«Носоріг»: чи вдалося Олегу Сенцову повернути 90-ті
В український прокат вийшов фільм Олега Сенцова «Носоріг», який розповідає про пригоди бандита на прізвисько Носоріг в новому дивному світі первинного накопичення капіталу. Але чи варто його дивитися?
Ми бандіто-гангстеріто
Український кінопродакшен свого часу оминули картини про бандитів та бандитизм. Звичайно, що вони були і навіть зустрічаються цікаві екземпляри. Водночас такої масової романтизації 90-их, як це відбувалося в Росії, у нас не було. І за це потрібно сказати окреме дякую продюсерам, вищим силам та Держкіно.
Було смішно спостерігати за підлітками, які дивилися «Бригаду» чи «Бумер» і мріяли про те, що колись візьмуть у руки зброю, надягнуть шкіряні куртки та стануть народними месниками. На жаль, їм ніхто не казав, що історії швидких і незаконних фінансових і соціальних злетів дуже часто завершуються болісними падіннями. Зараз, коли я спостерігаю за однокласниками, які вдало започаткували свої так звані «охоронні фірми», скориставшись політичним хаосом в країні і потрапили в халепи, які можна назвати попередженнями долі, я дивлюся на годинник і рахую час. Можливо, життя їх чомусь і навчить.
Олег Сенцов своїм «Носорогом» ніби забажав згадати початок 2000-их і зробити українську «Бригаду» з національним колоритом і близькими нам персонажами. Не дивно, що на роль головного героя обрали українського націоналіста, учасника фанатського руху клубу «Динамо», одного з засновників неформального молодіжного руху «Гонор», учасника бойових дій на Сході України і людину, яка займалася вільною боротьбою (а ми пам’ятаємо, що саме спортсмени утворювали кістяк бандитизму в 80-90-их роках) Сергія Філімонова.
Водночас дивно, що людина, яка має і бойовий досвід, і була учасником доволі жорстокого фанатського середовища, так неорганічно виглядає на екрані в ролі бандита. Його можна назвати хуліганом та садистом, а ось представником кримінального світу, в якому існують певні правила, дотримання яких змінює і поведінку, і навіть вираз обличчя індивіда – ні.
Реальним бандитом на екрані виглядає письменник Володимир Адольфич, який… був реальним бандитом і був свого часу.
Додаємо до цього погану гру акторів-аматорів і стає якось сумно. Особливо, коли ти не завжди можеш зрозуміти те, що говорять персонажі. Хтось скаже, що таким чином режисер намагається продемонструвати звірячу сутність героїв. На противагу хочеться згадати фільм «Жмурки» Олексія Балабанова. У нього тупість та биковатість зажди стоять поруч зі стратегією та інтелектуальністю. Тобто бойове крило постійно співпрацює з розумовим центром. Це створює такий крутий симбіоз, що ти розумієш мотивацію героїв та те, як вони взаємодіють з оточенням, рухаючи події уперед.
Та навіть Саша Білий у «Бригаді» був стратегом, а його оточення – гарними тактиками. Це дозволяло йому вибудовувати імперію. У «Носорозі» постійно виникає питання: «Та як вони взагалі виживають з таким підходом до справ?». Можна помітити, що через мислення носорога головний герой втрачає все: сім’ю, дочку, друзів та навіть себе.
Завершення картини читається з самого початку. І ось тоді виникає наступне питання: «Якщо я все знаю, то для чего мені це дивитися?». Можливо, заради натуралістичних сцен? Хоча у мене більший жах викликає фінальна сцена фільму «Сікаріо» Дені Вільньова, коли вбивство відбувається за кадром, а ти тільки чуєш, як падають на підлогу гільзи. Твоя фантазія вже домислює криваву розправу, яку вчинив один з головних героїв з сім’єю (з дітьми!) свого кривдника. Брррр!
Але чи є щось гарне у картині Сенцова?
Водночас можна похвалити декорації та антураж, який більш-менш нормально реінкарнували, керуючись власними спогадами та свідків тих кривавих подій незалежної України. Хоча прискіпливі дизайнери помічають банери з сучасними шрифтами і кольорами. Лінгвісти вказують на використання новоутворених словечок. Історики тицяють пальцем на речі, яких не могло бути в продемонстровані в фільмі часи. Словом, є нюанси, але при першому перегляді з відключеним критиком усередині – їх не помічаєш.
Можна поставити лайк чудовому саундтреку, який складається з пісень Михайла Круга, Володимира Шаїнського, Єгора Лєтова, «Агати Крісті», Metallica, Dr. Alban та інших. Просто зібрав музичне бінго дитинства (крім Круга).
Напевно, на цьому зупинимося.
Чи варто дивитися «Носорога»? Взагалі будь-яке українське кіно варто дивитися, бо наразі переживає свої найкращі часи попри те, що 90% знятого переварювати дуже важко.
Олег Сенцов може казати, що люди, які пишуть коментарі про те, що фільм пропагує російські бандитські наративи, сидять на зарплатні у Кремля. Водночас таке враження складається зовсім логічно, оскільки люди довгий час споживали російський контент про бандитів. «Носоріг» їх повертає до тих часів. Як я вже зазначив, відмінностей між «Носорогом» та «Бригадою» дуже мало.
Зараз в умовах економічної кризи ми спостерігаємо лише елементи 90-их: зростання кількості сект, фінансових пірамід, мікрокредитів, перестрілки на вулицях через розподіл бізнесу тощо. Поки що ми не бачимо масового розвитку бандитизму, який призвів до переділу влади та капіталу в країні. Але люди чують перші дзвіночки, і вони їх лякають. Бо ті, хто жив у 90-их та не був інтегрований в кримінальний світ, знають, наскільки важкими та страшними ці часи були. І повертатися до них вони не бажають.
Хоча фільм «Носоріг» актуалізується в потрібний час і давить на рани, які тільки недавно загоїлися.
