«Багато людей впоралося з цим недугом, тепер і я серед них». Як я вилікувалася від депресії
Депресія – це не вирок і не вигадка, а звичайна хвороба, як безліч інших – і її потрібно лікувати.
Ми поговорили з дівчиною Машею М. (ім’я змінено на прохання героїні), яка була в депресії, і вона розповіла, як змогла впоратися з цією недугою.
Ти не прокидаєшся одного дня з думкою, що це депресія
Усе починалося дуже поступово. Ти не прокидаєшся одного дня з думкою: «О, це депресія». Просто поступово згасаєш, не усвідомлюючи, що це не норма.
Я почала задумуватись про екзистенційні речі: ми всі самотні, світ несправедливий, життя рано чи пізно закінчиться. Усе частіше я слухала Земфіру, зачитувалась Бродським. І просто думала, що я така і є: сумна та задумлива. Ніхто мене не розуміє, усі такі приземлені, і лише я думаю про вічне.
У мене часто запитували друзі та знайомі, чи нічого не трапилось. А я лише сердилась: «У мене завжди таке обличчя».
З часом стан почав погіршуватись. Порушився режим сну: я не могла спати вночі й була сонлива вдень. Могла заснути в транспорті та на робочому місці. Мені постійно бракувало енергії. Як результат, я почала більше їсти й набрала вагу.
Спершу я часто виходила гуляти сама. Їздила на набережну або ходила безлюдними місцями. Думала про власну немічність. Згодом сил виходити на вулицю було все менше, тому я просто лежала вдома. Окрім цього, рідко зустрічалася з друзями й припинила займатися спортом. Іноді змушувала себе піти на тренування, але в тренажерному залі робила все на пів сили, а дорогою назад могла розплакатися просто в транспорті.
Мене нічого не радувало, і я думала, що зі мною це назавжди. На душі було відчуття, ніби хтось близький помер – постійний сум на межі горя. Я думала, що це несправедливо, бо всі інші живуть нормально, а я наче взяла не себе їхню печаль.
Я говорила, що захворіла, щоб залишитись вдома
Найбільше складнощів виникало на роботі. Жорсткий графік і розписаний похвилинно план роботи доводили мене до істерики. Я ненавиділа щодень, проведений там, а часом виходила плакати до вбиральні.
Щодня доводилося вдавати, що зі мною все нормально, аби колеги не ставили зайвих запитань.
Іноді я говорила, що захворіла, щоб залишитись працювати вдома. Але легше не стало: я не могла зібрати себе докупи, постійно лежала в ліжку й відтерміновувала дедлайни.
Моя начальниця помітила, що я стала повільна та неуважна. Тоді я сказала, що у мене проблеми з тиском, і попросила, аби вона мене зрозуміла. Зізнатися, що насправді в мене проблеми з ментальним здоров’ям, було дуже страшно.
Про звільнення я думала щодня. Якось на корпоративі обняла свою подругу й розплакалась. Тоді я вперше визнала, що в мене депресія, що мені потрібна допомога.
Коли я все ж звільнилася, то краще все одно не стало. Так само було важко вставати з ліжка, нічого не радувало. Я покинула курси англійської й майже не виходила з дому.
Здавалося, що я назавжди з цим болем
Часто люди починають щось змінювати після настання критичної точки. У мене вона теж була.
Я часто плакала й не спала вночі, але одного разу сталася істерика. Мені було так нестерпно погано, що я кричала та кидалася у свого хлопця книжками. Тоді хотілося звинувачувати весь світ у своїй проблемі. Я не хотіла власної смерти, але й жити так далі вже не могла.
Наступного ранку ми обоє вирішили, що час звернутися до фахівця. Звісно, перший раз був невдалим. Лікар мені зовсім не сподобався: він майже не давав мені говорити, не підтвердив і не спростував діагноз. Одразу сказав, що потрібна терапія. Але мені було дуже некомфортно з ним, тому я вирішила шукати допомоги далі.
В іншій клініці я не витримала й двох хвилин. Лікарка зробила мені жорстке зауваження за те, що я запізнилася. Тоді я просто вибігла й почала плакати на ґанку.
Після цих невдалих випадків мені спадало на думку, що ніхто вже не зможе допомогти, що я назавжди з цим болем. І якщо навіть я ходитиму до психотерапевта, це триватиме роками.
Усе змінилося в день, коли я прийшла на лекцію про депресію. Тоді я почула, що за допомогою когнітивно-поведінкової терапії можна позбутися депресії в середньому за 12 сеансів. У мене з’явилася надія на одужання.
Незадовго я знайшла фахівця у сфері КПТ. Перший сеанс минув зовсім не так, як я очікувала. Мені хотілося тоді співчуття. Але терапевтка була холоднокровною, не зважала на те, що я ледве стримувала сльози. Здавалося, що вона зовсім байдужа, та згодом я зрозуміла – це правильний підхід. Хтось із нас має бути емоційно стабільним.
Діагноз мені підтвердили. І я щотижня почала відвідувати терапію.
Жалість – останнє, що потрібно людині в депресії
Навколо мене досить прогресивні люди, і всі вони спокійно прийняли мій стан. Звісно, розповідати про це було важко. Але реакція близьких лише підбадьорювала мене.
Я чекала коментарів на кшталт «ти сама все придумала», «люди близьких втрачають і не ниють так» або «більше працюй, тоді полегшає». Але цього не було. І мені так легко стало говорити правду. Я просто могла сказати, що мені морально погано, коли не хотіла кудись іти. І не потрібно було вигадувати різні причини. Мене розуміли й приймали.
Найбільше підтримувала подруга, у якої теж колись була депресія. На відміну від деяких близьких, вона ніколи не виявляла жалість, завжди намагалася відволікти від поганих думок, вигадувала приємні активності для нас.
Іноді мені хотілося, щоб хтось потримав мене за руку й ми поплакали разом. Але насправді жалість – це останнє, що потрібно людині в депресії.
Щоб вийти з цього стану, варто усвідомити, що твої відчуття – це не ти, а лише симптоми хвороби. І ця хвороба лікується.
Також потрібно розуміти: терапія – не чарівна таблетка, яка вмить все вирішить. Потрібно виявити бажання змінити власне життя та докласти чимало зусиль, щоб вийти з депресії. Адже якщо продовжувати лежати на ліжку й звинувачувати весь світ у своїх бідах, нічого хорошого не відбудеться.
Моя терапія тривала майже пів року. Ліків мені не виписували, адже у цьому не було потреби. Це міт, що психотерапевт завжди призначає антидепресанти. Але навіть якби довелося щось пити, я була б не проти.
Поступово мені ставало краще. Я почала сміятися з жартів й сама кликала друзів на прогулянку. Сон налагодився завдяки чіткому розпорядку дня, а разом з ним налагодилося й харчування.
Це була велика робота над собою. Звісно, мені було важко: іноді втрачала віру, хотілося все покинути. Але в такі моменти ми з терапевткою згадували всі зміни на краще. Тоді бажання відступати зникало.
Найбільшим моїм відкриттям було усвідомлення, що не лише я з такою проблемою. У світі безліч людей із депресією. Це може бути мій сусід, подруга чи колега. І так багато з них впоралося з цим недугом. А тепер і я серед них.
Депресія з погляду медицини
Клінічна психологиня та сімейна системна терапевтка Світлана Стеба
Чому не варто знецінювати депресію?
Депресія є однією з найпоширеніших хвороб у всьому світі, яку (за даними ВОЗ) діагнозтовано в понад 264 мільйонів людей.
Депресія значно відрізняється від звичайної зміни настрою та короткочасних емоційних реакцій на виклики в нашому повсякденному житті. Особливо тривала депресія з помірною чи важкою інтенсивністю може серйозно загрожувати здоров’ю та життєдіяльності людини. Адже вона може спричинити сильні душевні та фізичні страждання, які впливають на працездатність і на можливість перебувати в стосунках у колективі й у сім’ї.
У гіршому випадку депресія може призвести до самогубства.
Стадії депресії
Депресія буває різних стадій. Її можна поділити за ступенями вираженості:
- початкова (або маскована) – такі пацієнти скаржаться зазвичай на загальне соматичне нездужання: запаморочення, нудота, головний біль, дискомфорт в області серця, порушення травної системи;
- соматизована – загальний депресивний фон, песимістичні думки й ангедонія вже присутні (таким пацієнтам треба докладати багато зусиль для виконання базових елементарних дій);
- циклотимічна – проявляються характерні для депресії відчуття смутку, зниження настрою, розлад мислення з вибірковістю сприйняття, що акцентується на негативі (знижений настрій, збільшене негативне сприйняття дрібних неприємностей, зверхцінна ідея своєї нікчемності та вини);
- меланхолічна – вияв специфічного смутку основна ознака депресії цього ступеню, він відчутний як фізичне страждання, а не просто як поганий настрій;
- меланхолічна парафренія – останній і найважчий ступінь депресивного розладу, трапляється рідко, і найчастіше – у людей літнього віку (стійке маячення, а інколи галюцинації; хворі можуть чути голоси близьких, які вмирають, і бачити, як вони страждають).
Як близьким підтримати людину з депресією?
Важливо розуміти: якщо у вашої близької людини депресія, то це хвороба, а не питання волі, ліні чи песимізму. Поради на кшталт «взяти себе в руки» не допоможуть. Якби людина могла, вона б це зробила. Тож такі поради можуть лише дратувати людину в депресії та віддаляти її від вас через нерозуміння серйозності її стану.
Людині в депресії здається, що вона самотня в усьому світі й ніхто не може зрозуміти її страждань. Слушно буде надати саме ту підтримку, яка їй потрібна: побути поруч, вислухати, розділити біль, але не «лікувати» порадами. Залишити наодинці, якщо вона про це просить, але дати зрозуміти, що ви все одно поруч, що будете раді прийти на допомогу: приготувати їжу, сходити до продуктової крамниці чи вийти разом на прогулянку.
Хворому може знадобитися фінансова підтримка, якщо через депресію він втратив працездатність. Не слід дорікати цим, а розуміти, що це тимчасове явище й людина зможе повернутися до роботи після одужання.
Також можна допомагати знаходити речі, які зацікавлять людину в депресії, залучати до фізичних вправ (наприклад, йога чи танці). Варто відслідковувати речі, які гарно виходять у людини в депресії, що може вплинути на підвищення її самооцінки й загалом покращити її самовідчуття.
Але найголовніше – своєчасно звернутися до лікаря-психіатра й бажано водночас – до психотерапевта. Якщо треба, відвести туди хворого та дотримуватися порад лікарів. Пам’ятайте, що депресія лікується, і ваша близька людина зможе знову повернутися до звичного життя завдяки підтримці.
