10 класичних фільмів-нуар, про які ви могли не знати
40 років тому французьке слово «нуар» фігурувало лише в лексиконі радянських фарцувальників як скорочена назва модного і страшенно дефіцитного парфуму Drakkar Noir.
За десятиріччя це слово (уже як скорочений кінематографічний термін film noir) стало паролем серед вітчизняних синефілів для визначення «своїх». Якщо ти знав/-ла, які голлівудські фільми 1940-50-х підпадають під класифікацію «нуар», то автоматично проходив/-ла у «вищу лігу».
Сьогодні ж нуаром може бути все що завгодно: література, музика, відеоігри, реклама. Це слово, перекочувавши з кіноглосарія на територію загальновживаної лексики, обросло наразі такою кількістю додаткових сенсів і значень, що під завалами «нуарненького» сміття класичний film noir стає усе більш важко розрізнити. І зайвий раз згадати про ці великі фільми буде вкрай корисно.
Цей огляд зовсім не претендує на дослідження жанру (чи стилю – суперечки щодо того, чим саме є «нуар», не стихають і досі) і не містить фільмів, які, без сумніву, і без того всі добре знають («Мальтійський сокіл», «Подвійне страхування», «Сансет Бульвар» чи «Леді з Шанхаю»). Ні, це швидше короткий екскурс у серце пітьми з ціллю виявити декілька шедеврів, які ви з певних причин могли пропустити.
«Зброя для найму» (1942, режисер Френк Таттл)
Це один із фільмів, що не лише сформували «нуар» як жанр, але й здійснили вплив на кінематограф наступних десятиліть (зокрема, на «Самурая» Мельвіля та «Найманого вбивцю» Джона Ву). Історія холоднокровного та жорстокого кілера Філіпа Рейвена, що мав певні сентименти лише щодо дітей та тварин, згодом стане кінематографічним архетипом.
Підставлений власним роботодавцем, похмурий професіонал має намір помститися, і горе тому, хто стане в нього на шляху. Згубить його аж ніяк не поліційна куля й не пістолет, що заклинив, а красуня-співачка, що веде подвійну гру.
Головні ролі в цьому фільмі зіграли Алан Лед і Вероніка Лейк. Причому долі цих чудових акторів виявились співзвучними з лейтмотивом усіх класичних нуарів – від долі не сховатися нікому, навіть красивим і знаменитим. Красунчик Лед, попри свій маленький зріст, зумів стати голлівудською зіркою, але, не впоравшись з алкоголізмом і депресією, вчинив самогубство. Карколомна красуня Лейк (це її наслідує Кім Бейсінгер у ретро-нуарі «Секрети Лос-Анджелеса») перетворилась на буфетницю дешевого готелю й померла від гепатиту.
Усе це трапиться потім. А в 1942 році тандем Лед-Лейк справить на глядачів настільки захопливий ефект, що після «Зброї за наймом» акторам доведеться знятися разом ще в шести інших стрічках.
«Це убивство, моя крихітко» (1944, режисер Едвард Дмитрик)
Цей фільм вважається однією з найкращих екранізацій твору Реймонда Чандлера, найбільш «чистою версією», яка точно передає стиль оповідання у відточеній кінематографічній майстерності.
В основі сценарію – один із найбільш відомих романів Чандлера «Прощавай, кохана». Приватний детектив Філіп Марлоу, класичний «цинік із добрим серцем і кепськими манерами», намагається за невеликий гонорар допомогти психопату-гангстеру на прізвисько «Лось» Меллой відшукати його кохану жінку, яка зникла багато років тому. У результаті Марлоу виявляється втягнутим у заплутану історію з убивствами, шантажем і викраденими дорогоцінностями.
Під час розслідування детективу частенько дістається по голові та ребрам, а одного разу його серйозно накачують наркотиками (винахідливо зняті сцени галюцинацій, що випередили знахідки Хічкока та Сальвадора Далі в «Завороженому», багато років потому були дотепно спародійованими у «Великому Лебовськи»).
Головну роль у фільмі зіграв Дік Пауел, причому сам Чандлер, який високо оцінив екранізацію Дмитрика, Пауела ставив вище Хемфрі Богарта як виконавця ролі Марлоу (Богарт зіграв Марлоу у фільмі «Великий сон»). Окрім всього іншого, фільм «Це убивство, моя крихітко» можна вважати в певному сенсі «українським» – батьки режисера Едварда Дмитрика переїхали у США звідкись із Тернопільщини, а чудовий актор Майк Мазурки, виконавець ролі «Лося» Меллоя, народився в селі Купчинці Тернопільської області.
«Об’їзд» (1945, режисер Едгар Ульмер)
Це один із найкращих «низькобюджетних» нуарів, знятих за шість днів для однієї з дрібних кінокомпаній так званої «жебрацької групи». Це не завадило йому стати першим фільмом категорії «Б», що потрапив до Національного реєстру фільмів США.
Від самого початку «Об’їзд» був випущений як рядовий кримінальний фільм. За декілька десятиріч його заново «відкрили» для публіки французькі інтелектуали з культового синефільського журналу «Кає дю Сінема». А сьогодні алюзії на цю малобюджетну стрічку можна знайти у фільмах Девіда Лінча, Крістіана Петцольда та братів Коенів.
На перший погляд, сюжет «Об’їзду» має нехитрий вигляд. Безробітний піаніст Ел Робертс їде автостопом із Нью-Йорка до Лос-Анджелеса. Однієї дощової ночі водій кабріолета, що підвозив його, несподівано помирає. Побоюючись, що поліція звинуватить його у вбивстві, Робертс ховає тіло й видає себе за померлого водія. Але відчайдушна спроба змінити свою долю, привласнивши чужу особистість, не вдається (цей мотив пізніше використає Антоніоні в картині «Професія: репортер»).
На одній із заправок Роберт підбирає попутницю, яка, розкусивши гру невдахи-піаніста, починає безжально його шантажувати.
Глядачам назавжди запам’ятається густий нічний туман (насправді покликаний приховати відсутність декорацій) і дороговказний вогник, який палає в далечіні. Тільки от наблизитись до нього не зможе ніхто з героїв «Об’їзду».
«Листоноша завжди дзвонить двічі» (1946, режисер Тей Гарнетт)
Цей фільм наразі значно меншою мірою відомий, ніж його рімейк 1981 року з Джеком Ніколсоном і Джессікою Ленг. Хоча свого часу стрічку Гарнетта вважали суперхітом, адже головні ролі в ній зіграли неповторний Джон Гарфілд і зваблива Лана Тернер.
Волоцюга Френк, який подорожує автостопом у пошуках роботи, заходить перекусити до придорожньої забігайлівки. Її власник пропонує Френку попрацювати в нього. Френкові не подобається це місце, він відчуває біду та збирається чимшвидше забратися звідси геть, але знайомство з Корою, дружиною власника забігайлівки, змушує його передумати.
Кора підмовляє Френка вбити її чоловіка, і хоча план, який вигадали коханці, продуманий до дрібниць, врешті усе йде шкереберть. А Френк, щасливо уникнувши як правосуддя, так і шантажу, буде страчений за інше вбивство, якого не скоював. Коло замкнеться – на початку фільму Френк підбирає губну помаду, яку згубила Кора, а у фіналі та ж сама помада випадає з мертвої руки Кори, що загинула в автотрощі. Ні любові, ні жалості. Ні до персонажів, ні до глядачів.
Якщо сюжет Вам чимось нагадав «Подвійне страхування», у цьому немає нічого дивного – як і «Страхування», «Листоноша» знятий за романом Джеймса Кейна, який, до речі, високо оцінив і саму стрічку, і гру Лани Тернер.
«З минулого» (1947, режисер Жак Турнер)
Цей фільм вважають одним із найбільш характерних зразків жанру – гострий, як лезо, сюжет, круті чоловіки, фатальні жінки, дим цигарок без фільтра, поцілунки з кров’ю на губах і безжалісна рулетка випадку.
Джеф Бейлі, колишній приватний детектив, спокійно живе у провінційному містечку, утримує бензоколонку й ні на що не претендує. Але, як відомо, від минулого не втекти й не заховатися. Три роки тому впливовий бізнесмен Стерлінг найняв Джеф для того, щоб знайти Кеті, свою подругу. Кеті стріляла в Стерлінга і втекла, забравши з собою значну суму грошей.
Звичайно, Джеф знайшов її. Звичайно, він в неї закохався. Але Кеті вислизнула з його рук. І тепер Стерлінг знову кличе Джефа, вимагаючи виконання нового завдання. Останнього завдання, яке закриє всі рахунки.
Головні чоловічі ролі у стрічці зіграли найяскравіші зірки тих років – Роберт Мітчем і Кірк Дуглас. Зіграли ідеально: перед глядачем розгортається дуель жорстоких і цинічних чоловіків, що втратили себе в сутінках отруйної чарівності жінки, яка перевершує їх обох як за цинізмом, так і за жорстокістю.
Цю фатальну красуню зіграла неймовірна Джей Гріг, чиє лице вважалося втіленням загадковості й непроникності. Річ у тім, що в 15 років у Гріг стався лицевий параліч, внаслідок чого ліва частина її лиця виявилась паралізованою. Під час тривалого лікування їй вдалося впоратись із недугом, однак її лице назавжди набуло дивно спокійного та злегка насмішливого вигляду.
«Розрахуємось після смерті» (1947, режисер Джон Кромвелл)
Навіть у знаменитого Хемфрі Богарта є декілька розкішних фільмів, які з невідомих причин залишаються маловідомими нашому глядачу. Але ж не «Касабланкою» єдиною та не «Мальтійським соколом» вичерпується фільмографія неперевершеного Боггі. Наприклад, фільм «Розрахуємось після смерті» – зразковий нуар, у якому є й гостроцікавий спосіб оповідання, і круті сюжетні повороти, і насичені гострими фразами діалоги.
Двох десантників, які нещодавно повернулися з фронту – Ріпа Мердока і Джонні Дрейка, – Конгрес вирішує нагородити почесними орденами. Але щойно Джонні взнає про честь, яка йому випала, відразу ж вирішує втекти й безслідно зникає. Здивований поведінкою свого фронтового друга, Ріп вирушає на його пошуки, які приводять його в одне не найприємніше південне містечко. Тут він не тільки з’ясує, що на Джонні висіло вбивство, але й сам «влипне» у дуже нехорошу історію.
У цій історії будуть і кровопролиття, і шантаж, і зловісні гангстери, і довгонога femme fatale з надтріснутим голосом (її зіграла зваблива Лізабет Скотт). І коли у фіналі Богарт вигукує над красунею, що помирає, клич американських десантників «Джеронімо!», у цьому не буде ні бравади, ні доблесті – лиш нескінченний, як затяжний стрибок у вічність, смуток. А сам фільм виявиться одним великим флешбеком, що є випадковою сповіддю Ріпа Мердока в пустій церкві.
«У затишному місці» (1950, режисер Ніколас Рей)
Ця чудова стрічка з Хемфрі Богартом найчастіше випадає з поля зору шанувальників нуару через те, що в ній немає ані приватних детективів, ані гангстерів, ані убивств. Точніше, вбивство тут присутнє, але вся детективна інтрига винесена за основну сюжетну лінію. І все ж це класичний нуар, причому один із найвидатніших і багатих на нюанси.
У певному сенсі це «кіно про кіно» – голлівудський сценарист Діксон Стіл, талановитий, але вкрай неврівноважений і запальний, дістає замовлення на адаптацію бульварного роману. Дізнавшись, що юна гардеробниця з його улюбленого ресторану вже прочитала цей роман, Стіл запрошує її до себе в гості та просить стисло переказати його зміст. Наступного ранку він довідується, що дорогою додому дівчина була вбита, і він – головний підозрюваний.
Навіть найкращі друзі не до кінця впевнені в невинуватості Стіла. Однак чарівна сусідка Лорел забезпечує йому алібі та свідчить на його користь. Між ними зав’язується роман, але оскільки Стіл постійно змінює маски – від ніжного закоханого до скандаліста й небезпечного параноїка, це неабияк ускладнює і розслідування убивства, і стосунки з Лорел. Та й глядач до останньої хвилини сумнівається в істинній природі цього неоднозначного чоловіка.
Саме внутрішній розлад у головного героя, а не традиційні для нуару сюжетні елементи на кшталт гангстерів і фатальних жінок, виділяють цю стрічку із загального ряду зразків свого жанру. Особливу драматичність стрічці додав також розрив стосунків між Глорією Грем, виконавицею головної жіночої ролі, і режисером Ніколасом Реєм, який трапився прямо під час знімань.
«Асфальтові джунглі» (1950, режисер Джон Хьюстон)
Назву цього видатного нуару часто вживають як метафору «великого міста», водночас сам фільм доволі часто ігноруючи. Це як із «газлайтингом» – люди вживають новомодне слівце, перебуваючи в абсолютному невіданні щодо стрічки «Газове світло» Джорджа Кьюкора, від назви якого й виник цей термін.
«Асфальтові джунглі» – фільм унікальний. Саме ця пронизлива балада про невдах стала першою кіноісторією про пограбування, розказаною з погляду злочинців, а не законників. Фільм мав колосальний вплив на Мелвіля з його знаменитим «Червоним колом» і Тарантіно з його усім відомими «Шаленими псами».
Авторитетний злодій на прізвисько «Док» Ріденшнайдер виходить із в’язниці з ідеальним планом пограбування ювелірного магазину, після якого він зможе нарешті піти на пенсію. Через злодійкуватого букмекера він наймає помічників: простодушного велетня дікса, шофера-горбуна Гаса та зламувача сейфів італійця Чавеллі. Викупити викрадені коштовності повинен адвокат Еммеріх, який насправді перебуває на мілині, а тому і прикидає, як йому «кинути» подільників.
Ідеальний злочин починає розповзатися по швах, і кожний, хто був у ньому замішаний, починає неухильно рухатися назустріч своїй загибелі. Від фінальної сцени, у якій смертельно поранений Дікс з останніх сил добирається до розореної в часи Великої депресії батьківської ферми, падає на траву, а над ним схиляються коні, що паслись у лузі, клубок у горлі застряє навіть у самих безсердечних глядачів.
Крихітну роль у стрічці зіграла на той час ще маловідома актриса Мерілін Монро. Однак із причин її неймовірного успіху зараз її ім’я вказують у титрах ледь не як головної героїні «Асфальтових джунглів».
«Туз у рукаві» (1951, режисер Біллі Уайлдер)
Цей фільм Біллі Уайлдера, який зняв знаменитий «Сансет Бульвар», також належить до класики нуара.
Цинічний і амбіційний репортер Чак Тейтум, який втратив роботу в Нью-Йорку через свою пристрасть до підтасовування фактів, п’янства й амурних пригод із дружиною одного з босів-видавців, вимушений поневірятися країною, змінюючи редакції заштатних газеток одну за іншою. Діставшись Альбукерке, Тейтум влаштовується в місцеву газету й починає божеволіти від нудьги.
Згодом доля підкидає йому шанс повернутися у «велику журналістику»: у місцевій шахті відбувається завал, під яким залишається один із гірняків. Відчувши сенсацію, Тейтум починає маніпулювати рятувальною операцією, щоб продовжити її на якомога довший термін, бо з нею продовжується його присутність на передовицях головних газет країни. Рятувальна операція перетворюється на атракціон із людиною, яка повільно помирає.
Сценарій Уайлдера був натхненний реальними подіями. У 1925 році такий собі Флойд Коллінз опинився в пастці в Піщаній печері (штат Кентуккі) після зсуву ґрунту. Заповзятливе освітлення подій репортера Уільяма Берка Міллера перетворило трагічний епізод на національну подію та принесло журналісту Пулітцерівську премію. На головну роль Уайлдер запросив неповторного Кірка Дугласа, який настільки переконливо зіграв людину, яка палає на вогнищі амбіцій, що чимало критиків визнавали його гру як «лякально правдоподібну».
«Велика спека» (1953, режисер Фріц Ланг)
Німецький режисер Фріц Ланг прославився на батьківщині як автор експресіоністського кіношедевра «Метрополіс». Митець переїхав у США, зняв декілька цілком достойних нуарів як «Жінка у вікні», «Вулиця гріха» і «Синя гарденія».
«Велика спека» виділяється на цьому фоні саме своєю тематикою (цей піджанр нуарів, що досліджує зв’язок криміналу та влади, дістав назву city confidential), так і цілком песимістичним поглядом на героя-поліцейського, який на шляху до перемоги справедливості готовий пожертвувати всіма, навіть друзями та власною сім’єю.
Сержант Дейв Бенніон, якого грає зірка тих років Глен Форд, розслідує самогубство свого колеги. Коли Бенніон починає ставити забагато запитань, його відстороняють від ведення справи, але він із маніакальною впертістю продовжує своє розслідування вже як приватна особа. Коли від вибуху в автомобілі помирає його дружина, це розслідування набуває характеру особистої помсти.
Бенніон не замислюється про ціну власної боротьби, своєю крутістю й відчаєм викликає у глядача не стільки захоплення, скільки страх. Чи не забагато невиправданих жертв заради безрозсудної хоробрості? Чи не таїться зло в самому Бенніоні?
З цього фільму Фріца Ланга класичний нуар починає мутувати в дещо, що можна сформулювати як «хороший крутий коп у наскрізь прогнилому містечку». Цей фільм став передвісником «Брудного Гаррі» з Клінтом Іствудом і «Босса» з Жаном Габеном. Та й серіал «Справжній детектив» черпав із нього натхнення ковшиком.
