попереком.

Умови медичних держзакладів

Прийняття душу та відвідування туалету — окреме випробування. У моїй палаті був туалет, але єдине, що я міг, – тільки дивитися на нього через вузький дверний прохід. Був спільний туалет, але двері до нього не зачинялися. Траплялося, що приходиш у туалет або в душ, а хтось із медичного персоналу заходить та починає дізнаватися, чому я там. 

Персонал не розумів, чому я відвідував спільний туалет. Я намагався пояснити, що це через вузькі двері, на що вони казали: «Ти ж цим якось користуєшся!». 

Проблематично митися – двері в душ просто не зачинялися, і це дуже виводило мене з себе. Періодично я відпрошувався у лікаря додому, щоб нормально помитися в душі та відчути себе людиною не із середньовіччя, а з 21 століття. 

У лікарні не було ящиків, поличок та вішаків. Люди, які проєктували її, напевно, думали, що пацієнти приїздитимуть сюди на день і їм не потрібні базові речі. Це дуже незручно, постійно виникали проблеми під час прибирання, тягали сумки та пакети.

Загалом територія лікарні не привітна до людей з інвалідністю від слова «зовсім». На дорогах був збитий асфальт, дуже важко пересуватися територією, тому що треба дивитися на землю та контролювати крісло колісне. Було складно дійти до зупинки: там стояли ворота та хвіртка, а ще бордюр, а перед ним – розбитий асфальт, а ще паркан…

Спілкування з персоналом

З лікарями загалом питань не було. Можливо, це пов’язано з тим, що я розумію свої проблеми й потреби, бо навчаюся на фізичного терапевта. 

Були непорозуміння з медичним персоналом та санітарками. Доводилося пояснювати, що це не мої забаганки, а фізіологічна потреба, пов’язана з тим, що я маю інвалідність та пересуваюся на колісному кріслі. 

У міській лікарні ніхто не стукав, перед тим як зайти в мою палату, медичний персонал відчиняв двері і казав: ти повинен зробити те і те та піти туди й туди. Просто постукати та поставити до відома, хіба це складно?

Я був у палаті один, але медсестри дозволяли собі зайти о шостій ранку та питати, де аналізи, а ти в цей час сидиш голий… Я хотів людяного ставлення, а не «я тут персонал, а ви – пацієнт». Цілий тиждень домагався від них, щоб у двері стукали. Коли я поговорив із завідувачем, хтось змінив поведінку, а хтось продовжував ігнорувати.

Дуже засмучувало, що не було людяного ставлення. Це підривало морально. Ба більше, медичний персонал не володів коректною термінологією. Я вже не просив називати мене людиною з інвалідністю, але «каталочник»… Це щось із чимось.

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Колеса Допомоги», який реалізується за підтримки Міжнародний фонд «Відродження»

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь
 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: