30 історій незалежності

Цьогоріч незалежна Україна святкує своє 30-річчя. До свята люди, які змінювали і змінюють нашу країну на краще, розповіли про сприйняття незалежності через особистий досвід.

Тридцятка – період криз і неочікуваних вчинків. Зазвичай це говорять про людей, але, напевно, це можна сказати й про країну.

Мої спогади з хештегом #незалежність повні енергії, суперечок та намагання зробити так, аби українське ДНК стало помітнішим.

Третій десяток – це часто не пройдений підлітковий бунт, недоотримане шибайголовство та природна дурнуватість. Така енергія існуватиме до того як ми знайдемо адекватнішу дорослу версію самих себе. З особистого, дуже специфічного та вельми упередженого погляду саме такою я бачу Україну у свої тридцять.

Пам'ятаю, як у 2013-му на застіллі з польськими друзями чув приємні тости на честь України та побажання «аби все вийшло».

Пам'ятаю, як ще в шкільному віці зустрічав своїх родичів із Сибіру. Тоді надвечір моя тітка запитала свою малу дочку, як їй перебування в іншій країні, і дістала щиро здивовану відповідь: «В какой стране?».

Пам'ятаю, як за часів доковідних євротурів зустрілися з казахськими мандрівниками, які, дізнавшись, що ми з України, раптово вибачились та перейшли на англійську.

Згодом через нашу щиру підліткову енергію спротиву ми змогли викреслити себе із кордонів (пост)совкового забуття. Змогли зберегти зародки демократії, зробити так, аби права людини в Україні принаймні щось значили. Змогли зробити так, аби нас трішки помітили, визнали та зрозуміли.

Пам'ятаю, як після якогось моменту почав чути від закордонних знайомих, що їм подобається Україна, що вони мають улюблений бар або готель в Одесі, Києві чи Львові.

Багато подорожуючи, я почав дедалі більше помічати цікаву рису українців – ми добряче вміємо бунтувати. У минулому це було тим, що допомогло вижити та будувати свою країну, замість того, щоб потонути в мафіозній диктатурі.

Бунтарство, волелюбство та максималізм – незамінні якості, аби вибороти самостійність та суб'єктність. Утім, навчившись бунтувати, ми маємо навчитись будувати. Сподіваюсь, свою колонку про сорокову річницю напишу саме про це.

У дитинстві слухала музику з татом – він полюбляв «Січових стрільців» та Миколайчука. Близько 12 років тому почала писати власні пісні.

Наша країна дуже родюча на талановитих співаків, музикантів і митців. Важко окреслити, яким буде шоу-бізнес навіть через рік, не кажучи вже про 5 чи 15 років. Точно, що він трасформується, будуть нові форми та правила, але все одно найголовніше залишиться – музика, яка не підпорядковується нікому й нічому.

Естрада тоді була цікавою, вже зі своїми кумирами, топ-зірками. Я захоплювалась тим, як швидко з року в рік все більше талановитих артистів мали змогу показати свою творчість на великий загал. Держава цьому сприяла всіма можливими культурними заходами.

Українському виконавцю потрібні унікальність та самобутність, а ще – віра у свою справу. Запорука успіху суперпроста – хітова пісня. Також багато чого залежить від досвіду та віри в себе.

Артист/-ка точно не може обійтись без команди. Команда потрібна, щоб делегувати більшість справ. А ще, коли ти знаєш, що з тобою є поруч люди, які підсилюють віру в те, що ти робиш, це додає ще більше натхнення та впевненості. І тоді за такої підтримки вже море по коліно.Багато подорожуючи, я почав дедалі більше помічати цікаву рису українців – ми добряче вміємо бунтувати. У минулому це було тим, що допомогло вижити та будувати свою країну, замість того, щоб потонути в мафіозній диктатурі.

Наука — всюди. Завдяки їй архітектори проєктують котеджі та хмарочоси, лікарі розробляють вакцини та біонічні протези для людей з інвалідністю, а інженери створюють дрони для українських аграріїв. Знання з фізики чи IT, біології або юриспруденції допомагають виконати й більш буденні, навіть непомітні для нас таски: оплатити комуналку онлайн, очистити питну воду в домашніх умовах або прибрати домівку, просто запрограмувавши на це робота-пилосмока.

У 60-х роках через самвидав мій тато почав поширювати альтернативну думку про соціальні, політичні та гуманітарні проблеми того часу. Ситуація не змінювалась, тож із часом він почав виступати ще й із відкритим протестом. За своє, таке природне для вільної духом людини прагнення до поширення правди, радянська система покарала його на 7 років ув'язнення і 3 — заслання. Реабілітували батька лише 1989 року.

Мій шлях до науки почався ще з дитинства завдяки батькам. Мати здобула ступінь кандидатки наук із філології, батько ж був кандидатом філософських наук. Вони починали свою діяльність за часів складної радянської системи, бачили всі її вади та не могли сліпо коритися. Внутрішні переконання спонукали батька до участі в дисидентському русі.

Своїм прикладом тато довів: можна й варто завжди залишатися вірним своїм цінностям. Він продемонстрував, що робота — це ціннісне поняття, синонімічне до «справа всього життя». Це не історія про висиджування в офісі з 9:00 до 18:00, щоб заробити гроші. Натомість історія про невпинні й сміливі дії заради big idea, реформ у вибраній сфері та загалом суспільства, у якому живеш.

У свої 20 років я почав шукати себе. На початку працював звичайним підприємцем: мав магазини, кіоски, побудував заправку. Та згодом зрозумів, що світ навколо не обмежений лише моїм бізнесом. Я прагнув змін та нових рішень, мріяв створювати країну, у якій буде комфортно жити мені та моїм майбутнім дітям.

Але зміни треба починати, вибачте за тавтологію, із самого початку. Тільки нове покоління свідомих і вільних у думках змінотворців може апгрейднути наше суспільство. Аби долучитися до формування цього покоління, 17 років тому я прийшов працювати до Малої академії наук.

Довгий час МАН асоціювали лише з Конкурсом-захистом науково-дослідницьких робіт. Це наш флагманський проєкт, який донедавна допомагав дістати пільги під час вступу до ЗВО. Часто саме це й приваблювало дітей та їхніх вчителів-наставників до участі. Але коли ми проаналізували результати наших абітурієнтів, то побачили, що вони й так мають високі оцінки, коли складають іспити самостійно. Тому ми скасували пільги, оскільки наш конкурс — про творчість, винахідництво та дослідження, а не спроби вибити собі «плюшки» та бонуси.

У 2020 році ми почали змінювати формат конкурсу, аби віднині оцінювати дітей за міжнародними прозорими правилами. По-перше, прибрали контрольну роботу, оскільки прагнемо оцінювати проєкт дитини, а не її базові знання з певного предмету.

Згодом змінили й сам формат захисту робіт. Тепер журі не оцінює проєкти в одній залі, а можуть упродовж дня пройти залами, де кожна дитина захищає свій постер і відповідає на запитання. У такий спосіб учні багато разів повторюють свою презентацію, і їм стає набагато легше підготуватися до власного виступу.

З часом випливали й інші проблеми: до реформи учні не мали адекватної мотивації, простору для наукової та дослідницької роботи. Були ті, хто плагіатив та копіпастив наукові роботи з мережі. Траплялися й випадки, коли роботи за дітей писали викладачі. Ми зрозуміли, що маємо бути місцем для саморозвитку, де панують чесність і справедливість. Тому тепер учні підписують декларацію про академічну доброчесність і проходять UniCheck — програму для перевірки на плагіат.

Окрім конкурсу, МАН має чимало інших проєктів та продуктів, які виконують різні освітні цілі.

Торік ми відкрили Музей науки — інтерактивне середовище, де дитина може познайомитися ближче зі справжньою наукою, яка оточує нас всюди, а не живе лишень у запилюжених книжках. Тут можна покататися на велосипеді з квадратними колесами, побачити двометрову голограму чи 60-кілограмовий кристал, власноруч побудувати магнітний міст зі сталевих шайб чи керувати роборукою.

На це орієнтовані такі проєкти як «Агенти змін». Тут ментори допомагають дітям створити власний цікавий проєкт, що змінить життя людей чи покращить порядок міст/селищ, як-от екофрендлі бренд одягу чи притулок для бездомних тварин.

Ще один важливий проєкт — «Ukrainian Future». Це бізнес-інкубатор і простір для майбутніх підприємців. Тут допоможуть перетворити ідею дитини на реальний проєкт, що змінюватиме світ. Менторами платформи є підприємці та бізнес-консультанти, які навчать дітей складати власний бізнес-план, розробляти фінансову модель проєкту, презентувати свої ідеї, знаходити інвесторів і партнерів та монетизувати цей задум!

Ми усвідомлюємо: тікток та інстаграм — це середовище, у якому діти соціалізуються та реалізуються. І якщо ми хочемо привабити зумерів, мусимо комунікувати за їхніми правилами та в їхньому tone of voice :)

Як нам це вдається, можете оцінити хоча б за нашим профілем у тіктоці з 20К+ фоловерами. Там ми розповідаємо наукові цікавинки, демонструємо вибухові хімічні експерименти, ділимося лайфхаками для підготовки до ЗНО тощо.

Щороку учні МАН виграють на численних міжнародних олімпіадах і конкурсах. Наприклад, у 2020-му ми здобули 116 перемог, а за 2021-й вже встигли привезти 31 нагороду з організованого в Польщі змагання «E-NNOVATE» та 11 нагород із виставки «Malaysia Technology Expo 2021».

Наші учні розробили важливі та інноваційні проєкти, як-от застосунок із мапою небезпечних рослин-алергенів, систему безконтактного керування ліфтом, прилад для автоматичного сортування відходів і навіть камуфляж, який робить людину невидимою в тепловізорах!

Такі здобутки справді надихають і додають палива, аби розвивати МАН ще потужніше. Наразі ми плануємо велике будівництво регіональних музеїв у всій країні. У 2022, окрім Музею науки, у Києві з'явиться ще й Музей математики.

Також плануємо відкрити перший в Україні Міжнародний молодіжний науковий центр у Пущі-Водиці. Партнери з ЮНЕСКО надають нам суттєву експертну підтримку. Він стане інноваційним науковим табором для дітей з усього світу. Тут учні дістануть доступ до сучасних STEM-лабораторій, готуватимуться до міжнародних конкурсів, братимуть участь у наукових школах, знаходитимуть однодумців, відвідуватимуть захопливі заходи за участі українських і міжнародних вчених.

Ще один проєкт — Центр наукової освіти — об'єднає під своєю «парасолькою» еталонні лабораторії, сучасний хаб, конференц-зали та багато іншого. Усі ці інструменти допоможуть освітянам обмінюватися досвідом, розвивати професійні навички й поглиблювати знання, створювати інноваційні методики навчання.

Серед найближчих планів — запуск вже цієї осені наукової диджитал-платформи МАН. Там просто й інтерактивно розповідатимемо дітям і дорослим про науку. Готуємо захопливі лонгріди, інтерв'ю, тести, комікси, відео, подкасти, інфографіки й мемчики.

Відбувався WIN-WIN, ми як молодий стартап отримали замовлення й почали активно розвиватися, компанії закрили свій «біль» щодо налагодження системи сортування в офісах ще й із партнером із високим рівнем суспільної довіри. Тоді ми надавали послуги платно, чим сильно здивували традиційний сміттєвий бізнес.

Але наші розрахунки були такими: якщо працюєш у межах закону, ведеш діяльність прозоро, працевлаштовуєш людей і сплачуєш податки, то надавати сервіс безплатно просто неможливо – бо тоді не вистачить коштів покрити поточні витрати. До нас це був тіньовий бізнес, а ми спромоглися переконати компанії оплачувати наші послуги й у такий спосіб дати шанс народитися новому ціннісному гравцю на ринку.

На початку 2016 року ми вже читали освітні лекції щодо сортування в навчальних закладах у статусі громадської організації та відчули, що наш просвітницький напрямок ніяк не може «зустрітися» із практикою.

Після лекції школярі виходили зі школи й не могли впевнено практикувати роздільний збір. Серед можливостей були не дуже приємні пункти приймання вторсировини (з тіньовою схемою ведення бізнесу, яку ми не могли рекомендувати дітям). Також існувала муніципальна система баків, які обслуговували з порушенням усіх правил – сміттєвоз скидав і розділені, і змішані відходи з різних баків разом.

Щоб закрити цю проблему, ми вирішили відкрити першу і тоді єдину в

Україні громадську станцію сортування.

Сьогодні ми бачимо свою стратегію розвитку в масштабуванні громадських станцій сортування й залученні максимальної кількості людей у сортувальний рух.

У 2014 році майже не було сервісів на кшталт «Зелений офіс» для компаній, тому свою діяльність я бачила саме в розвитку цього напрямку – прагнула надавати великим компаніям сервіс під ключ – від навчання команд основ сортування, до встановлення зручних баків для роздільного збору та їхнього обслуговування.

Було неочікувано й дуже приємно, що у 2015-му до нас приєдналися майже всі топові компанії України, які мали офіс у Києві. Ми не чули відмов, усі розуміли необхідність зміцнення зелених цінностей усередині компанії.

Свою «сміттєву діяльність» я розпочала як соціальна підприємиця, а роком пізніше зареєструвала громадську організацію.

Мій випадок із досвідом створення соціального підприємства «Україна без сміття» – класичний приклад ситуативного лідерства. Коли людина, яка не була амбітним лідером, знаходить у собі сили очолити рух, який має вирішити гостру соціальну й екологічну проблему. Бо йому вона сильно болить, він не бачить, хто б міг цю проблему розв'язати швидко.

Я розуміла, чого бракує ринку поводження з відходами – відповідальності, причому з боку всіх учасників – держави, компаній, населення. Були регулярні звинувачення сторін: начебто люди, погані й невиховані, смітять довкола себе, влада байдужа й корумпована, а виробники просто думають про прибутки, а не про чисте довкілля.

Була потрібна зрозуміла комунікаційна стратегія, щоб доступною мовою говорити з громадою про необхідність розумного споживання й сортування відходів. А ще – про те, якою є роль кожного, що держава має створювати правила й закони в сміттєвій сфері, виробники – нести відповідальність за повний життєвий цикл свого товару й пакування, фінансувати організацію роздільного збору. Споживачі зі свого боку мають користуватися інфраструктурою роздільного збору та розділяти власні відходи вдома.

Після подій Майдану я відчула, що українська спільнота згуртована як ніколи раніше та здатна подолати як зовнішніх ворогів, так і внутрішніх (якими є, наприклад, корупція, засмічення довкілля тощо).

Не хотілося сидіти склавши руки й чекати, коли з'явиться лідер чи лідерка, який очолить рух за роздільний збір. Так поступово цим лідером став наш рух «Україна без сміття».

Секретом нашого лідерства є те, що в центр руху ми поставили людину та її інтереси – безпечне та якісне життя в чистому довкіллі – від вулиць до природи.

Сьогодні ми переконані, що без людей проблему засмічення не подолати. Адже тільки людина, роблячи усвідомлений вибір, здатна перетворювати відходи на ресурс або на проблему.

Увесь час поки працювала над проєктом «Україна без сміття» я намагалася бути над системою, щоб відшукати нові шляхи, які відповідають очікуванням сучасності.

Зараз у межах проєкту «Велике маленьке серце», що покликаний допомогти всім дітям із вродженими вадами серця, які потрапляють в Інститут Амосова, ми співпрацюємо відразу з кількома великими бізнесами. Маємо на меті зібрати 36 мільйонів гривень. Але щоб працювати з бізнесом, треба вести абсолютно прозору діяльність. За останні сім років роботи «Твою Опору» неодноразово перевіряли, також щороку ми проходимо обов'язкову аудиторську перевірку. Але це абсолютно нормальна ситуація, якщо хочеш масштабувати свою допомогу.

Паралельно ми активно працюємо також з проєктами, які будуть розвивати благодійність в Україні. Зараз хочу анонсувати нову платформу «Meeting.me», де відбуватимуться аукціони зустрічей. Це додатковий фандрейзинговий інструмент як для фондів, так і просто для людей, які захочуть виставити себе як лот.

Коли я тільки створювала «Твою Опору», планувала допомагати відразу всім – і дітям, і стареньким, і тваринам. Я думала, що працюватимемо й із питаннями екології. Але почавши з дітей, усвідомила, що не зможемо стати однаково ефективними в усіх напрямках. Тож завдяки платформі «Meeting.me» я закрию свій гештальт. Ми хочемо дати інструменти цієї платформи всім фондам, які пройдуть перевірку згідно з нашими процедурами. Вони зможуть використати її та зробити ще більше добрих справ. Основна вимога – прозорість діяльності.

Я часто чую, що в Україні створити таку організацію неможливо через велику кількість фондів. Але в нас зареєстровано всього 20 тисяч, водночас у Великій Британії – аж 168 тисяч фондів. І всі вони звітують перед суспільством через платформу Charity Commission.

Вивівши благодійність на новий прозорий рівень, нам вдасться допомогти більшій кількості людей. У донорів не виникатиме сумнівів, чи за призначенням будуть використані їхні кошти, тож вони більше жертвуватимуть на благодійність. Як в Америці чи Європі: там люди вже не замислюються, варто допомагати чи ні, вони лише вирішують, кому саме допомогти – дітям, стареньким чи, можливо, тваринам.

За останні кілька років в Україні значно зросла й залученість бізнесу, як я вже зазначила вище. Вони створюють власні благодійні фонди або йдуть у партнерстві з тими, які вже існують.

Будь-які зміни в країні породжують зміни в інших сферах, зокрема й у благодійності.

Порівнюючи з 2014 роком, коли я заснувала «Твою Опору», чимало змінилося. Переважно це пов'язано зі змінами у свідомості людей після Революції Гідності та з початком війни на Сході. Українці почали ставитися до благодійності як до норми. Нам зараз неважко перерахувати кілька сотень гривень хворій дитині на операцію чи закупити та передати харчові продукти бійцям на Схід.

Сім років тому наша робота починалася з точкової допомоги – ми збирали конкретній дитині на конкретну операцію. Зараз же підтримуємо все дитяче відділення Інституту Амосова, на нашій відповідальності також кілька дитбудинків, і паралельно ми закуповуємо обладнання, яке щороку рятує життя тисячам дітей.

Пригадую нашу першу велику пожертву – 13 тисяч гривень. Потім у нас з'явився донор, який регулярно жертвував по 50 тисяч. У 2014-му мені ці суми видавалися космічними. Не кажучи вже про 100 тисяч, які нам вдалося зібрати на першому благодійному заході.

Водночас з'явилися й продовжують з'являтися професійні фонди, які своєю діяльністю покращують сферу благодійності в Україні. Я все частіше натрапляю на якісні фандрейзингові проєкти, які підтримують різні категорії людей – стареньких, жертв насилля чи переселенців.

Бізнес також почав активно долучатися до благодійності. Зараз ти можеш купити каву на заправці, і три гривні з благодійного горнятка підуть на добру справу. Або пробігти марафон. Або ж прийти та розважитися з дітьми на нашому благодійному фестивалі «Charity Weekend. Здоровий день із Машею Єфросініною».

Раніше чи не єдиним способом проявити своє милосердя було кинути кілька гривень у скриньку. На щастя, сьогодні люди усвідомлюють, що це чорна благодійність: вона не про ефективність і мету, а про шахрайство.

Переломним моментом у житті країни, зрозуміло, стала пандемія COVID-19. Попри те, що фінансово багатьом було скрутно – чимало українців залишилися без роботи, малий та середній бізнес зазнали великих збитків, – допомагати люди не перестали. Пригадайте, як всі активізувалися та почали збір на апарати для штучної вентиляції легень чи засоби захисту для лікарів. Ми – фонд, який із першого дня допомагає дітям – також вирішили трансформуватися. Створили проєкт «COVID-19: об'єднатися, аби вижити» і зібрали 72,5 млн грн!

Нас дуже підтримали представники бізнесу. Завдяки їхнім пожертвам вдалося збільшити кількість ліжко-місць на 40% у деяких лікарнях. Це величезний показник! Відразу пропорційно зростає кількість людей, які можуть дістати допомогу. І не лише в період пандемії, а й надалі.

Також ми закупили обладнання найкращих європейських виробників у реанімаційні відділення. Ми розуміли: колись пандемія закінчиться, а обладнання повинно слугувати не рік чи два, а багато років, і рятувати українців із будь-якими хворобами. Це системний підхід, до якого ми прийшли за багато років досвіду. Я дуже пишаюся цим проєктом і професійністю моєї команди, яка працювала без вихідних, а також милосердям наших донорів. Це справді той випадок, коли всі об'єдналися заради допомоги.

Коли мені виповниться 30, що я, на думку ейджистів, повинен буду сказати? «Мені взагалі-то вже 30, на секундочку, прошу зі мною на "Ви", будь ласка»? Віковий рубіж не такий вже й важливий, коли по праву можеш пишатися своїми досягненнями в приватній практиці, науці, суспільно значущих проєктах, які ми реалізуємо в Інституті когнітивного моделювання.

Усесвітньо відомий психіатр Карл Юнг спочатку не планував вивчати психіатрію – за його часів цю науку не вважали престижною. Але в колі інтересів молодого чоловіка були як природничі науки, так і питання духовності. Виявилося, що психіатрія – це те, що він шукав. Здобувши освіту, Юнг почав лікарську практику в психіатричній клініці Цюриха… у 25 років. І був більш ніж зрілим для своєї професійної діяльності.

Вважаю, що справжній вік людини визначається її моральним станом і вмотивованістю, бажанням рухатися, досягати й змінювати життя та своє місце в ньому. Щойно людина зупиняється в цьому русі, вона перестає жити. Є люди, які відходять від активного життя в 15 років, а є такі, яких не наздогнати в їхні 90.

Для мене вік, на жаль чи на щастя, не означає нічого.

Я не схильний до дискримінації на підставі кількості прожитих років (ейджизм проявляється в готовності сприймати адекватно та працювати лише з тими, хто відповідає певному віковому критерію).

На початку моєї кар'єри молодість і зовнішність зіграли проти мене. Зараз ці особливості стали однією з конкурентних переваг. Річ у тім, що більшість людей, які звертаються за допомогою, знаходять мене через соціальні мережі. І це молодь. Вони також люблять тату, пірсинг і вважають це привабливим.

До мене звертаються ті, хто вже прийшов до розуміння важливості психічного здоров'я. До слова, у більшості людей проблеми з психічним здоров'ям виникають саме в молодому віці – три чверті від усіх психічних розладів реєструють до 25 років.

Молодь вже знає, що стан психіки потрібно уважно моніторити, розуміє, що звертатися за допомогою до психотерапевта зовсім не соромно. Водночас мої татуювання для цих молодих людей абсолютно не є проблемою.

Ставлюся до таких висловлювань досить спокійно. Адже більшість людей має стійкий стереотип щодо зовнішнього вигляду психіатра або психотерапевта. Вважають, що це сивобородий добрячок в окулярах, який веде прийом у костюмі-трійці сірого кольору з кишеньковим годинником. У ці досить поширені уявлення я абсолютно не вписуюся.

Неодноразово підтвердивши свою експертність, я все ще стикаюся з упередженістю, стереотипами, пов'язаними з віком і зовнішністю. Наприклад, мені подобаються тату, їх багато на тілі. Іноді я дістаю дуже їдкі коментарі на кшталт: «Психіатр із татуюваннями? Так йому самому потрібен психіатр».

За кордоном такого тиску не існувало. Турбота про здоров'я й розуміння того, що людина – це дуже важливий для держави ресурс і що держава залежить від людини, а не людина залежить від держави, визначили високий ступінь розвитку ментального здоров'я в багатьох країнах. Турбота про себе там є нормою. І коли розв'язано проблеми фізичного здоров'я, ментальне підтягується автоматично.

Відповідно до визначення ВООЗ, психічно здорова людина перебуває у стані щастя, усвідомлює свої здібності, може справлятися зі звичайними життєвими стресами, продуктивно й плідно працювати, щоб зробити свій внесок у життя громади та країни. Інакше кажучи, психічне здоров'я – це основа ефективного функціонування суспільства.

Разом ми створили ресурс безплатної психологічної допомоги «Розкажи мені». Також запустили онлайн-платформу «Мені здається», орієнтовану на підтримку потерпілих від домашнього насильства. Я куратор і консультант цих ініціатив, розробляю всі наукові концепції, пропоную різноманітні рівні тестування. Веду оцінку критичності – ми аналізуємо «гарячі» точки та працюємо з ними.

Однак, довгий час сфера психічного здоров'я залишалася поза межами пріоритетів української влади та суспільства. Водночас, наприклад, основною причиною інвалідизації у світі є депресія, яка робить значний та сумний «внесок» у глобальний тягар хвороб.

Також, попри те, що наука напрацювала досить ефективні методи лікування захворювань психіки, у країнах із низьким та середнім рівнем доходу (до яких належить і Україна) до 85% людей, які мають порушення психічного здоров'я, не отримують ніякого лікування.

Радує, що за роки, що минули з початку мого навчання аж до сьогодні, українці стали відкритішими до знань про психічне здоров'я та їхнього практичного застосування. Багато в чому це відбулося завдяки популяризаторським зусиллям команди нашого Інституту.

В Україні культура психічного здоров'я тільки зароджується. Низькі темпи розвитку цієї сфери частково пов'язані із соціокультурними особливостями українців.

Наприклад, у нас дуже поляризоване мислення: тобто ти або здоровий, або хворий. Або в тебе все добре, або все погано. Золотої середини часто немає. І якщо людина озвучить якісь проблеми, пов'язані із психікою, з великою ймовірністю дістане неприємний ярлик.

Тут зіграв роль тиск радянського ладу. Визнати себе як людину з якимись труднощами означало здобути тавро хворого й неефективного в соціальному плані. Людину розглядали як ресурс, а не як особистість. Не було можливості піклуватися про себе повною мірою. Роками формувалася звичка замовчувати або не визнавати ментальні проблеми чимось серйозним.

В Україні зароджується культура ментального здоров'я. І мені хотілося б, щоб темпи її розвитку стрімко набирали обертів. Так формується усвідомленість, екологічність, персональна незалежність, де люди – особистості, а не ресурс. Зараз найкращий час, щоб об'єднуватися навколо соціальних тем, проєктів та ідей, які будуть змінювати нашу країну й нас самих.

Незалежність – це усвідомлення цінності власного життя та свободи. Заявляти про здорові кордони щодо себе й оточення та відстоювати їх – ще одна характеристика незалежної особистості. Вибирати якісь види діяльності, а від якихось відмовлятися, загалом можливість щось робити або не робити відповідно до своїх уявлень і волі.

По-справжньому незалежній людині притаманні прийняття незалежності, «окремості» інших людей і небажання псувати їм життя. Іноді така незалежна людина відчуває бажання допомагати оточенню – тоді вона стає ще й соціально значущим, корисним членом суспільства.