Камери спостереження та трекінг часу: які офісні правила знижують ентузіазм працівників
Деякі керівники запроваджують правила, які, на їхню думку, допоможуть підвищити продуктивність компанії. Але такі умови та обмеження можуть демотивувати працівників, змусити їх відчувати постійну недовіру до себе та знизити ентузіазм.
Ми підготували для вас історії співробітників деяких компаній, які розповіли, що саме позбавило їх бажання виконувати свою роботу.
Камери спостереження
Ірина, контент-менеджерка
Звісно, камери спостереження є в більшості компаній, але там, де я працювала, це переросло в суворий контроль.
Директор нашої компанії часто любив спостерігати за працівниками через камери. Ми не знали, у який момент за нами дивляться. І це створювало напруження. Через камери він міг контролювати, скільки часу ми проводимо біля кавової машини чи розмовляємо з колегами у своєму кабінеті, як часто відходимо від робочого місця.
Іноді, зустрічаючи когось у коридорі, він міг запитати: чому в тебе на столі лежать журнали або чому ти не залишаєш піджак у шафі для верхнього одягу. Звичайний засіб безпеки перетворився на тотальний контроль.
Одного разу наша колега захотіла показати щось на своєму телефоні й кілька людей підійшло до її столу, щоб подивитися. За дві хвилини в кабінет увірвався керівник і почав кричати, що ми не виконуємо свої обов’язки, а розважаємося на робочому місці. До кінця дня весь наш відділ був понурим, ніхто навіть не розмовляв.
Мені стало некомфортно працювати в таких умовах, я почувалася винною за кожен свій крок. Хвилювалася за те, що залишила контейнер з їжею на столі чи заговорила з колегою під час роботи. Я постійно відчувала, що мені не довіряють і думала, що недобросовісно виконую свою роботу.
Поступово задоволення від роботи зникло. Я не відчувала себе потрібною в цій компанії. Здавалося, що певні формальності й поведінка в офісі важливіші за виконану роботу.
До звільнення призвела не конкретна ситуація, а вигорання. Ще деякий час на новому робочому місці я почувалася напружено. Але коли побачила, що колеги спокійно жартують, ходять на кухню по каву та їм ніхто не робить зауваження, видихнула. У спокійному середовищі набагато легше працювати й кайфувати від своєї роботи.
Контроль ґаджетів
Вікторія, вчителька
Я працювала у приватній школі, де кожному педагогу видавали робочий планшет. На них ми користувалися робочою поштою та документами, виставляли оцінки, фотографували учнів під час цікавих завдань чи шкільних свят.
Планшети ми могли брати з собою додому, щоб готуватися до уроків та спілкуватися з батьками учнів. Звісно, кожен із нас мав можливість встановлювати власні застосунки чи месенджери для зручності. Ніхто не говорив, що цього робити не можна.
Одного разу в нас відбулася особиста зустріч із завучем школи. Я думала, що це буде звичайна бесіда про те, які є труднощі в роботі й що можна покращити. Але виявилося, що нас контролювали.
На зустрічі завуч видав мені звіт про те, які програми я використовувала, скільки часу на день проводила в кожній із них, які файли зберігаються в мене на планшеті. Завучу не сподобалось, що я заходжу в Facebook із робочого ґаджета або використовую його для особистих листувань.
З одного боку, можна зрозуміти керівництво. Але з іншого – постійний контроль лише заважав роботі. Ти не можеш розслабитись і спокійно віддатися навчальному процесу. Натомість думаєш про те, як твою роботу зараз бачить із боку керівництво.
Трекінг часу
Дмитро, маркетолог
У моїй попередній компанії завдання кожного працівника були обмежені за часом. Тобто в плані стояла чітка кількість хвилин на виконання певної роботи. А загалом обов’язково мало вийти 8 годин.
Наприкінці робочого дня ми відзначали в планувальнику виконані й перенесені задачі, а після цього його перевіряв тім лідер.
Спершу це здавалося перевагою: я не буду затримуватися в офісі та виконувати зайву роботу. Але іноді такий режим призводив до абсурдних ситуацій.
Були дрібні завдання, на кожне з яких мені виділили п’ять хвилин. Але коли починаєш зі «свіжою» головою, цього часу цілком достатньо. А коли вже кілька годин сидиш над однотипними завданнями, працездатність падає. Тоді ти починаєш палати у вогні дедлайнів. Не маєш часу навіть для того, щоб відповісти колегам чи зробити собі чаю.
Іноді з’являлися термінові завдання, які також потрібно було внести до плану. Доводилося щось переносити, скасовувати, робити швидше. Увесь цей процес я регулював самостійно.
На прохання збільшити мені кількість часу на якісь завдання часто відповідали: у нас немає цього часу, потрібно встигати. А допити на кшталт «на що ти витратив ці 10 хвилин?» взагалі вбивали весь ентузіазм.
Неякісно виконувати свою роботу я не хотів. Це все-таки моя відповідальність. Тому часто доводилося затримуватися в офісі або завершувати завдання вдома. А це сильно втомлювало.
У такому режимі я пропрацював півтора року. Тоді зрозумів, що як би не любив свою роботу, а постійне перебування у стресі на користь точно не йде.
Зараз я працюю в місці, де в мене є приблизні дедлайни й компанія орієнтується на якість виконаної роботи, а не на швидкість.
Тімбілдінги як покарання
Андрій, програміст
Я влаштувався у велику IT-компанію, де тімбілдінги були звичайною справою. На попередніх місцях роботи я не мав досвіду тусовок із колегами, тому думав, що це має бути щось чудове. Та й суть таких заходів у тому, щоб зблизити команду.
Але в нас виявилася команда стереотипних програмістів. Ми мало спілкувалися між собою в офісі, багато й зосереджено працювали та розважалися комп’ютерними іграми.
Тімбілдінги організовували не ми самі, а компанія. Нас постійно намагалися змусити веселитися й танцювати. А пропускати їх у компанії вважалося поганим тоном.
Отак ми й приходили, мовчки слухали музику, їли піцу й обмінювались буквально кількома словами за вечір.
У нашій компанії було не заведено критикувати корпоративні правила. Якщо тебе щось не влаштовує, значить ти не підходиш цьому колективу.
Я постійно почувався не у своїй тарілці. Краще б влаштовували нам турніри з Counter-Strike.
