Ще 13 класичних фільмів-нуарів, які ви могли не бачити досі
Якщо в першій частині розповіді про класичні нуари акцент робився перш за все на американських фільмах, то нинішня «чортова дюжина» охоплює і французькі, і британські, і австрійські, і навіть японські картини. Часовий ареал класичних американських нуарів як правило обмежують 1940-50-ми роками, при чому крапку як правило ставлять в 1958 році, коли на екран вийшов геніальний «темний фільм» Орсона Веллса «Печать зла».
Але насправді класичний нуар як жанр протягнув аж до середини 60-их – в Європі і Азії це довгожительство було пов’язане з тим, що американський жанр «прищепився» там занадто пізно, а в самих США – із тим, що чимало режисерів не хотіли розлучатися з перевіреним стилістичним рішенням (ах, цей «голландський кут» зйомки!), незважаючи на те, що похмурі інтонації та песимістичні настрої уже вийшли із моди. А тому в цьому списку із 13 нуарів фігурує навіть стрічка 1966 року.
Загалом, досить прелюдій – наш кіно-експрес вирушає в дорогу. І як казав Денніс Ліхейн – «Подай мені руку, пітьма!»
«Леді в озері» / Lady in the Lake (1947, США, режисер Роберт Монтгомері)
Як ви вважаєте, чому у фільмі «Хардкор» Іллі Найшуллера в одній зі сцен на стіні кімнати висить постер маловідомого у нас нуару «Леді в озері»? Річ у тому, що Найшуллер, який зняв «Хардкор» тотальною суб’єктивною камерою, не тільки прекрасно знає, чий трюк використовує, але навіть підкреслює цей повтор (цю спадковість).
Так, знаменитий актор Роберт Монтгомері («Леді в озері» – його режисерський дебют) був першим, хто зняв весь фільм від першої особи (тобто, від свого імені, тому що сам і зіграв головну роль). Щоправда, його лице ми бачимо лише в трьох сценах – як відображення в дзеркалі та під час безпосереднього звернення з екрану до глядача (ще один формальний прийом, що має назву «руйнація четвертої стіни»). Завдяки усім цим трюкам стрічку «Леді в озері» прийнято вважати не надто успішним, але все-таки дотепним експериментом.
Сюжет цієї картини заснований на романі Реймонда Чандлера, а, відповідно, ми знову слідкуємо за пригодами приватного детектива Філіпа Марлоу, в ході яких він періодично отримує по голові, стікає кров’ю, підозрюється у вбивстві та навіть трішки закохується. До речі, сам Чандлер вельми прохолодно поставився до ідеї Монтгомері використовувати суб’єктивну камеру, але студії «МГМ» за будь-яку ціну хотілося стати піонерами хоч у чомусь.
Після «Леді в озері» на екрани вийшов нуар «Чорна смуга» Делмера Дейвса, де також використовувався прийом «суб’єктивної камери», але уже не настільки тотально, як у Монтгомері.
Вкрадена особистість / Stolen Identity (1953, Австрія, режисер Гюнтер фон Фрітш)
Напередодні Нового року одного чоловіка плутають із іншим, внаслідок чого він знаходить своє кохання. Ні, це не «Іронія долі» Ельдара Рязанова, а зразковий нуар «Вкрадена особистість» австрійця Гюнтера фон Фрітша.
Ця стрічка стала першим спільним американо-австрійським проєктом (незважаючи на американських акторів, залучених до головних ролей, фільм було знято на австрійській кіностудії).
Відень початку 50-их років, досі не оговталась після війни. Все та ж розруха і депресія, все та ж каламутна вода, де любив рибалити незабутній Гаррі Лайм із «Третьої людини». І в цьому похмурому місті випадково перетнуться долі таксиста, який мешкає у Відні без документів і поневіряється світом, і дружини відомого піаніста, смертельно втомленої від його параноїдальних ревнощів, яка мріє втекти від чоловіка до Сполучених Штатів.
Перехоплена телеграма, спалах гніву, пістолет в кишені пальто, збіг обставин – і от уже таксист виявляє на задньому сидінні свого автомобіля тіло американського дипломата із кулею в спині. Можливо, звичайно, варто звернутись в поліцію, але ж занадто велика спокуса привласнити собі гаманець і американський паспорт незнайомця. А, як відомо, найкращий спосіб впоратись зі спокусою – піддатися їй.
Таксист так і робить, не здогадуючись, що разом із чужою особистістю ти, як правило, привласнюєш і чужі проблеми (через 22 роки аналогічний сюжет використає Мікеланджело Антоніоні у своїй картині «Професія: репортер»). У фіналі всі отримають саме те, чого бажали або те, на що давно напрошувались.
«Легка здобич» / Pushover (1954, США, режисер Річард Куайн)
Цей майстерно знятий нуар до сьогодні ніяк не може вийти з тіні фільму «Подвійне страхування» Біллі Вайлдера.
Цьому сприяє і схожий (віддалено, але все-таки) сюжет, і Фред Макмюррей, який зіграв головну роль в обох картинах. При цьому «Подвійне страхування» вважається «класикою», а «Легка здобич» – «бідним родичем». Такий статус безперечно не заслужений – стрічка Куайна достойна без перебільшення, а у візуальній стилістиці й поготів – на голову вища за багатьох своїх «побратимів».
Після зухвалого пограбування банку, в ході якого вбивають охоронця і викрадають 200 тисяч доларів, всі сили поліції направлені на пошук злочинців. Детективу Полу Шерідану доручено втертися в довіру до подружки одного з учасників пограбування – красуні Лони Маклейн. Детективу доводиться бути одночасно і актором, і глядачем – ось він розігрує з Лоною ніжні почуття, а ось він уже разом з напарником веде стеження за її квартирою із будинку навпроти. А потім…
Це нуар, тобто кіно про приречених – в якийсь момент спокуса перейти межу стає нестерпною, і Полу захочеться привласнити не лише чужу дівчину, але і чужі гроші, і заради цього він почне вбивати всіх підряд, не розбираючи вже, хто свій, а хто чужий.
Глядач, маючи на увазі назву фільму, спершу вважає, що «легка здобич» – це Лона, яка ведеться на залицяння копа і готова зрадити свого дружка-гангстера; потім йому здається, що легка здобич – це все-таки Пол, якого занадто легко спокусити стрункими ніжками та хрусткими купюрами; але в фіналі обидва вони – і Лона, і Пол – виявляються «легкою здобиччю» долі-лиходійки, що грає міченими картами.
Для Кім Новак, яка грає в цьому нуарі Лону Маклейн, картина стала безсумнівно вдалою – саме після цієї стрічки на неї звернув увагу Альфред Гічкок, і за 4 роки вона стане суперзіркою, знявшись в легендарному «Запамороченні».
«Великий ансамбль» / The Big Combo (1955, США, режисер Джозеф Льюїс)
Джозеф Льюїс – режисер культовий, хоча більшість його фільмів вважаються низькобюджетними. Так, у нього не знімались актори масштабу Богарта, Дугласа чи Мітчума, але це не заважало йому створювати справжні шедеври.
Особливості візуального стилю Джозефа Льюїса – експресіоністська світлотінь, незвичні косі ракурси, витончені довгі плани, надщільні крупні плани – досі обговорюють у всіх кіноакадеміях світу.
Вплив Льюїса на кінематограф наступних десятиліть неможливо переоцінити – наприклад, його ранній нуар «Схиблений на зброї» вивчав Артур Пенн перед початком зйомок «Бонні і Клайда», а нетлінна робота Алана Паркера «Серце Янгола» навряд чи відбулася без нуару «Ніч так темна».
Але за потужністю виразності жодний його фільм не зрівняється з «Великим ансамблем» – тут кожна екранна секунда достойна бути увіковічненою. Слоган на постері цього фільму свідчив: «Нескінченний потік болі та жорстокості, побудований на протиставленні темряви й світла». Насправді сюжет значно простіший – протистояння маніакально праведного поліцейського детектива, яким рухає спустошливої дії пристрасть до коханки гангстера і безжального кримінального боса (в цій ролі розкішний Річард Конте).
Обидва вони виступають як мисливцями, так і об’єктами полювання – щоправда, образ гангстера, який вдаряється у філософію, вийшов у Льюїса значно цікавішим і динамічнішим, ніж образ детектива, що звихнувся на дихотомії добра і зла. Аналогічне протистояння «нудного праведника» і «яскравого злочинця» розіграє через багато років Тім Бертон у свому «Бетмені» із Майклом Кітоном і Джеком Ніколсоном, причому в одній зі сцен Джокер, звертаючись до свого запеклого ворога процитує фразу із «Великого ансамблю»: «Ми з тобою схожі. Єдиний твій недолік полягає в тому, що ти хочеш бути мною».
«Поцілунок вбивці» / Killer’s Kiss (1955, США, режисер Стенлі Кубрик)
Це один із найбільш ранніх (другий повний метр, якщо точно) Стенлі Кубрика, режисера знаменитих «Сяйво» і «Із широко заплющеними очима», в якому він і як продюсер, і як сценарист, і як оператор, і як режисер монтажу. Попри мізерний бюджет, Кубрику вдалося зняти воістину новаторський нуар – за «Поцілунок вбивці» він навіть отримав нагороду Міжнародного кінофестивалю в Локарно – як найкращий режисер.
Дейві Гордон – боксер, який проживає в убогій орендованій халабуді, чия кар’єра вже давно іде на спад. Одного разу у вікні будинку навпроти він бачить, як якийсь чоловік грубо обходиться з дівчиною, і вирішує втрутитись. Із цього моменту його починає затягувати у вир неприємностей. Річ у тому, що чоловік, якого Дейві налякав – дрібний, але мстивий гангстер Вінсент Рапалло, а дівчина, за яку вступився Дейві – коханка Рапалло, якій раптом спало на думку порвати зі своїм забезпеченим кавалером.
Дія в «Поцілку вбивці» розгортається як флешбек: Дейві очікує на дівчину на залізничному вокзалі, щоб поїхати разом із нею, але сумнівається, що вона прийде, а тому прокручує в голові всі події, які мали місце за останні кілька днів. А відбулося всього чимало – Рапалло, як типовий аб’юзер, вирішив провчити невірну коханку, викравши її, а його головорізи, яким було доручено убити Дейві, замість нього прикінчили його менеджера, тому поліція підозрює у вбивстві самого невдаху-боксера. Дейві доводиться йти на крайнощі аби врятувати дівчину, причому Ланселот із нього виходить не надто везучий. Так, у фіналі дівчина все ж прийде на вокзал, але у цього хеппі-енду буде гіркий присмак – Дейві ніколи уже не зможе беззастережно довіряти своїй коханій після того, як вона виторгувала своє життя у Рапалло, відреклась від свого спасителя.
До речі, в «Поцілунку вбивці» є дві сцени, які на сьогодні вважаються хрестоматійними – ефектний поєдинок між суперниками на складі манекенів і розповідь дівчини про сестру, формально виконаний як танець балерини.
«Чоловічі розбірки» / Du Rififi chez les Hommes (1955, Франція, режисер Жюль Дассен)
Жюль Дассен, син одеського перукаря, почав свою режисерську кар’єру в США, однак свою найкращу картину під назвою «Чоловічі розбірки» вимушений був знімати у Франції. Це трапилось, тому що ім’я Дассена, як і багатьох інших його колег по кіноіндустрії, потрапило у сумнозвісний «Чорний список» Голлівуду. І хоча за плечима Дассена до того часу уже були такі касово успішні роботи як «Груба сила», «Оголене місто» і «Злодійське шосе», підозра в антиамериканській діяльності позбавляла його права на роботу в США (детальніше про «Чорний список» і людях, що до нього потрапили, розповідається у відносно недавньому фільмі «Трамбо»).
Після переїзду із Америки до Франції, Дассен два роки безуспішно намагався повернутись у кінематограф, оббиваючи пороги студій, доки йому не підвернувся контракт на малобюджетну екранізацію книги Огюста Ле Бретона «Чоловічі розбірки». На головну роль Дассен запрошує актора Жана Серве, який частенько заглядав у пляшку, а одну з другорядних ролей (італійського «ведмежатника» Цезаря) береться зіграти взагалі сам. Заради економії коштів на постановниках трюків, він викидає зі сценарію усі сцени бійок (стрільбу залишає). Як не дивно, але від цих обмежень і концепцій в дусі «чим голіший, тим мудріший» стрічка лише виграла – журі Каннського кінофестивалю навіть присудило Дассену нагороду «за кращу режисуру».
Сюжет «Чоловічих розбірок» в наш час може здатися дещо тривіальним – група злочинців під керівництвом старого злодія грабують ювелірний магазин, але внаслідок «charchez la famme» все іде шкереберть. Та не слід забувати, що хороше кіно не зводиться лиш до одного сюжету – не менш важливо «як» був знятий фільм. І цього «як» в «Чоловічих розбірках» вистачить на окрему монографію.
І, так – якщо при згадці прізвища «Дассен» у вас в голові зазвучало «Et sit u n’existais pas», не варто перейматись щодо своєї психіки. Джо Дассен, улюблений французький співак Радянського Союзу – син Жюля Дассена від першого шлюбу.
«Поцілуй мене насмерть» / Kiss Me Deadly (1955, США, режисер Роберт Олдрич)
У цьому фільмі, знятому за мотивами роману Міккі Спіллейна, нуарова естетика не просто перебільшена, а досягає свого апогею, стилістичні кліше доведені до таких крайнощів, що, здається, ще зовсім трішки – і це вже буде пародія.
Приватний детектив Майк Хаммер підбирає на нічному шосе дівчину в халаті на голе тіло, а по радіо передають, що з психлікарні втекла небезпечна пацієнтка. Не усвідомивши, наскільки небезпечно підвозити «божевільних» (хоча звідки Хаммеру було знати, що його попутницю розшукує і поліція, і гангстери, і спецслужби), сищик влипає у серйозні неприємності. І от, втрачаючи свідомість, він уже бачить, як смикаються ноги його супутниці, яку підвісили і катують. Чудом уникнувши смерті, Майк, виконує останнє прохання дівчини («обіцяй, що не забудеш мене!»), і оголошує всім, хто так чи інакше задіяний у цій справі, нещадну війну.
Коли фільм «Поцілуй мене насмерть» вийшов на екрани, критики і члени комітету поборників суспільної моралі накинулись на нього, немов стерв’ятники – їх обурювала і «надлишкова жорстокість окремих сцен» (хоча порівняно із сучасними сценами Джейсона Стейтема – це просто іграшки), і «відсутність будь-яких моральних орієнтирів», і відкритий фінал, який можна трактувати як завгодно, а це ніби то збиває глядача з пантелику.
«Поки місто спить» / While the City Sleeps (1956, США, режисер Фріц Ланг)
Один із останніх фільмів знаменитого Фріца Ланга, режисера легендарних картин «Метрополіс» і «Доктор Мабузе», а також цілого ряду видатних нуарів на кшталт «Жінки у вікні», «Вулиці гріха» і «Великої спеки». Був у нього і «журналістський нуар» під назвою «Синя гарденія», своєрідним «спадкоємцем» якого є стрічка «Поки місто спить».
І поки це місто (а маєтсья на увазі Нью-Йорк) спить, на його вулицях орудує серійний убивця жінок, який отримав від журналістів прізвисько «помадний убивця». Тут Фріц Ланг звертається до історії реального «серійника» Вільяма Хейренса, котрий отримав таке ж псевдо «помадний убивця» після того, як почав на місцях своїх злочинів залишати послання, написані помадою жертв.
Але сюжет фільму не замикається винятково на вбивці – у картині фігурує ще три журналісти, кожен із яких мріє стати головним редактором газети New York Sentinel. Це «суперництво» почалось відтоді, як син покійного власника газети оголосив, що має намір запропонувати посаду головного редактора тому із співробітників, хто першим викриє «помадного вбивцю». Тому гонка буде нещадною – у кожного із трьох газетників є свої причини дістатися фінішу першим. Заради мети вони навіть готові ризикувати життями (до того ж, не тільки власними).
Можливо, саме через те, що фільм здебільшого концентрується на темі боротьби за владу в медіакорпорації, а не на полюванні за маньяком, ця стрічка Ланга не стала касовим хітом і вважається найбільш недооціненою його картиною. А можливо глядача збентежив той факт, що e фільмі відсутні як однозначно позитивні герої, так і однозначно лихі.
«Двоє із Манхеттена» / Deux hommes dans Manhattan (1959, Франція, режисер Жан-П’єр Мельвіль)
«Я знімаю гангстерські фільми, але не американські гангстерські фільми, а свої власні. Хоча класичні нуари я люблю понад усе» – сказав якось великий режисер Жан-П’єр Мельвіль. І справді, цей француз створив власний нуар – «мельвілієвский», але при цьому з глибоким відчуттям поваги до американського кіно-контексту. Як і в закокеанській нуаровій класиці, герої фільмів Мельвіля – чи то «Боб-марнувальник життя», «Друге дихання», «Самурай» чи «Червоне коло» – завжди трагічні фігури, відчайдушні (або ті, що у відчаї) самітники, які кидають виклик долі, але завжди програють.
«Двоє із Манхеттена» – ранній фільм Мельвіля, що поєднує в собі елементи двох стилів: європейської «нової хвилі» і американського «нуару». Дуалізм цієї стрічки проявляється не лише у стилістиці – двоє головних героїв картини, які розслідують таємниче зникнення французького дипломата в Нью-Йорку, також є дивним поєднанням протилежностей. Один – журналіст Моро, представник дипломатичної служби (його зіграв сам режисер), другий – безпринципний фотограф-папарацці Дельма. Обидва прагнуть розкрити таємницю. Тільки Моро це робить, щоб уникнути дипломатичного скандалу, а Дельма – для продажу гарячого матеріалу пресі. У своїх пошуках вони будуть вимушені пройтись дном великого нічного міста. Власне, саме Нью-Йорк, а зовсім не Моро чи Дельма, є головним героєм цього фільму, сценарій до якого Мельвіль написав під враженням від роману Сімеона «три кімнати на Манхеттені».
Фільм провалився в прокаті, але став культовим для режисерів французької «нової хвилі» – буквально через рік після прем’єри Жан-Люк Годар, вражений «Двома на Манхеттені», запросив Мельвіля знятись у свому дебютному «На останньому диханні» (режисер зіграв румунського письменника Парвулеско).
«Пекло – це місто» / Hell is a City (1960, Великобританія, режисер Вел Ґест)
Зазвичай при згадуванні британської кіностудії «Гаммер» в пам’яті виринають в першу чергу готичні горрори про Дракулу і Франкенштейна, в яких знімались Крістофер Лі та Пітер Кушинг. Однак, саме студія «Гаммер» випустила свого часу один із найбільш знаменитих британських нуарів під назвою «Пекло – це місто» із блискучим Стенлі Бейкером у головній ролі.
Місто, про яке йдеться в назві фільму – це Манчестер з його фабричними трубами, темними провулками, брудними барами та закинутими пустирями, на яких місцеві роботяги грають на гроші в «орлянку». Причому, на відміну від більшості фільмів «Гаммер», знятих в студійних павільйонах, картина Гестра знімалась на реальних міських локаціях – зараз у Манчестері можна замовити екскурсію місцями зйомок цього нуару і навіть піднятися на дах, де відбувається фінальна сутичка головного героя із лиходієм.
Отже, фанатично відданий своїй роботі інспектор поліції впевнений, що грабіжник, який нещодавно втік із тюрми, обов’язково повернувся в Манчестер, аби забрати сховані там напередодні коштовності. Нові пограбування і вбивства, які відбуваються в місті, переконують у правильності такої гіпотези. Так, виходячи із синопсису, може здатись, що це не нуар, а поліцейський трилер. Однак, якщо відволіктися від короткого викладу сюжету і вузьких жанрових формулювань, то виявиться, що за одержимістю роботою інспектор приховує власну безпросвітну самотність. Ця самотність лиш підсилюється регулярними істериками, які влаштовує йому знуджена бездіяльністю дружина. Виявиться, що з убивцею він знайомий з дитинства. Навіть виявиться, що хоробрість поліцейського, можливо, обумовлена відчуттям приреченості, а не куражу. Додайте до цього незрівнянний джазовий саундтрек Стенлі Блека й отримаєте справжнісінький нуаровий нуар, в якому ще й переможець тиняється міськими вуличками з гіркою складкою на вустах і холодною тугою в очах.
«Інший світ США» / Underworld U.S.A. (1961, США, режисер Семюель Фуллер)
Семюель Фуллер – видатний американський режисер-новатор, який прославився завдяки таким шедеврам, як «Подія на Саут-стріт», «Шоковий коридор» і «Оголений поцілунок». На початку 1960-их років Фуллер, припинивши співпрацю з великими студіями, зняв як незалежний режисер безжальний нуар про помсту «Інший світ США».
Ще підлітком Толлі Девлін стає свідком вбивства свого батька чотирма гангстерами і після цього ним керує помста. Подорослішавши, він навмисне скоює злочин, щоб потрапити до в’язниці, де якраз відбуває покарання один із четвірки кривдників. Толлі вибиває там із нього імена всіх, хто вбивав його батька. Вийшовши на волю, він починає пошуки решти своїх ворогів, однак є один нюанс – виявляється кожний із тих, кого він розшукує, за цей час встиг стати серйозним і небезпечним босом кримінального світу. Підібратись до таких людей – вельми непросте завдання, адже тепер їх охороняє не лише мафія, але і корумпована поліція. Але Толлі пройшов непогану тюремну школу, він хитрий і верткий, і його уже не зупинити.
Попри суворий контроль з боку продюсерів, фільм Фуллера все одно вийшов доволі жорстоким для свого часу – персонажів б’ють, розстрілюють, топлять і спалюють заживо, причому ігноруючи в більшості випадків правила на кшталт «жінок і дітей не зачіпати».
«Фільм – це як поле битви», – говорив Фуллер: «Це любов, ненависть, дія, насильство, смерть». Причому, казав він ці слова не в інтерв’ю якомусь мистецькому журналу, а в одній зі сцен картини Жана-Люка Годара «Шалений П’єро». Як і Мельвіль, Фуллер шанувався у середовищі режисерів «нової хвилі» чи не як божество. І довідавшись про приїзд американського режисера в Париж, Годар не упустив можливости затягнути його у свій фільм. І ось саме ця характеристика – «любов, ненависть, дія, насильство, смерть» – якнайкраще пасує нуару «Інший світ США».
«Мисливці на дівчат» / The Girl Hunters (1963, Великобританія, режисер Рой Роуленд)
Цей нуар навряд чи можна назвати еталонним зразком жанру, а Роя Роуленда – успішним режисером. Однак, при цьому «Мисливці на дівчат» – фільм свправді унікальний. Не тому, що нуарна стилістика тут то заїжджає в бік політичного трилера – в решті решт, політичне забарвлення мали і такі культові нуари як «Міністерство страху» Фріца Ланга чи «Подія на Саут-стріт» Семьюеля Фуллера. Ні, фішка цієї стрічки в тому, що вона є одним із тих винятків у історії кінематографу, коли автор грає роль створеного ним же ж героя.
Конкретно – знаменитий письменник Мікі Спіллейн грає приватного детектива Майка Гаммера. Ну це як, якби Реймонд Чандлер зіграв Філіппа Марлоу, Агата Крісті – місс Марпл, а брати Вайнери – Жеглова і Шарапова. Важко таке уявити, правда ж? А от Мікі Спіллейн, не зважаючи на маленький зріст і, м’яко кажучи, посередні акторські таланти, взяв і втілив Майка Гаммера. При цьому органічно вписався у роль. А компанію йому склала красуня Ширлі Ітон, яка буквально за рік після «Мисливців» знялась в «Голдфінгері» в ролі тієї самої дівчини Джеймса Бонда, котру вб’ють і вкриють все її тіло золотою фарбою.
Приватний детектив Майк Гаммер вже сім років не виходить із запою – відтоді як убили його кохану (і секретарку за сумісництвом) Вельду. Якось раз Гаммер отримує інформацію, яка може вивести його на вбивцю дівчини. Цією інформацією також намагається заволодіти і колишній друг героя, детектив поліції Пет Чамберс, який також був закоханий у Вельду й не може пробачити Гаммеру її смерть. Тим часом моряк при смерті (насправді агент ФБР під прикриттям) встигає розповісти Майку, що Вельда жива, але знаходиться в полоні у радянської шпигунської організації. Розслідування (чи, радше, особистий хрестовий похід) приводить Гаммера до Лори Кнапп, багатої, вродливої і дуже небезпечної жінки.
Природно, до фільму Олдрича «Поцілуй мене насмерть» цій стрічці далеко як до Місяця. «Мисливці на дівчат» – це, швидше, цікава спроба відтворити класичний нуар в контексті холодної війни. Однак, вона заслуговує на перегляд, не зважаючи на всю свою незграбність. Особливо тими шанувальниками жанру, які цікавляться унікальними артефактами.
Телефонний дзвінок у пекло / Cash Calls Hell (1966, Японія, режисер Хідео Гося)
Кріс Дежарден, засновник відомого лос-анджелеського панк-рок-гурту «The Flesh Eaters» і автор найбільш повної енциклопедії японського кіно другої половини ХХ століття, характеризував фільми Хідео Гося про самураїв і якудза як «hard-boiled», тобто «круто зварені». На початках цим словосполученням у кінематографі позначалися нуари, засновані на романах Дешила Хеммета, Реймонда Чандлера і Мікі Спіллейна. Але в фільмографії Хідео Гося є той самий винятковий «класичний нуар», назву якого у нас зазвичай перекладають як «Телефонний дзвінок у пекло».
І починається цей нуар, природно, з телефонного дзвінка, а також зі сцени нічного пограбування, в якому бере участь кілька осіб. Після чого глядача знайомлять з таким собі парубком на ім’я Оіда, який відбуває покарання у в’язниці за скоєння подвійного ненавмисного вбивства – під час сварки з подружкою, він, кермуючи автомобілем, випадково збив насмерть чоловіка і його маленьку доньку. До тюрми у Оіди все було якнайкраще – його кар’єра йшла вгору, він був заручений з донькою власника крупної компанії. Тепер, втративши геть усе, він цілими днями байдуже спостерігає за сутичками між в’язнями.
Напередодні звільнення Оіда укладає угоду зі співкамерником: за невелику (в його випадку це хоч якісь кошти) суму він, не задаючи зайвих запитань, повинен вбити трьох людей. От тільки цю трійку уже розшукують наркоторговці із Гонконгу. І «конкуруюча фірма» їм ні до чого.
У картині Хідео Гося присутні всі елементи, що формують іконографію нуару – образ людини у відчаї, вимушеної йти на злочин; сповнений меланхолії джазовий саундтрек; місто, занурене в нічну пітьму; безлюдні портові доки, автомобільні звалища і закриті парки атракціонів, що контрастують із гучними стриптиз-барами, де стомлені дівиці крутять задами перед натовпом п’яних клерків. Час від часу режисер буде підкидати своїм персонажам (і глядачу) примарну надію на благополучне закінчення, щоб зараз же відібрати її на користь фатального і неминучого фіналу.
Натадаємо, що першу частину добірки із десяти класичних нуарів, про які ви могли не знати раніше, можна подивитись за посиланням.
