Спецпроєкти

Кепси, наліпки й тамагочі: згадуємо розваги дітей із 90-х


З початком 90-х ринок дитячої продукції почав активно розширюватися. Це сприяло появі колекціонування. Дітваки збирали кепси, наліпки та вкладки з жувальних гумок. Про ці та інші хобі, які нерідко були пов’язані з азартними іграми, розповідаємо в матеріалі.

Журнали з наліпками

У 1961 році брати Беніто та Джузеппе Паніні заснували видавничу компанію Panini, яка почала випускати колекційні наліпки з футболістами італійської збірної. З початку 1970-их з’явилися наліпки, присвячені чемпіонатам світу з футболу, а з початку 1980-их – чемпіонатам Європи з футболу.

Згодом асортимент поповнили героями кінофільмів, мультфільмів, комп’ютерних ігор тощо.

Підлітки збирали наліпки й навіть вклеювали їх у спеціальні альбоми, де кожне зображення мало пояснення.

Перші альбоми Panini почали продавати ще в СРСР у 1990-му. Ліцензію тоді придбав видавничий дім «Бурда Моден». Колекцію наліпок присвятили Чемпіонату світу з футболу, який відбувся в Італії.

На теренах пострадянської України в середині 90-х хлопчики збирали колекцію улюблених персонажів комп’ютерних ігор, зокрема Mortal Kombat, у який грали на Dendy (тайванської копії Famicom, а потім – на Sega Mega Drive). Також цікавими були «Черепашки-ніндзя» завдяки однойменному мультсеріалу. Дівчата полюбляли ляльок Barbie.

Ніхто тоді не звертав увагу на творчість копірайтерів 90-х, які придумували абсолютно абсурдні назви розділів на кшталт «Солдат і вбивця». Також не бентежили дивні малюнки, скриншоти відеогри та в цілому низька якість друку. Ти дивився на зображення й відчував джойстик у себе в руках, який обов’язково в тебе з’явиться, якщо закінчиш семестр без трійок (цю гру можна було проходити вічно).

Якщо тобі вдавалося накопичити грошенят, то ти неодмінно біг до найближчого магазинчика «Преса», аби придбати целофановий пакетик із наліпками. Звичайно, що найчастіше ти отримував повтори, які міг запропонувати на обмін друзям.

Загалом Panini досі випускають наклейки, які присвячені футболу та грі Fortnite. На жаль, у сучасній Україні вони мало кому потрібні.

Кепси

Кепси, фішки або сотки – ці картонні кругляки були першою азартною грою дітей 90-х.

Головне завдання – вдарити об поверхню стопку кепсів. Гравець забирав ті, які перегорнулися лицьовою стороною.

Історія кепсів розпочинається у XVII столітті в Японії. Тоді самураї грали в «Менко» і замість картонок вибивали глиняні жетони із зображеннями тварин, богів та міфічних істот. У XIX столітті глиняні жетони замінили звичайні картонні картки. На них можна було побачити портрети самураїв й історичних діячів Японії, а у XX столітті – персонажів аніме, манги та кінофільмів.

Схожа гра виникла також на Гаваях у 20-ті роки XX сторіччя. Діти грали з картонними кришечками від скляних пляшок для молока. У 50-х роках їх змінили кришечки з-під лимонаду POG (Passion Orange Guava). Виробники дослідили хайп та почали наносити на кришечки різноманітні малюнки, щоб діти могли їх колекціонувати.

У 90-х вже відбувався чемпіонат із гри в кепси, який називався World POG Federation. Переможці могли отримати набір рідкісних фішок або безплатний чотириденний доступ на атракціони парку розваг Knott’s Berry Farm.

«Героями та богами» для дітей кінця 90-х на пострадянському просторі були покемони, персонажі Mortal Kombat та футболісти української збірної. Словом, це таке собі продовження колекційних карток Panini. Деяким щасливчикам вдавалося виграти кепси з еротичними фото. Це було щось настільки потаємне, що сильніші емоції викликав лише викрадений із шухляди батьків Playboy.

Підлітки ретельно вибирали місце гри, оскільки навіть невеличка нерівність на асфальті могла надати перевагу гравцеві. Але проблемою твердих поверхонь було те, що кепси затиралися та втрачали цінність. Хитруни спеціально згинали або затирали «бойові» фішки. Існували чутки, що в такий спосіб їх можна було легше вибити.

Еліта грала спеціальними битами, керуючись правилами World POG Federation. Водночас знайти металеву чи пластмасову биту у 90-х було дуже непросто. Дехто спеціально їхав у магазини, до яких завозили іноземні товари. Наприклад, один із таких продмаркетів був розташований у Києві на станції метро «Святошин». Їхати за битами з Лівого берега було незручно й часто ліньки. Водночас бити полюбилися колекціонерам за захопливі голографічні 3D-зображення.

Також «золота молодь» купувала тубуси з кепсами, які коштували тоді як пачка чипсів Pringles.

Вкладки з жуйок

З жуйкою в СРСР пов’язана досить страшна історія.

10 березня 1975 року в Палаці спорту «Сокольники» у Москві відбувся матч між юніорською збірною СРСР «Крила Рад» і канадською юніорською командою «Беррі Кап».

Спонсором поїздки канадців стала компанія Wrigley – тогочасний лідер із виробництва жуйки. За умовою контракту, кожен із гравців отримав 15-кілограмову коробку з жувальною гумкою, яку мали безплатно роздавати після гри. Цей матч став третім у серії, а тому чутки про канадців, які пригощають підлітків гумкою розлетілися Москвою.

Подивитися змагання 10 березня прийшло 4,5 тис. глядачів, зокрема підлітки. Коли канадці почали кидати в натовп гумку в рекламних цілях, діти влаштували біля хокейної арени бійку та тисняву.

Це безумство фільмували представники компанії Wrigley. Унаслідок цього 21 особа загинула, а 25 осіб зазнали травм.

Це доводить, що жувальна гумка була справжнім священним Граалем для радянських дітей. У 80-х із початком Перебудови дітваки, які мали гроші та доступ, почали купувати гумку «Дональд» та «Турбо». Головною цінністю, звичайно, були вкладки з коміксами про невгамовного діснеївського качура чи із зображеннями потужних іноземних автомобілів. Романтики купували дівчатам турецький Love is із ванільними написами.

Саме тоді з’явилася гра на вибивання цих вкладок, яка нагадувала кепси. Кладеш стопку вкладок та б’єш по ній долонею. Забираєш собі ті, які перегорнулися на лицьову сторону.

У 90-х бум на гумки частково спав через доступність продукту. Цікавою на ринку була гумка BomBibom або просто «бомба», яка мала різноманітні смаки: від дині до шоколаду.
Деякі екземпляри були цінними для колекціонерів вкладок. Наприклад, я довго намагався знайти гумку з наліпками з фрагментами фільму «Зоряні війни». На жаль, у мене було всього-на-всього п’ять таких.

Тамагочі

Хто не хотів мати віртуального кишенькового монстра в дитинстві, той не має серця. Цей гаджет підлітків 90-х був настільки недосяжною мрією, що ти міг на десятиліття віддати себе в побутове та шкільне рабство.

Ідею створити віртуального улюбленця запропонував у 1987 році підприємець Акіхіро Йокой. Але вона мала один недолік: тваринка ніколи не помирала, з нею потрібно було бавитися, а тому не виникала психологічна прив’язаність до неї.

У 1996 році одинока вчителька Акі Маїте запропонувала друзям із компанії Bandai створити смертного віртуального вихованця, який потребував би постійної уваги. У такий спосіб діти навчалися піклуватися про інших. Навзаєм Акі запропонували посаду в Bandai.

Бум тамагочі (назва походить від об’єднання японських слів «тамаго» – яйце – і «йочі» або «йотті» – поглядати на годинник) спричинив хвилювання серед батьків та викладачів, оскільки діти дуже сильно прив’язувалися до іграшки. 

Американський психолог Ендрю Коєн запропонував термін «ефект тамагочі», коли людина починає неживий предмет сприймати як живу істоту.

Діти 90-х на пострадянських теренах не так болісно сприймали втрату тамагочі та навіть навчилися нехитрим способом «реанімувати» улюбленців, але намагалися зібрати якомога більше версій пристрою для свого зоопарку.

Наразі кожен охочий може встановити тамагочі на платформи Android або IOS.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Долучайтеся до нашого Telegram-каналу з тестами! 😎