Про одностатеві стосунки без повчань і гайпу: інтерв’ю з творцями українського кіно «Таке собі життя»
Зараз перший український фільм про ЛГБТ-стосунки в процесі девелопменту. Він уже встиг змінити робочу назву з «Посереднє життя» на «Таке собі життя». Цей український драмеді-фільм по-новому, неупереджено й із гумором розкриє серйозні та навіть табуйовані теми, серед яких – платонічні та сексуальні стосунки між двома жінками. Це дебютна повнометражна стрічка режисера та сценариста Олексія Соболева.
Ми поспілкувались з режисером Олексієм Соболєвим та з продюсеркою фільму Ольгою Журженко. На запитання вони відповідали окремо. Тому, як нам здається, не могли повпливати на хід думок одне одного.
Фільм та ідея
Як у вас з’явилася ідея фільму? Як виникла ідея зняти фільм у стилі роуд-муві?
Олексій: Є таке поняття в драматургії – Fish out of water. Буквально – коли риба виявляється поза водоймою.
Люди, коли опиняються поза звичним їм середовищем, поводяться по-іншому. Послаблюють контроль за собою. Мені хотілося, щоб обидва персонажі опинилися далеко від дому. Для того, щоб навіть найдивніші ідеї на якийсь момент видалися їм цілком розумними.
Крім цього, роуд-муві – чудова нагода для Єгора знову відкрити для себе Україну, яку він не бачив уже п’ять років. Як бонус, пейзажі, що постійно змінюються, дають цьому фільму, який складається переважно з діалогів, додаткову динаміку.
Головні герої фільму – це прототипи людей із реального життя чи радше збірний образ?
Олексій: Я точно знаю людей, на яких, до речі, частково ґрунтуються образи головних героїв фільму, з якими могла б статися подібна історія. Але радше це збірний образ із кількох знайомих. Сподіваюся, зрештою ніхто з них себе в цих персонажах не впізнає.
Фільм торкається серйозних тем. Чому Ви вирішили обіграти їх за допомогою гумору та обрали жанр драмеді?
Олексій: Мені здається, що про такі важливі проблеми, як гомофобія, еміграція, кризи ідентичності та середнього віку, треба говорити. Інша річ, що я сам, як батько, знаю, що повчальний тон часто викликає у слухача тільки опір. Усі ми, і не лише діти, інстинктивно повстаємо проти того, що нам подають повчальним тоном. Особливо якщо це суперечить нашій початковій позиції з конкретного питання. Відразу з’являється можливість для суперечок. А мені здається, що така ненав’язливість і гумор самі позбавляють можливості сперечатися.
Моя дитина пішла в перший клас у Брукліні, і тому вона, як то кажуть, color blind. І не тому, що їй щодня з піною біля рота розповідали, про те, що люди всіх кольорів шкіри рівні. А просто тому, що діти різних відтінків шкіри оточували її в класі щодня. Нормалізація – найкращий вчитель.
Філософія та сенс стрічки
Наскільки новаторським для українського кіно є цей фільм? Що його вигідно відрізняє від інших стрічок?
Олексій: Дуже нескромне запитання. Щиро кажучи, не знаю, наскільки він буде новаторським. По-перше, тому що його ще не знято. По-друге, з технічного погляду, думаю жодного прориву не буде. Я планую знімати його досить класичною кіномовою, щоб не відвертати увагу глядача від історії. Напевно, фільм може бути новаторським у тому сенсі, що з українською авдиторією в такому тоні й на такі теми наше кіно ще не розмовляло.
Наскільки важливо показувати глядачеві фільми на табуйовані теми? Чи готовий український глядач до теми ЛГБТ+ у широкому прокаті?
Олексій: Мені здається, що дуже важливо про це говорити. Але я думаю, що робити це найкраще без надриву та виклику – без гайпу. Говорити, як про само собою зрозуміле. Адже це просто факт – ці люди живуть поруч із нами, і їхнє життя ні чим від нашого не відрізняється. Вони такі ж люди, як і ми. Не всім сьогодні цей факт, на жаль, очевидний.
Тут допоможе лише та сама тема «репрезентації», про яку зламано стільки копій у Голлівуді. Ну знаєте, всі ці розмови про те, що як «обурливо», що в серіалі Bridgerton британську аристократію зіграли темношкірі актори. Але нікого чомусь не бентежить, що Ісус, який народився на Близькому Сході, – білий.
Але світ змінюється. Колись людей обурювала можливість виборчого права в жінок. Або головна роль у кіно для темношкірого актора. Тепер це стало нормою.
Наскільки серйозно сучасне покоління «застрягло» в соцмережах та сфокусувалося на мріях інших, як герої вашого фільму? Як запобігти цьому?
Олексій: Ну, тут я можу судити лише за непрямими ознаками. Кажуть, що покоління зумерів схильне до депресій більше. Тому що час проведений у соцмережах – це фізична самота, помножена на безсилу заздрість.
Так, зараз складно знайти людину, яка б не сиділа в соцмережах. Але для молодих досвід порівняння свого життя з інстаграм-реальністю особливо болісний. Коли вони ще не впевнені в собі, у своїх силах і у своєму майбутньому. Як говорила одна моя літня знайома: «Ви заходите у фейсбук і бачите у своїй стрічці пости чергового фестивального лауреата або володаря розкішного тіла/авто/бойфренда. І думаєте, що ви живете якось не так. А коли я заходжу до свого фейсбуку, то бачу у стрічці повідомлення про черговий похорон когось зі своїх ровесників. І думаю, як добре, що я все ще жива».
Єгор – емігрант, який повертається в Україну. Що, на вашу думку, може підштовхнути українців не виїжджати за кордон або повертатися?
Олексій: Сама собою еміграція – нормальний і навіть корисний процес. Мені подобається, що українці – така мобільна нація. Польща багато в чому стала однією з провідних економік Східної Європи, тому що свого часу багато фахівців виїжджало на роботу до тієї ж Німеччини, а згодом вони поверталися. І привозили із собою нові ідеї та досвід, який потім ефективно застосовували в себе на батьківщині. Інша річ, коли двері працюють тільки на вихід, як зараз у Латвії. Сподіваюся, в Україну повертатиметься щороку дедалі більше людей, привозячи із собою глобальні ідеї.
Питання про індустрію кіно
Зараз проєкт перебуває на етапі запуску, девелопменту. Розкажіть більше про цей етап роботи над стрічкою, чим він відрізняється від інших робіт: знімання, постпродакшену та реалізації.
Олексій: Зараз ми більше працюємо зі сценарієм – пишемо та переписуємо його.
У жовтні ми зняли тизер. З чудовими акторами Ганною Кузіною та Ігорем Ароновим. Коли ми репетирували з ними та пізніше знімали, з’явилися нові ідеї щодо персонажів. Звісно, набагато зручніше, коли ти бачиш живого героя. Уява починає працювати ефективніше та предметніше. Тизер у цьому сенсі був дуже корисним досвідом. Та й ми вирішили не знімати його у формі класичного трейлера. Не робити просто монтажне нарізування настроєвих кадрів. А вирішили ускладнити собі завдання та екранізувати кілька шматочків із різних сцен фільмів.
Ольга: Девелопмент – початковий етап роботи над фільмом. Він відрізняється від усіх інших тим, що на цьому етапі закладаються основи для подальшої роботи. Це весь процес від моменту, коли режисер чи продюсер пропонує ідею, і до моменту, коли з’являються перші гроші та запускається процес підготовки до знімання.
На цьому етапі пишуть спочатку синопсис, потім тритмент і сценарій. Ми підбираємо акторів, знімальну групу, шукаємо фінансування. Весь цей довгий процес – це і є девелопмент.
Якщо його порівнювати, наприклад, з етапом підготовки до знімання чи процесом фільмування, то він значно довший. Знімальний період може тривати від двох тижнів до двох місяців, а етап підготовки вдвічі довший. Але він не триває роками. Під час підготовки до знімання ми збираємо всю команду, яка працюватиме на майданчику. Часто на цьому етапі актори вже визначені. Більшість питань вже розв’язано.
А під час девелопменту автори проєкту все ще перебувають у пошуку. Це один із найбільш творчих етапів. Те, що неможливо зробити на знімальному майданчику, можна зробити під час девелопменту: «вбити» персонажа чи вигадати нового. Наприклад, на етапі девелопменту ми змінили назву фільму (попередня назва – «Посереднє життя»).
Фільм розповідає про загальнолюдські проблеми, тому може бути реалізований не лише в Україні. Чи є в планах прокат фільму за кордоном?
Олексій: Так, безумовно, такі плани є. Світ глобальний, а ми – амбітні.
Ольга: Обов’язково плануємо показати стрічку за кордоном. Цей фільм нетиповий для українського прокату й українського глядача. Він про розбиті долі та людей із гомосексуальною орієнтацією. Український глядач до цього не звик, він здебільшого схильний дивитися фільми комедійного жанру, де йдеться про персонажів, які «дзеркалять» 70–80% населення. А наші персонажі не подібні на більшість.
Ми хотіли б представити фільм на фестивалях і запустити прокат стрічки в інших країнах. Фільм буде зрозумілим глядачам і в Польщі, і в Німеччині, і у США. Плануємо випустити тизер з англійськими субтитрами, зробити дубляж.
В Україні ми хочемо зробити національний реліз у всіх великих містах, як це було з нашим фільмом «Трубач». Тематика фільму близька людям, які живуть у мегаполісах. Окрім кінотеатрів, плануємо поширювати фільм на відомих телеканалах та медіаплатформах.
Чого, на вашу думку, не вистачає українському кіно, щоб про нього почали говорити та дивитися на світовому рівні?
Олексій: Не боятися робити своє, а не наслідувати інших. Шукати свої сильні сторони, унікальні для цієї конкретної території. Робити багато кіно та робити його зухвало.
Так, наприклад, феноменом наразі стало корейське кіно. Ось його точно складно сплутати з якимось іншим. А до цього таким феноменом були гонконзькі кримінальні фільми. Або тайські бойовики.
Ольга: Для людей, які працюють в індустрії та цікавляться кінематографом, наше кіно за останні роки стало дуже відомим, тому що українські фільми поїхали на великі фестивалі до Венеції, Нью-Йорка та інших міст. Можна сказати, що українське кіно вже досить знане за кордоном.
Як зробити так, щоб українськими фільмами більше цікавилися самі українці? Мені здається, що нам не вистачає іронії та самоіронії. Дуже багатьом авторам – сценаристам, режисерам, продюсерам – бракує сміливості пожартувати із себе, з наших проблем. Ми чомусь дуже серйозно все зображаємо в кіно. А насправді на екрані потрібно іронізувати, жартувати із себе та проблем, а не плакати через них.
І «улюблене» питання, про творчі плани.
Олексій: Думав цієї зими засісти за новий сценарій повного метра. У голові є вже якісь намітки. Але тут не буде елементів комедії. І взагалі проєкт буде значно експериментальніший і драматичніший.
Ольга: Нині ми з величезним задоволенням працюємо над фільмом «Селяни» разом із нашими польськими партнерами Breakthru Films. Ми вдячні їм за те, що вони дали змогу створити в Україні студію анімації та працювати з художниками всупереч тому, що держава двічі відмовилася фінансувати цей проєкт.
Крім цього, ми готуємо екранізацію за мотивами книжки Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Сценарій вже написаний, зараз ми на етапі девелопменту, шукаємо партнерів.
Також розробляємо з авторами серіал на 6 серій про одне з повстань у таборах ГУЛАГу, яке відбулося в Казахстані, у с. Кенгір. Воно тривало 40 днів. Це було одне з найкривавіших повстань у системі ГУЛАГ –для його придушення використовували танки. Можна уявити, які це були люди, що їх неможливо було спинити без танків. Це, напевно, дуже цікаві персонажі. Робоча назва стрічки – «Воскресіння» або «40 днів кохання».
Найкращі 3 українські режисери на вашу думку це…
Олексій: Антоніо Лукич, Валентин Васянович і Таня Муіньо.
Ольга: Я працюю з тими людьми, яких вважаю найкращими. Один із них – це Олексій Соболев. Також одним із найкращих режисерів можу назвати Максима Голенка, колишнього головного режисера «Дикого театру» і нині головного режисера українського театру в Одесі. Також це Яна Антонець, режисерка, яку я дуже поважаю та вважаю однією з найкращих в Україні.
Нагадаємо, раніше ми писали, що Державне агентство України з питань кіно виділило 20 млн грн на знімання іншого українського фільму про ЛГБТ-стосунки «Мій юний принц».
Вам також може бути цікавою наша добірка фільмів про неприховану чуттєвість – 5 фільмів про одностатеве кохання.
