Cпецпроекты

Добре там, де нас нема, або Чому в кожному селі є свій «Бруклін»


0 1193 66
Уже багато років, мандруючи Україною, я не перестаю дивуватись тому, як швидко вона розвивається у сфері гостинності та як повільно і зі скрипом - у наповненні локального бізнесу власними культурними смислами.

Щороку у нас відкриваються десятки нових кав’ярень, ресторанів, готелів, салонів і спортклубів, які зваблюють перехожих неоновими вивісками: «Бруклін», «Нью-Йорк», «Париж», «Відень», «Прага», «Бродвей». «Бродвей» є в Рівному, Вінниці, Кривому Розі, Тернополі, Харкові, Шостці. З «Нью-Йорком» ситуація ще складніша — він існує не просто ледь не в кожному обласному центрі, а й у десятках містечок і селищ по всій Україні. Навіщо нам стільки «Нью-Йорків»? Спробуємо розібратися.

За різними показниками, від 40% до 55% українців ніколи не виїжджали за кордон. Водночас кіно та література споряджають нас сильними візуальними образами, які виникають при згадці тих чи інакших західних міст чи їхніх знакових пам’яток. Так, паб із назвою «Лондон» натякає нам, що всередині на заблукалого відвідувача начебто має чекати стриманий класичний інтер’єр, а за замовчуванням — пінта елю і той самий англійський сніданок. Ресторан «Голлівуд» передбачає блиск, нестримні веселощі, вишукані коктейлі рікою до ранку. А кав’ярня «Відень» — ошатні дерев’яні столики з хрумкими білими скатертинами, ідеальний еспресо і духмяну, ще гарячу випічку.

Натомість за різними назвами і фасадами ховається однакова «начинка»: натяжні стелі, штучні квіти, позолота, жалюзі упереміш з оксамитовими гардинами, невибагливе меню і тітка Зіна, яка одночасно виконує роботу офіціантки, баристи і повара, тихо ненавидячи своє життя і вас, бо посміли втрутитися в її з такими зусиллями впорядкований простір.

Здавалося б, усе на поверхні: у кожної місцини, куди не глянь, є своя історія, традиції, страви, які готуються там споконвіків — бери і роби унікальний заклад, обігравай його родзинки, які притягуватимуть сюди не лише місцевих жителів (у яких, чесно кажучи, не завжди є вибір), а й туристів з України та світу. Та чомусь такий шлях обирають одиниці, інші ж продовжують «дивувати» картоплею фрі та переглядами футболу у вихідні.

Звісно, у кожному правилі є виняток, і одним з таких став Холдинг емоцій «!FEST», заснований у 2007 році трьома львів’янами — Андрієм Худо, Юрком Назаруком та Дмитром Герасімовим. Почавши з літнього ресторану «Біля Діани» і продовживши відкриттям феноменально успішної «Криївки», вони задали напрямок і темп розвитку львівській туристичній інфраструктурі загалом. Майже кожен заклад холдингу викликав у суспільстві хвилю не лише захоплення, а й невдоволення, розпалюючи суперечки і ділячи усіх на два табори — або палких прихильників нового формату, або відвертих хейтерів, до яких можна віднести і сумнозвісного Олега Царьова.

Тим не менше львівська експансія іноді дивує: «Львівська майстерня шоколаду» чи «Львівські пляцки» стали своєрідним аналогом «Макдональдсу», який можна знайти ледь не в кожному місті країни. Така географічна доступність чи навіть нав’язливість, з одного боку, є комфортна багатьом (сотням одеських туристів на день очевидно не складно вистояти в черзі за вже перевіреним смачним шоколадом), а з іншого боку — вона не дає повноцінно розвиватися і набивати власні гулі маленьким нішовим закладам з авторською концепцією. Добре це чи погано?

Чому у свідомості багатьох наших підприємців сфери гостинності українське не асоціюється з тим, що варто розвивати, показувати, пишатися ним? Адже на це є попит, інтерес, запит суспільства сьогодні. Приїжджаючи на Закарпаття, люди намагаються потрапити в кондитерську Штефаньо, щоб скуштувати торт «Ужгород», на Тернопільщині шукають те саме микулинецьке віскі, а в Києві готові по 20 хвилин стояти у черзі під дощем заради славнозвісної перепічки.

Я хочу, щоб салат «Помідори по-рівненськи» став у Рівному новим грецьким.

Хочу, щоб на Волині відкрився готель «Берестечко», а не черговий Spa Inn Resort. Хочу, щоб деруни стали українським must try і регіони змагалися між собою, хто готує їх смачніше. Хочу, щоб усі «Брукліни», «Нью-Йорки» і «Швейцарії» або відповідали своїм назвам, або лишалися в тих географічних межах, де й мають бути. Мова не йде за вишиватництво чи ідею того, що українське найкраще тільки тому, що воно наше, – ні, за останні кілька років ми почули цього вдосталь. Просто нам всім уже давно пора перестати рухатися за інерцією й обрати той шлях, який додавав би гордості за свою справу, життя і країну. Інакше тітка Зіна наперекір Мішлену, «Ревізору» та здоровому глузду ще довго переслідуватиме нас у містах і містечках України.

Написать комментарий

Такой e-mail уже зарегистрирован. Воспользуйтесь формой входа или введите другой.

Вы ввели некорректные логин или пароль

Извините, для комментирования необходимо войти.
Рекомендуемое

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: