Спецпроєкти

Люди, які не працювали за спеціальністю жодного дня. Як це вийшло?


Вибір професії у школі, підготовка до ЗНО, виш, робота за спеціальністю. Зараз все більше людей відступають від цієї звичної схеми. Можливостей змінити спеціалізацію куди більше, ніж раніше, проте це все одно складно: усвідомлювати, що вчився/-лася фактично дарма, буває болюче.

Поговорили з людьми, які не працювали за спеціальністю ні дня, і з’ясували, чому вони вирішили обрати іншу професію та які перепони були на їхньому шляху.

Ліза, головний редактор bit.ua

Мені 21, і за освітою я юрист. Мій шлях до журналістики та медіа-менеджменту був не те щоб тернистим, просто знайшла я його не одразу. Років у шість я мріяла бути юристом. Таке серйозне рішення в юному віці прийняла завдяки моїй мамі – вона теж юрист. Вперше залу судових засідань я відвідала в чотири роки: молодій та амбітній матері-одиначці не було з ким мене залишити.

Виростаючи серед законів та позовів замість розмальовок, я все більше схилялася до думки, що хочу бути як мама – красивою, впевненою, забезпеченою леді. Тому питання «ким хочеш стати» ніколи не заставали мене зненацька: ні в дитинстві, ні у випускному класі. Добре склавши ЗНО зі своїх улюблених гуманітарних предметів, я вступила до КІМО на міжнародне право. І, якщо чесно, досі вважаю, що юрфак вплинув на мою журналістську кар’єру більше, ніж могла б вплинути профільна освіта.

На третьому курсі я за програмою обміну поїхала на пів року вчитися до Греції. Навчання було нескладним, море з вікна – красивим, і нарешті з’явилися час і натхнення подумати про головне. Ким я хочу бути? Чим хочу займатися? Навіщо і що мені справді подобається? Мені здається, щоб знайти себе, багатьом якраз не вистачає часу після школи або в університеті. Також, можливо, не вистачає мужності брати відповідальність за власні рішення.

Я почала активно вести блоги у фейсбуці та інстаграмі, отримувала позитивний фідбек та підтримку близьких. Тоді й вирішила спробувати себе в іншій спеціальності. Я написала до видання K.Fund (закрилося через пару місяців), що хочу бути їхнім автором, прикріпила посилання на свої соцмережі. І мене взяли! Тоді я подумала: це знак, я йду у правильному напрямі. 

 

Після закриття видання я познайомилася з Танею Гриньовою (видавчиня bit.ua – прим. ред.), яка шукала людину в команду для запуску нового медіа-проєкту. Ми зустрілися, до речі, майже рівно рік тому, 14 жовтня. І Таня в мене повірила. За що я їй неймовірно вдячна! Мені дали можливість вчитися та розвиватися. Де я зараз, ви знаєте.

Що з юрфаком? Я успішно закінчила бакалаврат, зараз отримую диплом магістра з права. Роблю це для мами та для отримання master degree – його вимагають під час прийому на роботу до ООН (а раптом?). Не хочеться нікого образити, проте вища освіта в Україні мала для мене скоріше соціальну цінність, ніж освітню. Я познайомилася з цікавими хлопцями та дівчатами, які мали великі плани на життя. Юрфак справді допоміг мені в журналістиці: у словесному ремеслі ерудиція та допитливість важливіші, ніж теорії з підручників минулого сторіччя (буквально). До того ж сфера медіа надто динамічна, щоб вчитися 5 років у наших університетах, вибачте.

Про свій вибір не шкодую, бо люблю свою роботу. Коли я чітко усвідомила, що юриспруденція — не моє, у голові клацнув вимикач — і я забула майже все, чого мене вчили. Проте освіта допомагає підтримувати будь-яку бесіду, дискутувати про види податкового навантаження та про різні політичні устрої.

Я ніколи не розчаровувалася у професії юриста, бо жодного дня ним не працювала. Мені пощастило в момент сумнівів знайти справу, яку люблю. Рішення змінити спеціальність непросте, мені було страшно, я навіть думала, що зраджую власній мрії. В той період я почала ходити до психолога. І це теж ок.

Головне — чути себе. Як на мене, працювати на роботі, яку не любиш, куди гірше, ніж визнати власні помилки та йти далі.

Аліна, 22 роки, безробітна

Я не тільки жодного дня не працювала за спеціальністю, я не працювала взагалі жодного дня в житті. 

Трохи більше року тому я отримала диплом психолога (тільки бакалаврат, до магістратури вступати не захотіла). Університет любила за можливість спілкуватися з класними людьми. Пари не любила – я очікувала більшого. Знаєте, ця картинка очікування-реальність, де вони взагалі не збігаються, — це були мої відчуття від університету. Я просто насолоджувалася часом, проведеним з друзями, ми іноді прогулювати пари і йшли до кіно чи кафе. Або просто сиділи в парку, якщо була тепла погода. При цьому я примудрялася непогано вчитися, і викладачі добре до мене ставилися.

Мені не подобалося, що все було… не так глибоко та пізнавально, як мені хотілося б. Психологія раніше здавалася чимось неймовірно загадковим, на межі з містикою. Здавалося, що психологи справді дістаються до глибин людської душі, заліковують душевні хвороби. Можливо, мені треба було вибрати медичну спеціальність, спробувати вивчитися на психіатра. Психологія зблизька здалася мені поверхневою.

Після закінчення і отримання диплому я зрозуміла, що не хочу бути психологом ані шкільним, ані приватним, ані ще якимось. Зараз я просто живу і думаю, чому хочу присвятити життя. Живу за рахунок чоловіка і батьків. Не вважаю, що це соромно: у них є можливість мене забезпечувати. Проте планую знайти роботу і заробляти на всі свої бажання самостійно. Можливо, піду на курси – бажання отримувати другу освіту, якщо чесно, немає взагалі.

Думаю, проблема в тому, що в 16-17 років важко реально усвідомити, ким хочеш бути, важко обрати професію на все життя. У свої 17 я думала, що психологія — це надзвичайно цікаво і класно, думала стати після завершення приватним психологом і консультувати людей. Також про навчання були зовсім інші уявлення. Якби відмотати час назад, я, скоріше за все, обрала б якісь курси – вони коротші і дають можливість швидко стати спеціалістом у певній справі.

Діма, 25 років, перукар

Уже два роки я роблю класні стрижки іншим людям і безмірно щасливий. А взагалі за освітою я філолог (спеціальність — російська мова та література).

До університету вступав за власним бажанням – ніхто не змушував, батьки не давили, а, навпаки, лише підтримали. Вони самі медики, причому не в першому поколінні, проте не було жодних нарікань на мій вибір спеціальності. Я вдячний за те, що мама з татом підтримали мій шлях. Хоча шлях я, як з’ясувалося, обрав не зовсім той.

Насправді я пішов на філолога, бо завжди вмів грамотно писати, а ще обожнював читати. Доки однолітки грали у футбол чи тупили у комп’ютерних клубах, я сидів вдома і читав все, що хоч трошки мене цікавило. Спочатку це була батьківська доволі скромна бібліотека, потім – шкільна, а потім – відносно велика районна. Там мене любили: бібліотекарки пам’ятали, як мене звати, завжди усміхалися, коли бачили, і пропонували найновіші книжки. У школі мені теж легше давалися гуманітарні предмети. Я подумав: чому б не робити те, що я справді вмію?

Виявилося, що особливо нічого я не вмів. У моїй уяві все мало приблизно такий вигляд: ми постійно пишемо щось типу диктантів (і мене, звісно, мали хвалити за грамотність та казати, щоб усі на мене рівнялись), а ще читаємо купу книжок. Книжки справді читали, проте не завжди ті, які мені подобалися. Багато було цієї класики, яку особисто я вважаю застарілою, не вистачало сучасного. Дискутувати щодо літератури також було нецікаво: так вийшло, що мої однокурсниці – я був одним з п’яти хлопчиків на цілий потік з приблизно 70 людей – не відрізнялися активністю і мої палкі промови та бажання щось обговорювати на парах не підтримували. А замість диктантів (наївний я) вивчали купу теорії, яка несумісна з реальним життям, розказували напам’ять латинські фразеологізми та гаяли час на інші непотрібні справи.

У нас була шкільна практика (за роботу це не рахується). І після неї я остаточно зрозумів: жодного педагогічного досвіду мені не потрібно, я віддам навіть колекцію платівок за те, щоб не працювати з дітьми і не вчити їх правопису чи віршам Пушкіна. Журналістика теж відпадала: писати я люблю, проте до себе критично ставлюся і до власних творів теж. За особистими завищеними критеріями до класного автора я не дотягував. Тож почав думати, як мені жити далі.

Врятувало від розпачу та безробіття хобі. Ще з першого курсу університету, втомившись витрачатися на перукаря, я стригся сам – ножицями та машинкою. Перші рази, звісно, зачіска виходила так собі. Згодом я топовим стилістом теж не став, але друзі вже не посміювалися, а хвалили. Потім почали просити підстригти їх. Я не відмовляв. Лише з часом усвідомив, що мені дійсно в кайф робити комусь стрижки, я готовий навчатися цьому й далі.

Спочатку дивився всілякі відео на ютубі, потім вирішив, що самоосвіти малувато. Тож пішов на платні курси. Думав навіть вступати до училища, проте зрозумів, що це просто ті ж курси, розтягнуті в часі. Головне – це практика. А в мене її було предостатньо: спробуйте попросити друзів розповісти своїм знайомим, що є чувак, який робить непогані стрижки за маленькі гроші чи взагалі безкоштовно. А потім лише встигайте записувати на вільний час усіх охочих.

Університет подарував мені вірних друзів. І за це я йому точно безмірно вдячний. А те, що з роботою за спеціальністю не склалося, – не біда. Думаю, що в нас пів країни так живе – з освітою однією, а спеціальністю іншою. Важливо врешті-решт прийти до того, що любиш. Ну і гроші заробляти, звісно, не завадить.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь