Bandera-exploitation, або унікальний піджанр українського кіно радянського періоду
Що таке експлуатаційне кіно? Це жанрові малобюджетні фільми, які експлуатують ту чи іншу популярну тему заради швидкого заробітку.
Експлуатаційний кінематограф умовно поділяється на безліч піджанрів, при цьому назва кожного з них відображає суть «експлуатованої» фільмами теми: blaxploitation (круті чорношкірі хлопи або дівулі надирають дупи білим негідникам), sexploitation (чим більше в кадрі оголених дівчат, тим краще), nunsploitation (все, що ви хотіли дізнатися про черниць, але соромилися запитати), nazisploitation (нацисти, які піддають тортурам красивих жінок або захоплюють планету за допомогою диявольських винаходів), bikersploitation (банди мотоциклістів наводять жах на обивателів), mexploitation (пекучий мексиканський колорит – якщо ви дивилися «Мачете» Родрігеса , то в курсі) і так далі і тому подібне.
Українське кіно радянського періоду
Якщо широке кінознавче поняття «експлуатаційного кінематографу» спроектувати на українське кіно радянського періоду, то виявиться, що в нашій країні існував унікальний піджанр – «bandera-exploitation».
Цей піджанр ніяк не пов’язаний з іспанським словом «bandera», що означає «прапор» (є навіть фільм «La Bandera» з Жаном Габеном). Ні, фільми «бандера-експлотейшн» були породженням радянської ідеології і були покликані таврувати «буржуазних українських націоналістів і їхніх пособників з церковних уніатських кіл». Коротше кажучи, фільми про «бандерівців» (поняття «Українська повстанська армія» у лексиконі радянської людини не фігурувало).
Степан Бандера
І незважаючи на те, що фільми цієї тематики грунтувалися на ідеологічних стереотипах і експлуатували пропагандистські кліше, розглядати такий умовний піджанр виключно з точки зору ідеології, було б абсолютно неправильно. Зрештою, це теж частина історії українського кінематографу, як «Щорс» з «Арсеналом» Олександра Довженка або «Комісари» з «Як гартувалася сталь» Миколи Мащенка.
Оскільки у кожного часу були свої особливості, творці експлуатаційних фільмів завжди тримали руку на пульсі публіки, миттєво підлаштовуючись під її нові запити, щоб заробити грошенят на гарячій темі. Певна річ, спочатку ту чи іншу тему мав хтось «підігріти».
Наприклад, фільм Інгмара Бергмана «Літо з Монікою» дав поштовх sexploitation:
«Загибель богів» Лукіно Вісконті та «Порок і чеснота» Роже Вадима породили моду на nazisploitation, а «Дикун» Ласло Бенедека з Марлоном Брандо в головній ролі задали напрямок для bikersploitation.
До чого тут Чехословакія
Як не дивно, але тема «злих бандерівців» (а в «bandera-exploitation» радянського періоду будь-який ідейний націоналіст був неодмінно злим) вперше була заявлена зовсім не в СРСР, а у тодішній Чехословаччині.
У 1951 році на екрани вийшов фільм Йозефа Маха «Операція Б», в якому відважні чехословацькі чекісти громлять «бандерівські банди», які прагнуть пройти через Східну Європу в Західну Німеччину, де «американські імперіалісти готують нову фашистську армію для завоювання світу».
Кремлівський старець був у той час ще живий, а тому кіношники з Праги намагалися з усіх сил догодити не тільки своєму Міністерству національної безпеки, а й товаришам з Луб’янки.
У дусі кіно-агіток «бандерівці» тут показані виродками, які зняли свої забризкані кров’ю жінок і дітей есесівські мундири з нашивками «Галичина» лише для того, щоб і далі творити безчинства, але тепер вже на території Словаччини.
У цьому бойовику (а в «Операції Б» і правда досить часто стріляють) вперше заявить про себе канонічна для «bandera-exploitation» дихотомія «бандитських шмайссерів» (хоча легендарний МР 40 створив зовсім не Шмайссер, а Фольмер) і «чекістських ППШ».
А ось образ красивої, елегантної та підступної «бандерівської шпигунки», яка фігурує у фільмі під кодовим номером 42 і явно наслідує різноманітним втіленням Мати Харі в довоєнному кінематографі, канонічним, на жаль, так не став, хоча й буде частково відтворений через час в «Провалі операції «Велика Ведмедиця».
«Bandera-exploitation» через 20 років
Незважаючи на популярність «Операції Б» в СРСР, назвати цей фільм родоначальником піджанру «bandera-exploitation» можна лише з обмовками, так як справжня експлуатація цієї теми почнеться лише через 20 років, коли на екрани вийде фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Саме ця картина, претензійна, але безперечно дуже талановита, стане локомотивом «bandera-exploitation».
Гуцульську сімейну кіносагу, такі собі «10 років самотності» (події у фільмі починаються в 1937, а закінчуються в 1947), Юрій Іллєнко знімав, намагаючись реабілітуватися як в очах радянських чиновників після забороненої ними «Криниці для спраглих», так і в очах публіки, яка недооцінила його «Вечори напередодні Івана Купала». Глядач бажав від «гоголевщіни» чогось жанрового в дусі єршовсько-кропачевського «Вія», а зовсім не примхливого арт-хаусу.
І Іллєнко вдалося відновити репутацію – «Білий птах з чорною ознакою» отримала Золоту медаль на Московському кінофестивалі й усенародну любов від Карпат до Чорного моря.
Тема українського націоналізму, показаного в фільмі через трагедію «блудного сина», виникла в «Білому птасі» не на порожньому місці. У 1958 році на екрани вийшов шедевр Анджея Вайди «Попіл і алмаз», який підняв тему «Армії Крайової» (і побіжить на останньому диханні смертельно поранений Мачек Хелміцький, прокладаючи дорогу годарівському Мішелю Пуакару). В 1965 – литовський екзистенціальний вестерн Вітаутаса Жалакявічюса «Ніхто не хотів вмирати» (з фінальним надривним сміхом в дусі «Дикої банди» і «Залізного хреста» Сема Пекінпа), що розкрив тему «лісових братів».
Тобто, Юрій Іллєнко вже розумів, як драматично подати «бандерівську тематику», щоб за «етнографічними вольностями» не розгледіли «націоналізму».
Стилістику і образну систему Іллєнка копіювати було неможливо, вона була певною мірою унікальною (чого вартий один лише трактор, що вибухнув і перетворюється на квітуче дерево!), а ось тематика виявилася ідеальною для подальшої експлуатації.
Що ж було далі
І першим, хто взявся за цю тематику, був соратник Юрія Іллєнка по «школі українського поетичного кіно» Леонід Осика, який зняв у 1977 році «Тривожний місяць вересень».
У 1968 році Осика звернув на себе увагу по-справжньому візіонерським фільмом «Хто повернеться – долюбить» з дрейфуючим наративом, незвичайним візуальним рядом і поетичними рядками Семена Гудзенка на кшталт «і виколупував ножем з-під нігтів я кров чужу». Фільм оглушливо провалився в радянському прокаті, проте заслужив схвальні відгуки Сергія Параджанова.
Але в «Тривожному місяці вересні» вже немає нічого від того Леоніда Осики 60-х, а його спроба вийти на територію вестерна виглядала досить безпорадною.
І хоча головний герой «Вересня» Іван Капелюх, що втілює собою кредо «до міста повернувся закон», ходив в розхристаній шинелі, немов це довгополий пильовик Уайетта Ерпа, і з ручним кулеметом MG-34, наслідуючи Джанго з фільму Серджо Корбуччі, апатична режисура губила фільм на корені. А фінальна перестрілка (зібравши пару-трійку небайдужих, поліський шериф Капелюх все ж зуміє здолати «бандерівську банду колишнього поліцая Горілого») так і зовсім гідна звання найгіршої в історії кінематографа.
У 1979 році естафету «bandera-exploitation» підхопив режисер Ярослав Лупій, режисер, який, на відміну від Іллєнка та Осики, був «на хорошому рахунку» у Державного Комітету УРСР із кінематографії.
Його вегетаріанська мелодрама «Багряні береги» розповідає про династію мостобудівників, які приїжджають на Збруч будувати переправу, яку раз у раз спалюють «недобиті банди бандерівців». Алегорія зрозуміла – міст через Збруч є символом об’єднання Західної і Східної України.
Кадр з фільму «Багряні береги»
Головного лиходія в «Багряний берегах» зіграв Іван Гаврилюк, і спостерігати за перетворенням героїчного моряка з фільмів «Ати-бати, йшли солдати» і «Тривожний місяць вересень» в підступного бандерівського душогуба дійсно цікаво. Але головною несподіванкою в цьому фільмі, в цілому дуже і дуже посередньому, є сцена, знята неподалік від руїн Червоногородського замку. У цій сцені жителі села збігаються звідусіль, щоб побачити привезене червоноармійцями кіно, і загальний план, знятий зверху, виявляється своєрідним відсиланням до знаменитої картини Брейгеля «Мисливці на снігу».
Головний хіт «bandera-exploitation»
У 1981 році виходить головний хіт «bandera-exploitation» – «Високий перевал» Володимира Денисенка.
Причин, з яких цей фільм вистрілив у прокаті, було досить багато. По-перше, сам Денисенко в 1949 році був заарештований за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі та засуджений на 5 років заслання. Тому режисер не переборщував з ідеологічними кліше, властивими «бандерівській тематциці».
По-друге, акцент у фільмі був зроблений на гуцульський колорит (вперше після «Тіней забутих предків» і «Білого птаха з чорною ознакою»), зокрема і мовний – нове покоління глядачів саме завдяки «Високому перевалу» вперше почули слова «вуйко», «фірман», «бокораш», «драб» і «борше».
По-третє, був проведений дуже грамотний кастинг – одна Любов Богдан з губами як у Анджеліни Джолі чого варта, не кажучи вже про Костянтина Степанкова, який нарешті розпрощався з папахою Ковпака.
По-четверте – Мирослав Скорик написав до фільму пронизливий саундтрек, який й зараз вразить будь-кого.
Та і у плані синтезу жанрів у Денисенка все вийшло: тут тобі і кремовий прошарок мелодрами з ромео-міліціонером і джульєттою-бандерівкою, і щіпка еротики (стриптиз Любові Богдан біля гірської річки за напруженням не поступається сцені з фільму «9 з половиною тижнів») , і посипка з вестерну – самотній єгер у переконливому виконанні Михайла Голубовича, який жорстоко мстить за смерть дружини (відрізана голова в мішку – шок для глядача того часу), з’являється на своєму коні прямо з «Великого мовчання» Серджо Корбуччі.
Спроба Буковського
Через два роки повторити успіх «Високого перевалу» спробував Анатолій Буковський, який раніше набив руку на героїчній чотирисерійній партизанщині «Підпільний обком діє».
Для свого фільму «Провал операції “Велика Ведмедиця”» він запросив багатьох акторів з «Перевалу» – тут і Костянтин Степанков, і Любов Богдан, і Олександр Денисенко – а також розширив жанровий діапазон, додавши шпигунську лінію (чарівна Зінаїда Журавльова в ролі агента з Мюнхена, розпізнавальний знак – вишита троянда на шалі) та пригодницьку лінію (пошук таємничого схрону, вхід в який заміновано згідно контурів сузір’я Велика Ведмедиця).
А ось до сімейних драм Буковський поставився досить відсторонено – якщо у «Високому перевалі» фінал обертався справжньою трагедією (син вбивав батька, щоб врятувати матір), то в «Провалі операції» аналогічні колізії більше нагадували фарс.
До всього іншого, емігрантське життя в Мюнхені теж було показано карикатурно – буржуазні українські націоналісти (вони ж військові злочинці) плетуть мереживо змови спільно з американською вояччиною в ресторані, де всюди розвішані мішечки з «рідною землею». Так і не визначившись, що саме йому важливіше, драма або пригоди, Буковський сів між двох стільців.
Хоча цей фільм, що втілив і сюжетно, і образно весь шлях «bandera-exploitation» (цей піджанр в тому вигляді, в якому існував за часів СРСР, закінчився саме «Провалом операції») був приречений на невдачу з самого початку.
Світ вже потроху змінювався – починалася епоха домашніх касетних відеомагнітофонів, і радянський глядач, отруєний західним кінематографом, починав вимагати видовища, а зовсім не надихаючих зразків політичної грамотності.
