13 фільмів про жіночу помсту
Помста – одне з універсальних людських почуттів, і бажання поквитатися з кривдником знайоме людині будь-якої культури. Попри те, що відплата як поняття позбавлене гендерної ідентичності, від самого початку воно асоціювалось саме з жіночим началом, втілювали його еринії, давньогрецькі богині помсти, і фурії, що виконували ідентичні функції в Стародавньому Римі.
На жаль, в українській культурі образ жінки-месниці не став популярним: за виключенням княгині Ольги, що поквиталась за смерть чоловіка кривавою масовою різнею, Марусі Чурай, що отруїла невірного коханого, та панночки із гоголівського «Вія», більше й нікого перераховувати. Наші Катерини віддавали перевагу суїциду, сприймаючи власні страждання як фатум, а не мстили своїм кривдникам в дусі Беатрікс Кіддо.
До речі, фільм «Вбити Білла» Квентіна Тарантіно свідомо не внесений до списку. І зовсім не через те, що його і без того всі бачили, а отже і згадувати про нього лишній раз немає потреби. Навпаки, цей постмодерністський конструкт, зібраний із багаточисельних кіно-цитат піджанру «female revenge», варто сприймати як ідеальний путівник цією тематикою, а наші фільми про жіночу помсту – розширеним коментарем до цього путівника.
Наречена була в чорному / La mariee etait en noir (1968, Франція, режисер Франсуа Трюффо)
Образ нареченої-месниці, що втілила Ума Турман у «Вбити Білла» був натхненним фільмом Франсуа Трюффо, одного із піонерів французької «нової хвилі». Трюффо зняв свою «Наречену» як своєрідний оммаж Альфреду Хічкоку, що відобразилось не лише на сюжеті (за основу сценарію було взято роман Корнелла Вулрича, чию оповідь «Вікно у двір» Хічкок екранізував у 1954 році), але і на візуальних стильових особливостях фільму.
В день весілля Жюлі Кольер (її грає неперевершена Жанна Моро) її нареченого застрілюють прямо на сходах церкви. Мотив злочина незрозумілий, слідство збите з пантелику. Жюлі змінює весільне плаття на траурне і ставить собі ціль самостійно вислідити і покарати вбивць свого судженого.
Її помста буде винахідливою, з індивідуальним підходом до кожного «клієнта». Жюлі складе список (як пізніше зробить і тарантинівська наречена), із якого почергово буде викреслювати імена тих, хто уже скуштував «холодної страви».
І хоча пізніше стане відомо, що смерть нареченого була нещасним випадком (компанія напідпитку просто гралася із мисливською зброєю), для одержимої помстою жінки все це вже не матиме значення. Адже відомо, що помилки не слід визнавати – їх слід змивати кров’ю.
Легенда про отруйну спокусницю: жінка-демон Охьяку / Legend of the Poisonous Seductress: Female Demon Jhyaku (1968, Японія, режисер Йосіхіро Ісікава)
Кінематографічний образ жінки-месниці завжди володів особливим магнетизмом завдяки поєднанню сексуальної привабливості і жаги смерті. Саме тому фільм піджанру «female revenge» – це всі можливі комбінації «ероса-танатоса», «лібідо-мортидо», «екстазів-агоній». Адже для жінки, що прагне помсти, цілком природньо вдатися до спокуси.
Саме таку тактику використовує шахрайка і вулична акробатка Ох’яку в фільмі Йосіхіро Ісікави. Після того, як її коханого, з яким вона намагалась викрасти урядове золото, вбивають, а саму її гвалтують і звірськи знущаються, Ох’яку, природньо, клянеться помститися.
Спокушаючи і вбиваючи чоловіків і жінок, вона пройде шляхом відплати з татуюванням демона на спині і мечем-вакідзасі в руці. І знущання, які вона завдасть своїм кривдникам, будуть не менш жорстокими.
У стрічки Ісікави є два умовних продовження – «Швидкий меч Окацу» і «Окацу-утікачка», знятих Нобуо Накагавою – разом з якими «Жінка-демон» складає трилогію «Легенд про отруйну спокусницю».
Усі три фільми об’єднані хіба що присутністю чарівної Дзюнко Міядзоно (персонаж якої в останніх двох картинах змінить ім’я на Окацу) і схожістю сюжетів – героїня стає жертвою злодіїв, втрачає близьких людей і піддається всіляким приниженням, після чого виходить на стежку війни, безжалісно квитаючись з ворогами.
Ця трилогія входить до десятки японських фільмів Квентіна Тарантіно, «обов’язкових до перегляду».
Вона вбивала в екстазі / Sie totete in ekstase (1971, Німеччина-Іспанія, режисер Хесус Франко)
Іспанець Хесус Франко – один із найлегендарніших візіонерів європейського кіно (хо, вже ці назви, що лоскочуть слух – «Незаймана серед живих мерців», «Вампірші-лезбійки», «Ільза – розпусна тюремниця». Природньо, пройти повз тему «жіночої помсти» цей культовий режисер ніяк не міг, адже насилля і секс – суть «євротрешу». Щоправда, варто зазначити, що треш 1970-их сильно відрізняється від того, з чим «сміттєве кіно» асоціюється зараз – насилля іще не було гіпертрофованим, а загальна інтонація носила не пародійний, а радше меланхолічний характер.
Спробувавши себе на теренах «female revenge» у фільмі «Диявольський лікар Z» (в якому донька вченого мстилася за батька, використовуючи його винаходи, що перетворювали людей у слухняних зомбі», Франко, переписавши сценарій і викинувши звідти усе зайве, зняв «Вона вбивала в екстазі».
Лікарська комісія пожиттєво забороняє лікарю Джонсону займатися медичною практикою і науковими працями, оголосивши його експерименти антигуманними і богохульними. У Джонсона трапляється нервовий зрив, він вкорочує собі віку, а його молода дружина (в цій ролі красуня Соледад Міранда», ікона і муза Хесуса Франко) вирішує помститися всім, хто протоптав її чоловіку шлях до могили. Вона зваблює і вбиває усіх членів комісії, а потім, розуміючи, що поліція уже дихає їй в спину, скеровує автомобіль у прірву. За загадкового збігу обставин сама Соледад Міранда насправді загине в автотрощі буквально відразу після зйомок цього фільму.
Леді Кривавий сніг / Lady Snowblood (1973, Японія, режисер Тосія Фудзита)
Японська акторка і співачка Мейко Кадзи, будучи власницею витонченої краси і істинної кіногігієнічністю, була просто створена для фільмів про жіночу помсту.
Образ, який вона втілили в цілому ряді фільмів (від Намі Матсусіми на прізвисько Скорпіон до Намі Хігучі на прізвисько Срібний метелик), надав іншого звучання виразу «янгольська краса», маючи на увазі перш за все так званих янголів-винищувачів, що безжально карають грішників.
Найзнаменитішою роллю Мейко Кадзі завжди вважалась Юкі Касіма із фільму «Леді Кривавий Сніг».
Четверо негідників напали на беззахисну сім’ю сільського вчителя, по-звірячому вбивши його разом із малолітнім сином і зґвалтувавши дружину. Нещасну жінку забирає собі один із бандитів, щоб використовувати її для своїх любовних утіх. Вичекавши слушної нагоди, вона вбиває його і відправляється в дорогу, щоб віднайти і поквитатися трьом іншим негідникам. Але уряд заарештовує її і відправляє в тюрму відбувати пожиттєве покарання. Там вона вигадує новий план.
Фільм «Леді Кривавий Сніг» став відправною точкою і головним джерелом натхнення для Квентіна Тарантіно при написанні сценарію до «Вбити Білла». Із фільму Фузіти він запозичив не лише образ месниці із самурайським мечем і фонтани крові, але і поділ фільму на глави з чудернацькими назвами, і мудрі фрази монаха-учителя, і переходи із ігрового кіно на мультиплікацію, і навіть пісню «The flower of carnage», що виконує Мейко Кадзи (у «Вбити Білла» цей трек звучить в фіналі поєдинку Нареченої із О-Рен Ішии).
Секс і лють / Sex & Fury (1973, Японія, режисер Норіфумі Судзукі)
В 1960-х роках в японському кінематографі з’явився новий напрям – «пінку ейга», що означає «рожевий фільм». У японців рожевий асоціюється з жіночим началом, тому кращого словосполучення для опису фільмів, в яких фігурували заледве одягнені або повністю оголені красуні, не знайшлось.
Всередині цього напряму сформувався окремий піджанр «pinky violence», заснований на поєднанні жорсткого екшна і еротичних сцен. В центрі цих фільмів, як правило, були прекрасні месниці, що в ході сюжету демонстрували не тільки акторський талант і вміння обходитись зі зброєю, але і свої оголені тіла.
Королевою «pinky violence» була акторка і співачка Рейко Іке, а найвідомішим зразком піджанру – фільм «Секс і лють» за її участі.
Троє невідомих вбивають поліцейського, що займався розслідуванням афер за участі якудза. Перед смертю він встигає вручити своїй маленькій донці три гральні карти «ханафуда» із зображенням кабана, оленя і метелика – ці тварини витатуювані на спинах його убивць. Дівчинка, подорослішавши і взявши собі ім’я Іношіко Очо, розшукує убивць батька, щоб поквитатися з ними, але за збігом обставин вплутується в складну інтригу за участі якудза, урядових посадовців, революціонерів і британських шпигунів.
В стрічці є епізод, в якому оголена Іношіко, вистрибуючи із ванни-офуро з катаною в руці, починає наодинці битися із цілими полчищами якудза, поступово переміщуючись в засніжений сад. Квентін Тарантіно, знімаючи свою знамениту розбірку в Домі Голубого Листя, надихався саме цим епізодом.
Коффі / Coffy (1973, США, режисер Джек Хілл)
В той час, коли на європейських і японських екранах образ жінки-месниці вважався уже звичним, в американському кіно 1960 – 1970-х років балом правили чарівні бунтівниці на кшталт героїнь «Швидше, кицю! Убий! Убий!» Раса Мейера. І лиш новий жанр «блекслуатейшн» вивів тему жіночої помсти із тіні цих «бунтівниць без причини».
«Коффі» Джека Хілла – еталон жанру, в якому втілилась вся його стилістична довершеність: фанковий саундтрек, психоделічні наряди і неймовірно красива (і часто оголена) Пем Грієр, що розносить покидьків на друзки із дробовика. Сюжет при цьому, як правило, не хитрий – медсестра Коффі мстить покидькам-драгдилерам, які підсадили її молодшу сестру на наркотики.
Через багато років Квентін Тарантіно, пристрасний шанувальник «блексплуатейшн», запросить Пем Грієр на головну роль в «Джекі Браун», обігруючи в назві її фільм 1974 року (в романі Елмора Леонарда, за яким був знятий фільм, головну героїню звали Джекі Бурке). А перед тим, як приступити до зйомок «Вбити Білла» він змусить Вівіку Фокс передивитись «Коффі» тричі підряд, аби вона краще вжилась в свою роль Верніти Грін.
Трилер: жорстокий фільм / Thriller – en grym film (1974, Швеція, режисер Бо Арне Вібеніус)
Це кращий із трьох фільмів, які встиг зняти Бо Арне Вібеніус, колишній асистент Інгмара Бергмана і некоронований король європейського експлуатаційного кіно. Щоправда, не дивлячись на свій сьогоднішній культовий статус, цей фільм в 1970-х роках не приніс свому творцю ні грошей, ні слави – в багатьох країна «Трилер» було заборонено, а там, де він все ж зумів потрапити на екрани (безбожно порізаний), прокатчики спритно обдурили Вібеніуса, залишивши «з носом» і з пустими кишенями.
Однак образ жінки-месниці в плащі і з чорною пов’язкою на лівому оці, що розносить із дробовика в кривавий фарш негідників і покидьків, залишився в історії кінематографа назавжди. Квентін Тарантіно, пристрасний шанувальник фільма вібеніуса, вигадуючи для Деріл Ханни образ Еллі Драйвер, орієнтувався саме на однооку героїню «Трилера».
А зіграла цю героїню в фільмі Вібеніуса неймовірна Крістіна Ліндберг, зірка шведського «експлуатейшн» (до речі, в «Сексі і люті» Норіфумі Судзукі вона також знімалась).
Тендітна на вигляд красуня знаходить в собі сили втекти, щоб опанувати бойові мистецтва, стрільбу із усіх видів вогнепальної зброї і екстримальне водіння. Вчорашня безпомічна жертва стає безжальним катом і обрушує свою лють на всіх, хто перетворив її життя на пекло. А що таке помста приниженої і знівеченої жінки? Це коли живі заздрять мертвим!
Я плюю на ваші могили / I Spit on Your Grave (1978, США, режисер Мейр Зархі)
Працювавшому в Америці ізраїльтянину Мейру Зархі вдалось за невеликі кошти зняти один із етапних фільмів про жіночу помсту. З самого початку ця картина повинна була отримати назву «День жінки», але продюсерам така назва здалась малопривабливою для завсідників грайндхаусних кінотеатрів (а фільм був розрахований перш за все саме на них), а тому «запозичили» більш яскраве «Я плюю на ваші могили» у французького нуару Мішеля Гаста, знятого за романом Бориса Віана.
Молода письменниця Дженіфер приїздить в маленьке містечко, щоб цілком присвятити себе праці над новою книгою. Але місцеве бидло трактувало дружелюбність приїжджої красуні і її дефілювання будинком в бікіні як заклик до дії – покидьки вриваються до дівчини, б’ють і по-звірському гвалтують. А щоб іще сильніше принизити принизити письменницю, гвалтівники з реготом зачитують над її тілом ліричні фрагменти із чорновиків майбутньої книги.
Опритомнівши, Дженіфер вирішує не залучати поліцію, а особисто відімстити покидькам.
На головну роль в свому фільмів Зархі запросив Каміллу Кітон, правнучку великого американського коміка Бастера Кітона, яка уже на той час знялася в декількох італійських джалло і хорорах. Вона ж зіграє головну роль в «Дикій помсті» 1993 року режисера Дональда Фармера – це сиквел «Я плюю на ваші могили», в якому Дженіфер уже мститься не за себе, а за свою подругу.
Окрім сиквелу, у фільма Зархі є також три римейки (в порівнянні з оригіналом – досить слабеньких) і чимало епігонських підробок на кшталт франко-бельгійської «Тої, що вижила» 2017 року.
Але окрім самого фільму Мейра Зархі, навколо якого витає чимало легенд, таємницею обросло також походження постера «Я плюю на ваші могили». На ньому зображена напів гола закривавлена дівчина з ножем, обличчя якої не видно. Відомо, що це не Камілла Кітон. Також відомо, що для постера позувала якась маловідома на той час акторка, що пізніше стала широко відомою і заборонила розголошувати своє ім’я, аби не асоціюватись із скандальним фільмом Зархі.
Квентін Тарантіно запевняє, що це Демі Мур, але вона на той момент була ще неповнолітньою, і навряд би продюсери зважились на подібне.
Міс сорок п’ятий калібр / Ms. 45 (1981, США, режисер Абель Ферара)
Був час, коли Абель Феррара ще не звеличував Тарковського, Булгакова і документалку Олівера Стоуна «Інтерв’ю з Путіним», а знімав чудові жорсткі фільми типу «Вбивця з електродрілем» і «Поганий лейтенант», які відразу ж ставали культовими. До цього благодатного періоду Феррари відноситься і його фільм «Міс сорок п’ятий калібр», другий за рахунком повний метр режисера.
На перший погляд цей фільм здається своєрідним коктейлем із «Спраги смерті» Майкла Уіннера і «Трилера» Вібеніуса. Але насправді це не так – стилістичні знахідки, завдяки яким «Поганий лейтенант» і «Король Нью-Йорка» стануть нетлінною кінокласикою, мають місце уже у «Міс сорок п’ятий калібр».
Головна героїня стрічки, німа дівчина на ім’я Тана, повертаючись додому з роботи, стала жертвою жорсткого зґвалтування незнайомцем в масці. Заледве оговтавшись від шоку і діставшись дому, дівчина стає жертвою зґвалтування вдруге.
Цього разу кривдник не уникнув відплати. Відчувши смак до вбивства і озброївшись пістолетом 45-го калібру, героїня виходить на стежину помсти.
Кухар, злодій, його дружина і її коханець / The Cook, The Thief, His Wife and Her Lover (1989, Великобританія, режисер Пітер Грінуей)
Британець Пітер Грінуей вважається одним із головних естетів світового кінематографу, щирим візіонером і рафінованим інтелектуалом, що вибудовує свої стрічки як філософські есеї і найскладніші шаради.
А іще Грінуея називають головним постмодерністом в кінематографі, тому що тільки йому вдалося перетворити свої фільми, що поєднують в собі пишність барокко, шекспірівську драму і аристократичні перверсії, на багатошаровий гіпертекст.
«Кухар, злодій, його дружина і її коханець» – це найвідоміший фільм Пітера Грінуея. За кількістю глядачів жодний з його фільмів не може конкурувати з цією картиною 1989 року (навіть в США він умудрився зібрати в прокаті 15 мільйонів доларів, що для європейського арт-хаусу мало не рекорд).
Дія цього фільму, що стилістично нагадує бароковий фламандський живопис, відбувається в фешенебельному ресторані «Le Hollandais», де щовечора вечеряє зі своєю дружиною і зграйкою посіпак нувориш Альберт Спіка, такий собі огидний театральний злодій-тиран, зосередження всіх мислимих пороків. Він любить ситно і багато попоїсти – їжа загалом є сенсом його існування.
Його дружина Джорджина (в цій ролі неймовірна Хелен Миррен), змучена жорстокими знущаннями чоловіка, зраджує йому з Майклом, освіченим і ввічливим хранителем бібліотеки. Коханці зустрічаються в різних потаємних куточках ресторану, але згодом Спіка взнає про їхні побачення. В пориві люті він зі своїми підручними вбиває Майкла. Невтішна Джорджина вигадує досить незвичний спосіб помсти.
Сам Грінуей ще наприкінці минулого століття констатував смерть кінематографа як мистецтва. При цьому він не переставав знімати фільми, через що окремі критики єхидно відзначили, що британський режисер, як і Альберт Спіка, змушений харчуватись мертвечиною.
Швидкий і мертвий / The Quick and the Dead (1995, США, режисер Сем Реймі)
Одним із улюблених жанрів Квентіна Тарантіно завжди був і залишається спагеті-вестерн. У «Вбити Білла» Тарантіно не лише позичає візуальні стилістичні знахідки цього італійського жанру, але і саундтрек вибудовує завдяки мелодіям з фільмів на кшталт «Довгі дні помсти» Флорестано Ванчіні, «Велика дуель» Джанкарло Санті і «Дні люті» Тоніно Валеріі.
Для американських режисерів це незвично – в більшості своїй вони перш завжди поважають кінотрадиції власної країни, тобто віддають перевагу класичному вестерну в дусі Джона Форда.
Але ще задовго до Тарантіно з його «Вбити Білла» і «Джанго» в любові до спагеті-вестернів зізнався американець Сем Реймі, автор давно вже культових «Зловісних мерців», знявши фільм «Швидкий і мертвий».
Назва стрічки обігрує фразу із молитви за Церкву Англії, в які йдеться про те, що Христос судитиме «швидких і мертвих» (слово «швидкий» у цьому разі постає в архаїчному значенні «живий»). Сем Реймі обіграв цю фразу, маючи на увазі два типи стрільців на Дикому Заході – швидких (а, відповідно, живих) і мертвих (не настільки швидких).
Жорстокий тиран Джон Ірод, відомий завдяки своїй швидкості і влучності, запрошує всіх стрільців Дикого Заходу випробувати свою удачу на організованому ним дуельному турнірі. В містечко Ірода з’їзжаються ганфайтери усіх мастей і етносів, а серед них – таємнича жінка-стрілець (Шерон Стоун в її ролі).
У фільмі неймовірний акторський склад – окрім Шерон Стоун, тут грають Джин Хекмен, Рассел Кроу і Леонардо Ді Капріо. Шерон Стоун, будучи однією із продюсерок фільму, наполягла на участі в проєкті тоді ще не відомого Рассела Кроу, а гонорар Леонардо Ді Капріо взагалі виплатила з власних коштів. В результаті вийшов еталонний вестерн, і попри те, що «Швидкий і мертвий» (як і багато інших по-справжньому хороших фільмів) провалився в прокаті, саме йому випала честь закривати Каннський фестиваль 1995 року.
Співчуття пані Помсті / Sympathy for Lady Vengeance (2005, Південна Корея, режисер Пак Чхан Ук)
Цей фільм – заключна частина «трилогії помсти» Пак Чхан Ука, що містить в собі «Співчуття пану Помсті» і знаменитого «Олдбоя».
Молода жінка Лі Гим Чжа безвинно осуджена за вбивство дитини – змушена оговорити себе заради порятунку доньки, яку викрав маніяк, пригрозивши у випадку непокори жорстоко розправитися з дівчинкою.
Проявивши в тюрмі чудеса смиренності і доброти, героїня виходить на волю за 10 років і відразу ж перетворюється із добросердечного янгола на розгнівану фурію, для якої віднині існує лише сенс помсти людині, що викрала її доньку.
Пак Чхан Ук неодноразово заявляв, що до всіх його фільмів краще підходить визначення «експлуатейнш», оскільки він прагне впливати на глядача не на інтелектуальному, а на почуттєвому, навіть фізіологічному рівні (власне, тому одна із самих сильних сторін його фільмів – стилістична витонченість).
У словах режисера відчувається лукавість – класичний «експлуатейшн» завжди був ентертейментом, розвагою, втечею від реальності. А у Пак Чхан Ука, як не крути, виходить кіно про соціальну відповідальність. У будь-якому разі «Співчуття пані Помсті» саме про неї.
Дівчинка-кулемет / The machine girl (2008, Японія, режисер Нобору Ігучі)
Одного разу великий режисер Такасі Мііке задумався – якщо гайдзіни сприймають Японію як країну різноманітних безумств і збочень (не тільки в сексуальному аспекті, але і кінематографічному), то можливо не варто їх розчаровувати і намагатись щось пояснювати, а навпаки, зіграти на цьому стереотипі?
Так з’явилася кіностудія Sushi Typhoon, що продукує найбільш безглуздий і кривавий низькобюджетний треш в світі.
А королем «Сусі Тайфун» став Нобору Ігучі, колишній творець порнографічних шедеврів на кшталт «Лікарська клізма для аморального янгола» або «Дівчатка з гіпертрофованими геніталіями».
На студії, заснованої Такасі Мііке, Ігучі створив конвеєрне виробництво фільмів типу «Загін дівчаток-мутантів», «Робогейша», «Зомбі-суші» або «Туалетні живі мерці». Всі ці фільми об’єднав один і той же рецепт – гротескне ультранасильство, гумор нижче поясу, цистерни кукурудзяного сиропу з червоним харчовим барвником, найбільш дешеві спецефекти і комп’ютерна графіка на рівні дитячого садка. Тобто коли все настільки погано, що уже навіть добре.
Один із найвідоміших фільмів Ігучі – це історія про жіночу помсту під назвою «Дівчинка-кулемет». Подивившись «Планету страху» Роберта Родрігеса, де героїня Роуз Макгоуен замість відрубаної ноги ставлять в якості протезу крупнокаліберний кулемет, Ігучі вирішив піти далі.
Амі – типова студентка, тобто, спортсменка, комсомолка і просто красуня. Єдине, що її виділяє з-поміж інших – вона сирота і вимушена піклуватись про свого молодшого брата після того, як їхній батько вкоротив собі віку. От тільки молодший брат вліз в борги, які не спроможний виплатити. Коли його вбивають, Амі починає мститися.
Загалом все, як замовляли гайдзіни – оригінальний японський треш, безглуздий і нещадний.
