Танці як стиль життя. Історія Івана й Аліси – українських танцівників, які стали відомими на весь світ
Іван Худолій і Аліса Селезньова – пара не тільки в танцях, а й у житті. Вони познайомилися, коли були ще підлітками, і дуже швидко стали партнерами в танцях. Із цього почалася історія їхнього успіху – дуже швидко пара почала посідати призові місця в міжнародних танцювальних турнірах.
Нині Іван і Аліса живуть у США і тренують людей, які мріють танцювати. Ми поговорили з парою про їхній танцювальний шлях, підтримку з боку близьких, менторство та натхнення, яке вони отримують у стосунках.
Іван:
Я почав займатися танцями у 6 років. Мої батьки привели мене до моїх перших учителів танцю – Олексія та Людмили Медуниць, які сьогодні мають свою студію M-studio та вважаються одними з найкращих у Сумах та Україні загалом.
Відтоді я ніколи не мав і думки кинути танці. З якимись стереотипами щодо них стикався, але на рішення й далі займатися танцями вони не вплинули. Так, колись хотілося спробувати також інші види спорту – у 12 років мені вдалося спробувати себе в тенісі. Я поєднував обидва заняття, тож танці ніколи не кидав.
У 15 років я вирішив переїхати до Харкова, де міг краще розвиватися як танцюрист. У рішенні мене підтримали рідні та друзі. Деякі хлопці та дівчата з мого оточення, які займалися танцями, також переїхали до Харкова.
Однією з перших людей, з якими я познайомився в цьому місті, була Аліса. Протягом наступних чотирьох років ми танцювали в різних партнерствах, але згодом створили танцювальний дует. Тоді наш спільний тренер Олег Кочнев уважав, що цей дует буде успішним – і не помилився.
Як і в більшості танцювальних партнерів, трапляється, що, коли ви проводите багато часу разом на тренуваннях і в подорожах, маєте спільні зацікавлення, ви зближуєтеся.
Ми поїхали на наше перше змагання в Лондоні – International Championship – усього за два з половиною місяці танцювання разом. Це змагання не було найуспішнішим у нашій кар’єрі, але це був тільки початок.
Уже за кілька місяців ми були на чемпіонаті світу в Парижі, де посіли третє місце. Це були неймовірні враження. Протягом того року ми мали багато успішних і призових результатів в Україні. Але найбільшого успіху в перший рік нашого сумісного танцювання ми досягли на Блекпульському фестивалі у Великобританії.
Блекпул – заповітне місто для кожного танцюриста. І уявіть: серед 300 пар ми пройшли в півфінал! Це неймовірно: жива музика, повний зал, поруч легенди бальних танців.
Після цього в нас були змагання в Нідерландах, Франції, Британії – і всюди ми успішно представляли Україну.
Аліса:
У танцях я вже 19 років. Жодного разу не шкодувала про цей вибір, адже знала з дитинства, що хочу займатися цим усе життя.
У мене було багато можливостей кинути танці: то протягом якогось часу не було партнера, то партнери, з якими мене ставили в пару, були не досить серйозними. Та насправді танці кидати я не хотіла – знала, що варто трохи почекати і знайти свого партнера.
Найсильніше мене підтримували батьки. Мама постійно возила мене на тренування, тато забезпечував можливість танцювати. Надихало захоплення моїми танцями з боку друзів, однокласників, учителів.
У моїй голові завжди є картинка кращої версії мене, і саме до неї я прагну. Щодня дізнаюся про нові можливості свого тіла та просуваюся вперед, а це не може не мотивувати.
Нині я тренуюся 2-3 години на день, якщо займаюся з педагогом – 5-6 годин. Сподіваюся, що ніщо не змусить мене кинути тренування, адже під час них на волю виходить ще одна Аліса – більш емоційна, чуйна та пристрасна.
Вигорання – це цілком природний процес. Час від часу це відбувається, і, на мою думку, варто прийняти це як даність. Потрібно давати собі час на відпочинок і пошуки натхнення. Крім танців, мене захоплює безліч інших справ, тому якщо вигорання трапляється, я змінюю свою рутину – і це допомагає.
З Іваном ми познайомилися, коли були підлітками. Тоді ми навіть не думали, що в майбутньому станемо не тільки танцювальною парою, а й парою в житті. Тоді він для мене був просто мовчазним хлопчиком. А за чотири роки, коли відбулося наше перше сумісне тренування, це було максимально весело й легко. І вже за кілька таких тренувань ми стали танцювальним дуетом.
Про натхнення
Аліса: Ми вчимося чогось одне в одного щодня. Ваня більш прагматичний, а я, зі свого боку, бачу все більш артистично.
В Іванові мене найбільше надихає його систематичність і схематичність. Він часто допомагає мені з танцями й може будь-який рух розкласти по поличках.
Іван: Аліса надихає мене своєю нескінченною можливістю творити. Вона постійно щось вигадує, її фантазія безмежна.
Про роботу тренера
Іван: Найскладніше в роботі тренера – знайти підхід до кожного учня. Треба відчувати його настрій, розуміти можливості, не перевантажувати інформацією, бо він може стресувати. Потрібен певний час, щоб випрацювати цей підхід.
Також важливою рисою тренера є терпіння. На власному прикладі ми цю навичку прищеплюємо й учням. Звісно, радіємо з кожного успіху підопічних, навіть із незначного. Саме через маленькі успіхи можна дійти великих перемог.
Аліса: Ми вчимо людей будь-якого віку. Виступаємо на змаганнях з учнями, якщо вони не мають партнерів – ця практика називається ProAm.
Деякі люди просто хочуть танцювати й отримувати задоволення. Хтось надихається «Танцями з зірками» і хоче сяяти на паркеті, змагатися в майстерності з іншими. Ми допомагаємо всім досягти своєї мрії.
Ніколи не пізно почати танцювати. Для багатьох людей, які приходять танцювати вже в усвідомленому віці, це як терапія. Вони відпускають усі сторонні думки та відчувають музику й партнера. Для дітей це класний вид діяльности, який здатний навчити дисципліни, поваги до інших і зібраности.
Іван: Ми вважаємо, що ментор не може бути для учнів постійним натхненником. Але, безперечно, може підштовхувати до джерел натхнення.
Професіонал ніколи не засуджуватиме вас за помилки, а бачитиме їх і просто шукатиме корінь цих помилок із вами. Профі завжди відкриватиме для вас нові деталі та нюанси, бо він також завжди в процесі пізнання всього нового.
