30 історій незалежності

Цьогоріч незалежна Україна святкує своє 30-річчя. До свята люди, які змінювали і змінюють нашу країну на краще, розповіли про сприйняття незалежності через особистий досвід.

Тридцятка – період криз і неочікуваних вчинків. Зазвичай це говорять про людей, але, напевно, це можна сказати й про країну.

Мої спогади з хештегом #незалежність повні енергії, суперечок та намагання зробити так, аби українське ДНК стало помітнішим.

Третій десяток – це часто не пройдений підлітковий бунт, недоотримане шибайголовство та природна дурнуватість. Така енергія існуватиме до того як ми знайдемо адекватнішу дорослу версію самих себе. З особистого, дуже специфічного та вельми упередженого погляду саме такою я бачу Україну у свої тридцять.

Пам'ятаю, як у 2013-му на застіллі з польськими друзями чув приємні тости на честь України та побажання «аби все вийшло».

Пам'ятаю, як ще в шкільному віці зустрічав своїх родичів із Сибіру. Тоді надвечір моя тітка запитала свою малу дочку, як їй перебування в іншій країні, і дістала щиро здивовану відповідь: «В какой стране?».

Пам'ятаю, як за часів доковідних євротурів зустрілися з казахськими мандрівниками, які, дізнавшись, що ми з України, раптово вибачились та перейшли на англійську.

Згодом через нашу щиру підліткову енергію спротиву ми змогли викреслити себе із кордонів (пост)совкового забуття. Змогли зберегти зародки демократії, зробити так, аби права людини в Україні принаймні щось значили. Змогли зробити так, аби нас трішки помітили, визнали та зрозуміли.

Пам'ятаю, як після якогось моменту почав чути від закордонних знайомих, що їм подобається Україна, що вони мають улюблений бар або готель в Одесі, Києві чи Львові.

Багато подорожуючи, я почав дедалі більше помічати цікаву рису українців – ми добряче вміємо бунтувати. У минулому це було тим, що допомогло вижити та будувати свою країну, замість того, щоб потонути в мафіозній диктатурі.

Бунтарство, волелюбство та максималізм – незамінні якості, аби вибороти самостійність та суб'єктність. Утім, навчившись бунтувати, ми маємо навчитись будувати. Сподіваюсь, свою колонку про сорокову річницю напишу саме про це.

У дитинстві слухала музику з татом – він полюбляв «Січових стрільців» та Миколайчука. Близько 12 років тому почала писати власні пісні.

Наша країна дуже родюча на талановитих співаків, музикантів і митців. Важко окреслити, яким буде шоу-бізнес навіть через рік, не кажучи вже про 5 чи 15 років. Точно, що він трасформується, будуть нові форми та правила, але все одно найголовніше залишиться – музика, яка не підпорядковується нікому й нічому.

Естрада тоді була цікавою, вже зі своїми кумирами, топ-зірками. Я захоплювалась тим, як швидко з року в рік все більше талановитих артистів мали змогу показати свою творчість на великий загал. Держава цьому сприяла всіма можливими культурними заходами.

Українському виконавцю потрібні унікальність та самобутність, а ще – віра у свою справу. Запорука успіху суперпроста – хітова пісня. Також багато чого залежить від досвіду та віри в себе.

Артист/-ка точно не може обійтись без команди. Команда потрібна, щоб делегувати більшість справ. А ще, коли ти знаєш, що з тобою є поруч люди, які підсилюють віру в те, що ти робиш, це додає ще більше натхнення та впевненості. І тоді за такої підтримки вже море по коліно.Багато подорожуючи, я почав дедалі більше помічати цікаву рису українців – ми добряче вміємо бунтувати. У минулому це було тим, що допомогло вижити та будувати свою країну, замість того, щоб потонути в мафіозній диктатурі.

Наука — всюди. Завдяки їй архітектори проєктують котеджі та хмарочоси, лікарі розробляють вакцини та біонічні протези для людей з інвалідністю, а інженери створюють дрони для українських аграріїв. Знання з фізики чи IT, біології або юриспруденції допомагають виконати й більш буденні, навіть непомітні для нас таски: оплатити комуналку онлайн, очистити питну воду в домашніх умовах або прибрати домівку, просто запрограмувавши на це робота-пилосмока.

У 60-х роках через самвидав мій тато почав поширювати альтернативну думку про соціальні, політичні та гуманітарні проблеми того часу. Ситуація не змінювалась, тож із часом він почав виступати ще й із відкритим протестом. За своє, таке природне для вільної духом людини прагнення до поширення правди, радянська система покарала його на 7 років ув'язнення і 3 — заслання. Реабілітували батька лише 1989 року.

Мій шлях до науки почався ще з дитинства завдяки батькам. Мати здобула ступінь кандидатки наук із філології, батько ж був кандидатом філософських наук. Вони починали свою діяльність за часів складної радянської системи, бачили всі її вади та не могли сліпо коритися. Внутрішні переконання спонукали батька до участі в дисидентському русі.

Своїм прикладом тато довів: можна й варто завжди залишатися вірним своїм цінностям. Він продемонстрував, що робота — це ціннісне поняття, синонімічне до «справа всього життя». Це не історія про висиджування в офісі з 9:00 до 18:00, щоб заробити гроші. Натомість історія про невпинні й сміливі дії заради big idea, реформ у вибраній сфері та загалом суспільства, у якому живеш.

У свої 20 років я почав шукати себе. На початку працював звичайним підприємцем: мав магазини, кіоски, побудував заправку. Та згодом зрозумів, що світ навколо не обмежений лише моїм бізнесом. Я прагнув змін та нових рішень, мріяв створювати країну, у якій буде комфортно жити мені та моїм майбутнім дітям.

Але зміни треба починати, вибачте за тавтологію, із самого початку. Тільки нове покоління свідомих і вільних у думках змінотворців може апгрейднути наше суспільство. Аби долучитися до формування цього покоління, 17 років тому я прийшов працювати до Малої академії наук.

Довгий час МАН асоціювали лише з Конкурсом-захистом науково-дослідницьких робіт. Це наш флагманський проєкт, який донедавна допомагав дістати пільги під час вступу до ЗВО. Часто саме це й приваблювало дітей та їхніх вчителів-наставників до участі. Але коли ми проаналізували результати наших абітурієнтів, то побачили, що вони й так мають високі оцінки, коли складають іспити самостійно. Тому ми скасували пільги, оскільки наш конкурс — про творчість, винахідництво та дослідження, а не спроби вибити собі «плюшки» та бонуси.

У 2020 році ми почали змінювати формат конкурсу, аби віднині оцінювати дітей за міжнародними прозорими правилами. По-перше, прибрали контрольну роботу, оскільки прагнемо оцінювати проєкт дитини, а не її базові знання з певного предмету.

Згодом змінили й сам формат захисту робіт. Тепер журі не оцінює проєкти в одній залі, а можуть упродовж дня пройти залами, де кожна дитина захищає свій постер і відповідає на запитання. У такий спосіб учні багато разів повторюють свою презентацію, і їм стає набагато легше підготуватися до власного виступу.

З часом випливали й інші проблеми: до реформи учні не мали адекватної мотивації, простору для наукової та дослідницької роботи. Були ті, хто плагіатив та копіпастив наукові роботи з мережі. Траплялися й випадки, коли роботи за дітей писали викладачі. Ми зрозуміли, що маємо бути місцем для саморозвитку, де панують чесність і справедливість. Тому тепер учні підписують декларацію про академічну доброчесність і проходять UniCheck — програму для перевірки на плагіат.

Окрім конкурсу, МАН має чимало інших проєктів та продуктів, які виконують різні освітні цілі.

Торік ми відкрили Музей науки — інтерактивне середовище, де дитина може познайомитися ближче зі справжньою наукою, яка оточує нас всюди, а не живе лишень у запилюжених книжках. Тут можна покататися на велосипеді з квадратними колесами, побачити двометрову голограму чи 60-кілограмовий кристал, власноруч побудувати магнітний міст зі сталевих шайб чи керувати роборукою.

На це орієнтовані такі проєкти як «Агенти змін». Тут ментори допомагають дітям створити власний цікавий проєкт, що змінить життя людей чи покращить порядок міст/селищ, як-от екофрендлі бренд одягу чи притулок для бездомних тварин.

Ще один важливий проєкт — «Ukrainian Future». Це бізнес-інкубатор і простір для майбутніх підприємців. Тут допоможуть перетворити ідею дитини на реальний проєкт, що змінюватиме світ. Менторами платформи є підприємці та бізнес-консультанти, які навчать дітей складати власний бізнес-план, розробляти фінансову модель проєкту, презентувати свої ідеї, знаходити інвесторів і партнерів та монетизувати цей задум!

Ми усвідомлюємо: тікток та інстаграм — це середовище, у якому діти соціалізуються та реалізуються. І якщо ми хочемо привабити зумерів, мусимо комунікувати за їхніми правилами та в їхньому tone of voice :)

Як нам це вдається, можете оцінити хоча б за нашим профілем у тіктоці з 20К+ фоловерами. Там ми розповідаємо наукові цікавинки, демонструємо вибухові хімічні експерименти, ділимося лайфхаками для підготовки до ЗНО тощо.

Щороку учні МАН виграють на численних міжнародних олімпіадах і конкурсах. Наприклад, у 2020-му ми здобули 116 перемог, а за 2021-й вже встигли привезти 31 нагороду з організованого в Польщі змагання «E-NNOVATE» та 11 нагород із виставки «Malaysia Technology Expo 2021».

Наші учні розробили важливі та інноваційні проєкти, як-от застосунок із мапою небезпечних рослин-алергенів, систему безконтактного керування ліфтом, прилад для автоматичного сортування відходів і навіть камуфляж, який робить людину невидимою в тепловізорах!

Такі здобутки справді надихають і додають палива, аби розвивати МАН ще потужніше. Наразі ми плануємо велике будівництво регіональних музеїв у всій країні. У 2022, окрім Музею науки, у Києві з'явиться ще й Музей математики.

Також плануємо відкрити перший в Україні Міжнародний молодіжний науковий центр у Пущі-Водиці. Партнери з ЮНЕСКО надають нам суттєву експертну підтримку. Він стане інноваційним науковим табором для дітей з усього світу. Тут учні дістануть доступ до сучасних STEM-лабораторій, готуватимуться до міжнародних конкурсів, братимуть участь у наукових школах, знаходитимуть однодумців, відвідуватимуть захопливі заходи за участі українських і міжнародних вчених.

Ще один проєкт — Центр наукової освіти — об'єднає під своєю «парасолькою» еталонні лабораторії, сучасний хаб, конференц-зали та багато іншого. Усі ці інструменти допоможуть освітянам обмінюватися досвідом, розвивати професійні навички й поглиблювати знання, створювати інноваційні методики навчання.

Серед найближчих планів — запуск вже цієї осені наукової диджитал-платформи МАН. Там просто й інтерактивно розповідатимемо дітям і дорослим про науку. Готуємо захопливі лонгріди, інтерв'ю, тести, комікси, відео, подкасти, інфографіки й мемчики.

Відбувався WIN-WIN, ми як молодий стартап отримали замовлення й почали активно розвиватися, компанії закрили свій «біль» щодо налагодження системи сортування в офісах ще й із партнером із високим рівнем суспільної довіри. Тоді ми надавали послуги платно, чим сильно здивували традиційний сміттєвий бізнес.

Але наші розрахунки були такими: якщо працюєш у межах закону, ведеш діяльність прозоро, працевлаштовуєш людей і сплачуєш податки, то надавати сервіс безплатно просто неможливо – бо тоді не вистачить коштів покрити поточні витрати. До нас це був тіньовий бізнес, а ми спромоглися переконати компанії оплачувати наші послуги й у такий спосіб дати шанс народитися новому ціннісному гравцю на ринку.

На початку 2016 року ми вже читали освітні лекції щодо сортування в навчальних закладах у статусі громадської організації та відчули, що наш просвітницький напрямок ніяк не може «зустрітися» із практикою.

Після лекції школярі виходили зі школи й не могли впевнено практикувати роздільний збір. Серед можливостей були не дуже приємні пункти приймання вторсировини (з тіньовою схемою ведення бізнесу, яку ми не могли рекомендувати дітям). Також існувала муніципальна система баків, які обслуговували з порушенням усіх правил – сміттєвоз скидав і розділені, і змішані відходи з різних баків разом.

Щоб закрити цю проблему, ми вирішили відкрити першу і тоді єдину в

Україні громадську станцію сортування.

Сьогодні ми бачимо свою стратегію розвитку в масштабуванні громадських станцій сортування й залученні максимальної кількості людей у сортувальний рух.

У 2014 році майже не було сервісів на кшталт «Зелений офіс» для компаній, тому свою діяльність я бачила саме в розвитку цього напрямку – прагнула надавати великим компаніям сервіс під ключ – від навчання команд основ сортування, до встановлення зручних баків для роздільного збору та їхнього обслуговування.

Було неочікувано й дуже приємно, що у 2015-му до нас приєдналися майже всі топові компанії України, які мали офіс у Києві. Ми не чули відмов, усі розуміли необхідність зміцнення зелених цінностей усередині компанії.

Свою «сміттєву діяльність» я розпочала як соціальна підприємиця, а роком пізніше зареєструвала громадську організацію.

Мій випадок із досвідом створення соціального підприємства «Україна без сміття» – класичний приклад ситуативного лідерства. Коли людина, яка не була амбітним лідером, знаходить у собі сили очолити рух, який має вирішити гостру соціальну й екологічну проблему. Бо йому вона сильно болить, він не бачить, хто б міг цю проблему розв'язати швидко.

Я розуміла, чого бракує ринку поводження з відходами – відповідальності, причому з боку всіх учасників – держави, компаній, населення. Були регулярні звинувачення сторін: начебто люди, погані й невиховані, смітять довкола себе, влада байдужа й корумпована, а виробники просто думають про прибутки, а не про чисте довкілля.

Була потрібна зрозуміла комунікаційна стратегія, щоб доступною мовою говорити з громадою про необхідність розумного споживання й сортування відходів. А ще – про те, якою є роль кожного, що держава має створювати правила й закони в сміттєвій сфері, виробники – нести відповідальність за повний життєвий цикл свого товару й пакування, фінансувати організацію роздільного збору. Споживачі зі свого боку мають користуватися інфраструктурою роздільного збору та розділяти власні відходи вдома.

Після подій Майдану я відчула, що українська спільнота згуртована як ніколи раніше та здатна подолати як зовнішніх ворогів, так і внутрішніх (якими є, наприклад, корупція, засмічення довкілля тощо).

Не хотілося сидіти склавши руки й чекати, коли з'явиться лідер чи лідерка, який очолить рух за роздільний збір. Так поступово цим лідером став наш рух «Україна без сміття».

Секретом нашого лідерства є те, що в центр руху ми поставили людину та її інтереси – безпечне та якісне життя в чистому довкіллі – від вулиць до природи.

Сьогодні ми переконані, що без людей проблему засмічення не подолати. Адже тільки людина, роблячи усвідомлений вибір, здатна перетворювати відходи на ресурс або на проблему.

Увесь час поки працювала над проєктом «Україна без сміття» я намагалася бути над системою, щоб відшукати нові шляхи, які відповідають очікуванням сучасності.