Cпецпроєкти

«Уперше розповіла, що мене турбує, про всіх демонів усередині». Історія дівчини, яка лікувалася у психоневрологічному диспансері


Останніми роками темі ментального здоров’я приділяють дедалі більше уваги. Психічні розлади є поширеними у світі: для прикладу, депресія є у 264 мільйонів людей.

Важливими проблемами є стигматизація людей із ментальними розладами та страх звертатися до спеціалістів. Ми поговорили з дівчиною, яка наважилася на лікування в ПНД, та дізналися, з чим їй довелося зіткнутися під час боротьби з депресією.

Діагностика депресії

Я страждала від депресії понад рік, хоча насправді не розуміла, що зі мною відбувається.

Було безсоння, постійно жахливий настрій і відчуття душевного болю. Я спочатку не усвідомлювала, що це хвороба. Думала, що така моя сутність, характер. Та якоїсь миті стало зовсім нестерпно.

Одного вечора отямилася на підлозі у своїй кімнаті в студентському гуртожитку серед купи речей. Це був апогей мого страждання, я навіть не могла плакати, настільки все було погано. Тоді написала подрузі, попросила, щоб вона сходила зі мною до лікаря, бо самій було страшно.

Я звернулася до психоневролога. У кабінеті вперше розповіла вголос, що мене турбує, про всіх демонів усередині. Про те, що мені весь час болить, що я не можу спати, навчатись і ріжу свої руки. Тоді ж заплакала вперше за останній рік.

Лікарка слухала мене спокійно, часом уточнювала деякі моменти. А тоді сказала, що потрібен стаціонар. Діагноз вона не назвала, тільки написала в направленні код. Пояснила, як дістатися лікарні, й попросила зателефонувати їй, коли оформлюсь там.

Із кабінету я вийшла з полегшенням – вірила, що мені нарешті допоможуть. Удома погуглила той код із направлення. Мені діагностували невротичну депресію.

Найважче було розповісти батькам. Я намагалася пояснити, як мені погано, що іншого виходу немає. Але вони забороняли мені їхати в лікарню, казали, що я зіпсую собі життя. Та я все ж поїхала.

Відділення ПНД

Мене скерували до Київського ПНД № 2. Спершу потрібно було пройти огляд у головного лікаря.

У черзі до нього я страшенно хвилювалася. Усі інші були з близькими людьми, а я зовсім сама. Але вже тоді зрозуміла: це місце, де можна не приховувати власних емоцій, як я звикла робити раніше.

Лікар ставив дивні запитання. Крім того, де я навчаюсь і чим займаюсь, було «хто такий Михайло Драгоманов» і таке інше. Потім він відвів мене до дзеркала й спитав, чи вважаю я себе красивою. На диво, я відповіла «так».

Спершу мені казали, що потрібна довідка від гінеколога та флюорографія. Але потім лікар і медсестра подивилися на моє направлення, пошепотілися й вирішили покласти мене без додаткових обстежень.

Коли мене проводили до відділення, я все ще не розуміла, що зі мною відбувається й чому я тут. Мені нічого не пояснили про мій стан, і це було дивно.
Ось я у відділенні. У мене забрали верхній одяг, провели в палату й видали постіль із величезною діркою на простирадлі. На всіх вікнах на поверсі були решітки, у коридорі стояли старі обшарпані дивани, а в туалетах не було кабінок, лише перегородки.

Атмосфера не дуже приємна, але я була спокійна: тут я можу бути собою й мене приймуть.

Сусідки по палаті

У палаті нас було спершу п’ятеро: я; нервова жінка, яка скреготіла зубами; бабуся, що лежала й мовчала; зла жінка; та дівчина з величезним синцем під оком. Згодом привели ще одну пацієнтку. Це була юна дівчина, яка прийшла з мамою. Вона верещала та благала, щоб її не залишали тут.

Коли все перейшло в повну істерику, медсестри просто заламали їй руки, вклали на ліжко та зробили укол. Дівчина швидко заспокоїлася, але не переставала говорити. З контексту я зрозуміла, що від складного навчання в неї «поїхав дах».

Дівчина із синцем під оком випрошувала медсестру вийти на вулицю, щоб купити цигарок, але її не відпускали. Тоді я вирішила допомогти. Того ж вечора до мене мала прийти подруга, і я попросила, щоб вона купила цигарок. Так я подружилася з дівчиною із синцем.

Згодом виявилося, що мене також не випускають на вулицю. Я зрозуміла це, коли спускалася на перший поверх, щоб зустріти подругу, а за мною побігли дві медсестри. Чому я не можу вийти, мені не пояснили. Сказали тільки, що це рішення головного лікаря.

Лікування

Із таблеток я вживала рецептурні препарати. Пити їх потрібно було щоразу в кабінеті медсестри, а потім розтуляти рот, щоб вона переконалася, що я ковтнула таблетки. Також робили уколи.

Через лікування страшенно хотілося спати. І власне спала я більшу частину дня та всю ніч. А в інший час була надто спокійна й трохи квола.

Якось до мене приходила подруга, яку я зазвичай дуже рада бачити. Але тоді було нестерпне бажання, щоб вона скоріше пішла, бо сильно хотілося спати.

Також була психотерапія у страшенно нудного лікаря. Навпроти крісла в його кабінеті був годинник, і я постійно стежила за стрілкою, коли вже минуть мої 45 хвилин. Терапевт говорив іноді розумні речі: про те, що потрібно приймати себе й нормально бути дивною. Але мені все одно щоразу не хотілося до нього йти.

Були ще загальна психотерапія й ароматерапія, але, оскільки я була на транквілізаторах, мені весь час хотілося там спати.

Годували паскудно, адже перебування в лікарні безплатне. Тому їжу мені часто приносили подруги та сестра.

За свої гроші я тільки купувала препарати, а за всі обстеження не платила. Мені перевіряли роботу мозку, зір, я здавала аналіз крови, зустрічалася з терапевтом для загального огляду.

Медсестри ставилися до мене, наче до маленької дитини. Усе детально пояснювали, ніколи не грубіянили. Одного разу навіть спеціально для мене відчинили душову, бо я засмутилася, що не встигла сходити в душ.

Найприємнішим з усього лікування був масаж. Він допомагав розслабитися. А ще щоразу масажист розповідав цікаві історії про своїх пацієнтів.

Після диспансеру

Я пробула в ПНД два тижні. Через тиждень мені та моїй подрузі із синцем під оком дозволили виходити на вулицю. Наша юна сусідка по палаті продовжувала безупинно говорити, а бабуся так і не промовила жодного слова.

Я звикла до умов, але втомилася від побічних дій препаратів і щоденної нудної психотерапії. Та й додому хотілося, чесно кажучи. Мені було краще, але ще не зовсім добре. Та я вирішила на наступному огляді головного лікаря посміхатися та просити про виписку. Просто розуміла, що я вже на фінішній прямій до одужання й залишатися тут більше немає сенсу.

Мій план спрацював. Тоді я пообіцяла собі, що буду робити все можливе, щоб мені повністю стало краще.

Бути в психоневрологічному диспансері – це не страшно. Головне усвідомлювати, що ти лікуєшся й згодом має стати легше. Не варто вірити голлівудським фільмам, де на людях у психіатричних клініках ставлять досліди. Це така ж лікарня з такими ж фахівцями, як і всі інші.

Реакція й підтримка близьких і рідних

Як я вже розповідала, з батьками спершу був скандал. Але вони живуть в іншому місті, тому лише телефонували мені. Згодом мама і тато заспокоїлися, говорили зі мною нормально, та постійно просили, щоб я не вживала жодних ліків.

Близькі подруги відреагували адекватно. Бо як би я не старалася приховати свій стан, але люди, які бачили мене щодня, усе одно помічали, що мені погано. Мене підтримували, навідували й не ставили зайвих запитань.

Це було дуже важливо для мене, бо депресія – така ж хвороба, як і всі інші. І людина не винна в тому, що вона хворіє. Не потрібно знецінювати цього стану. Ніхто не може вилікувати карієс або гастрит силою думки. Тому й під час депресії варто звертатися до лікаря.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь