Чому Полтава чудовий варіант для поїздки на уїкенд? Особистий досвід редактора
Внутрішній туризм — одна із суперсил, якою чомусь не користуються українці. У нас нескінченна кількість цікавих місць, втім часто ми навіть не чули про них, не те що їздили туди. Багато хто відвідував Одесу чи Львів, але романтика та шарм інших обласних центрів менш відома загалу.
Ми вирішили це міняти й однієї чудової днини погодилися на запрошення агентства PR Batteries й вирушили до Полтави, відомої як столиця театру та галушок. Але чи така вона проста, як здавалося на перший погляд?
Всього 3 години в потязі «Інтерсіті» під відео із заголовками «Жінка спекла торт» чи «Пес танцює під Іво Бобула» – й ви у Полтаві. Що відразу впадає в око (забігаючи наперед — і буде дивувати надалі) — низька поверховість. Звичайно, мені подобається зайти в гості до друзів на 20-й поверх чи вище і зробити пару фотографій для Інстаграму, але не більше цього. Тим паче у центрі міста. Тому Полтаві за це значний плюс, це створює певну провінційну атмосферу.
Можливо, це скоріше автотренінг, ніж шарм міста, але у Полтаві дихається легше. За моїми відчуттями, це саме через «проглядуваність неба» — багатоповерхові монстри не насідають на тебе. Як кажуть фотографи, над будинками ще «багато повітря». До такого швидко звикаєш, та і шия відпочиває: щоб оцінити архітектуру, не треба задирати голову догори.
А оцінити в Полтаві є що. Не буду вигадувати рекламних порівнянь, неначе у Полтаві цікавинок, як у Барселоні чи Брюгге, чи що це український Франкфурт. Але як варіант «міста на вікенд» цей український обласний центр підходить чудово.
Моє знайомство з Батьківщиною Миколи Гоголя почалось з готелю Premier Palazzo. Звичайно, TripAdvisor його оцінив своїм сертифікатом, а booking.com взагалі поставив 9.4. Але я ще раніше для себе сформулював критерії хорошого готелю: якщо з нього не завжди хочеться бігти дивитися місто, якщо тобі комфортно, якщо не хочеться поскоріше покинути ці пенати та побігти хоча б кудись, то готель суперовий. Так вийшло і цього разу.
Premier Palazzo, звичайно, не перший Macintosh від Стіва Джобса, але, що мене вразило, — увага до деталей. Особливість цього готелю — гобелени на стінах. Якщо ви забули, що таке гобелен, то нагадую: це такий килим, тільки на ньому зображені не інфернальні калейдоскопічні візерунки, як у вашої бабусі, а всілякі пейзажі чи портрети. Така собі вишивка, тільки товстенними нитками. Так ось, тут гобелени всюди. У ресторані, у коридорі, у моєму номері. Це така родзинка, яка урізноманітнює інтер’єр і створює єдиний візуальний стиль: це вам не просто картини на стінах. І навіть не оті картини з нашого дитинства, які переливались і були найкращим подарунком вчителям. За словами персоналу, тут є ручні роботи майстринь із найближчих сіл. Почуваєшся як у музеї чи галереї. Відразу випрямляється осанка, грає «Весна» з циклу «Пори року» Антоніо Вівальді та хочеться обговорювати якийсь імпресіонізм.
Виявилося, що в готелі всього 370 тканих гобеленів із різних куточків світу. Власниця готелю, Олена Шуліка, почала їх збирати 20 років тому, в 1999 році. Все почалося з унікальної ручної роботи — гобелена із зображенням Петра I, купленого в антикварній лавці в старому кварталі Антверпена. Саме такої лавки не вистачає і Полтаві. Адже це місто з віковою історією, своїми легендами, які неначе золоті нитки прошивають книгу історії України. Виявляється, що «пампушки-Гоголь-сорочинський ярмарок» лише поверхня культурного айсберга, який очікує на своїх туристів.
В перший вечір я відкрив для себе нову Полтаву — Полтаву Масонську. Тема масонів для мене була не більше, ніж жартівливою причиною для написання моїм колегою Олесем Ніколенком майже легендарного тексту «Чому репери так схиблені на ілюмінатах». Я думав, це такий мем, до якого доречно вдаватися в соцмережах, коли хтось «шукає чорну кішку у темній кімнаті» чи будує фантастичні теорії змови. Але ні, ось живі наслідки життя та діяльності справжнісіньких масонів!
Жили собі масони, пишалися своєю приналежністю до якогось вигаданого товариства. Головне, що нікому не заважали, ще й розбудовували Полтаву, запрошували архітекторів зі смаком, яким вдавалося будувати не нудні житлові будиночки, а якось урізноманітнювати архітектуру міста. Врешті вони побудували кльовий старий центр міста.
Після Києва будь-який обласний центр здається маленьким, а у Полтаві ще й купа гарних архітектурних пам’яток розташовані в пішій доступності одна від одної.
Особливо вражає маєток будівельника Наума Бахмутського. На початку ХХ-го сторіччя його запросили побудувати банк, він впорався, заробив грошенят, а потім закохався у місцеву дівчину Ізабеллу та побудував для неї маєток на зароблені кошти. Наум хоча й був одружений, покинув сім’ю заради коханої і говорив усім, що зустрів кохання всього свого життя. Але потім Полтавою прокотилася революція, підряднику довелось тікати до Франції й обіцяти Ізабеллі, що він повернеться. Вона його чекала, але її здали червоноармійцям свої ж покоївки, яких турбувала «несправедливість»: як так звичайній дівчині звалилося на голову таке кохання і гроші.
Сумна історія, а ще сумніше, що цей будинок – приватна власність і, оскільки власнику так і не вдалося її перебудувати на щось більш комерційно вигідне або продати, то зараз він у напіврозваленому стані. Хоча, припускають, що будував маєток відомий архітектор Владислав Городецький, якого називають «київським Гауді».
Приємно, що після довгої пішої екскурсії не довелось сумувати в номері, адже в місті достатньо закладів, де можна весело провести час, повечеряти чи випити пару коктейлів з джином.
А наступного дня мене здивували ще старіші речі, ніж витвір архітектурного мистецтва минулих віків. Адже я потрапив до краєзнавчого музею, де побачив артефакти минулих тисячоліть! Мабуть, вперше в житті я відчув енергію від якихось залізяк чи шматків дерева. Це були дивні відчуття.
Наприклад, коли дивишся на колекцію натільних хрестів часів Київської Русі, у тобі зароджується бойовий дух, починають чесатися руки, хочеться якомусь бусурманові зарядити в щелепу чи дати «по пузяці» за те, що він прийшов на мою землю.
А золото скіфів – це взагалі щось неймовірне. Настільки тонка робота виконана з цим дорогим металом. Нагадаю, що «роботи виконувалися» ще в минулому тисячолітті. Не знаю, як саме ювеліри за декілька століть до нашої ери вправлялися з такими надтонкими золотими елементами, але є впевненість, що якби інженери «Укрзалізниці» в ті часи розпочали ремонтувати ескалатор на вокзальній, до цієї осені, можливо, всі роботи були б і завершені.
У музеї ще й велика колекція одягу українців різних часів, яка надихає. Адже ти усвідомлюєш, що українці за декілька століть до проголошення екоманіфестів робили абсолютно натуральний одяг з конопель та ще й робили це стильно: поєднували невиразні (назвемо їх пастельними) кольори та створювали речі оверсайз. Що не кажіть, а стильна ми нація.
Одразу після музею я б рекомендував пройти до площі Соборності, а звідти до білої альтанки. Вид відкривається неймовірний. Особисто я дуже кайфонув саме тут, адже згадав свої небагаті часи після переїзду до столиці, коли з дозвілля я міг собі дозволити тільки гуляти, бо це безкоштовно і міг по декілька годин зависати на Арці Дружби народів, де теж відкривається чудовий краєвид. До речі, білу альтанку за часів СРСР теж називали Ротондою Дружби народів. Не знаю, як з дружбою, але з краєвидами у цих об’єктів все ок.
Культурний день мені пощастило завершити у Полтавському академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Миколи Гоголя. На жаль, окулярів у мене немає для більш вальяжного вигляду, але власне культурне піднесення я відчув. Не хочеться здатися невігласом, але з оперою я мав знайомство лише на рівні браузера. Та тепер я чесно можу говорити, що мені подобається опера. У будь-якому разі постановка «Наталка Полтавка» так точно. Оскільки я оптиміст, то зовсім не засмутився, що взагалі не пригадував сюжету п’єси Котляревського, адже так мені вдалося чесно співпереживати всі події разом з Наталкою. Пам’ятав лише, що там Макогоненко п’яненький був, якого у виставі таким і показали.
Тож якщо ви, як і я, тільки декларуєте власну високу культуру, а самі театр відвідуєте з періодичністю 1 раз на 24 роки, то поїхати до Полтави — чудова спроба спіймати двох зайців одразу. Ось бачите, лише раз сходив до театру, а вже такими театральними фразеологізмами вправляюсь, як шулер колодою карт.
Й наостанок, якщо вам цікаво, то Володимира Зеленського у Полтаві я не бачив. Але, думаю, при зустрічі він би не назвав мене ні злочинцем, ні розбійником. Тому що я знав, що опинитись у Полтаві та не згадати про легендарний мем з палієм було б злочином. Так, я бачив п’яту школу і навіть вулицю Зигіна. Стадіон розташований на відстані одного кілометра від школи №5.
Приємно резюмувати, що це я описав лише відсотків 30 власних вражень від відкриття такого міста, як Полтава, що лише підтверджує, який це класний варіант для поїздки на вихідні. За два дні ви багато побачите і не будете сумувати, що вже обійшли увесь обласний центр. І ким би не були, я впевнений, що привезете звідти лише хороше. Адже один з головних козирів я залишаю для вас приємним сюрпризом. Так, я про кухню. А за кулінарну вишуканість у готелі Premier Palazzo можу ручатися — таке має спробувати кожен українець.
