Режисер-володар Оскара, який не переглядає власні фільми: що ми знаємо про Девіда Лінча
Коли ти створюєш щось, наприклад, картину, ти йдеш за ідеями. Іноді якусь ідею нашіптує минуле, розмальовуючи його у свої кольори.
Сьогодні Лінч святкує день народження. Вся редакція bit.ua вітає митця та його фанатів/-ок, а останнім ще й присвячує цей текст.
Лінч із сестрою та братом.
Дитинство в любові
Лінч народився у маленькому американському містечку Міссула, штат Монтана. Згодом його батьки купили будинок у штаті Айдахо, де прожили кілька років.
Девід згадує, як маленьким він разом з другом влітку сидів у багнюці під деревом, рятуючись від спеки. Режисер каже, що це був один з найпрекрасніших моментів у його житті, і він завжди згадує про це з теплотою.
Загалом Лінч доволі замкнена людина, та все ж дав волю спогадам під час знімань документалки про нього. Режисер незмінно з цигаркою у кожному кадрі розповідає про інші яскраві моменти з дитинства. Наприклад, те, що тоді його світ був зовсім маленьким та обмежувався продуктовим магазином і будинками його друзів , тобто буквально кількома кварталами.
Маленький митець був звичайною дитиною, яка більшу частину вільного часу проводила на вулиці, майструвала зброю та грала у «війнушки». Дитинство Лінча припало на післявоєнні роки, коли сліди пережитого лиха були ще свіжими. Тож діти, які війну вже не застали, та багато про неї чули, певно, через такі ігри намагалися позбутися страхів.
З дитинства Девід багато малював. За його словами, мама вчинила ідеально, навмисно не купуючи йому розмальовки. Вона віддавала їх брату та сестрі майбутнього режисера. «Вона зрозуміла, що розмальовки будуть мене обмежувати, – серйозно каже Лінч. – Що вони знищать творчі паростки».
Мама була однією з найважливіших людей у житті Девіда. Вона була релігійною людиною, виступала проти будь-яких видів расизму і насильства. Лінч згадує: мама не проявляла свої почуття надто емоційно, та він завжди відчував її любов і підтримку. У родині майбутнього режисера панувала атмосфера любові: батьки майже ніколи не сварилися, не було якихось гучних скандалів. Ніхто з дітей у його родині не почувався обділеним або недолюбленим.
Молодий Лінч.
Містика
Лінч згадує одну з найдивніших прогулянок свого дитинства, яка згодом оприявнилася у його творах. Він проводив час на вулиці з братом, було вже доволі пізно, і батько от-от мав покликати обох додому. Та він не кликав. І раптом просто посеред вулиці хлопчики побачили абсолютно оголену жінку, у якої були скривавлені губи.
Вона повільно йшла повз і здалася малому Лінчу велетнем. Жінка сіла на бордюр і заплакала, і Девід хотів їй допомогти, та не знав як, бо був маленьким. Що сталося з жінкою далі і що потім було того вечора, він не пам’ятає взагалі.
Коли родина переїжджала ближче до батькового міста роботи, з ними прощалися сусіди – родина Смітів. Хоч Лінч розповідає про цей випадок вже у зрілому віці, та все одно збивається і каже, що не може чітко пояснити, що саме сталося. Єдине, що можна зрозуміти, – це було щось моторошне і алогічне, настільки, що розказувати про це словами справді не можливо.
Лінч на зніманні Twin Peaks.
Дорослішання
У старших класах світ Лінча вже став значно більшим, ніж два квартали. Та при цьому саме в тих двох кварталах залишилося все, що було для хлопця таким важливим.
У підлітковому віці Девід зв’язався з поганою компанією, почав випивати, іноді потайки йшов з дому. Він казав, що не міг себе тоді нормально контролювати. Життя ніби почало скочуватися кудись униз.
Навіть мати, яка завжди підтримувала сина, зізналася, що розчарована його вчинками. Сам Лінч вів подвійне життя і це, за його словами, було просто пеклом. Він не міг уникнути компанії людей, які тягли його на дно, і мучився через те, що розчаровує матір.
Лінч наголошує на тому, що у школі ніколи не вчився. Він просто ненавидів це. Справжнє життя він бачив у всьому позашкільному: у стосунках з людьми, повільних танцях, любові та похмурих, фантастичних снах.
«Це був неймовірний час, – говорить режисер. – І він сильно вплинув на все моє життя далі».
Малюнки Лінча.
З головою в мистецтво
За освітою Лінч – класичний художник. Як ми згадували, малювати він любив з дитинства, та почати серйозно розвивати власні здібності його надихнув, здавалося б, пересічний випадок.
Девід зустрічався з дівчиною на ім’я Лінда Стайлс. Одного разу, коли він чекав її біля будинку, то випадково познайомився там з Тобі Кілером, який вчився у приватній школі. Розповідаючи про себе, хлопець згадав, що його батько – художник. І Лінча настільки вразило усвідомлення, що можна бути художником, що з тієї хвилини він хотів займатися лише цим.
Бушнел, батько Тобі, – той самий художник – дав Лінчу в оренду першу студію в його житті. Коштувала вона тоді 40 доларів на місяць. Згодом Бушнел допоміг талановитому хлопцю розвиватися, рекомендувавши його до просунутого класу Пенсильванської академії мистецтв.
Малював Лінч багато: іноді всі вечори після занять і до пізньої ночі. Він був до себе суворим та рідко залишався задоволений власними роботами. Однак Лінч вперто продовжував, незважаючи на те, що вважав свої картини «лайном», пробивався через самокритику та шукав щось своє.
Лінч на зніманнях.
Кіно
За фільми Девід взявся, бо хотів оживити картини, вийти за межі їхньої статичности.
На початку режисерської кар’єри він не мав величезних грошей на знімання стрічок. До того ж він тоді вже був одружений, кохана Пеггі народила доньку, і на якийсь час творчість відійшла на другий план. Від цього Девід страждав. Він згадував той час та казав, що не був абсолютно нещасливим, та все ж можливости щось творити катастрофічно бракувало.
Врятував Лінча грант, який йому виділив на знімання «Голови-ластика» Американський інститут кіно. Девід отримав у розпорядження стайні та невелику суму грошей. Зйомки відбувалися довго, стосунки з Пеггі ставали все гіршими. Врешті-решт режисер розійшовся з дружиною. Це його підкосило, як і зауваження батька та брата, що він має покинути кіно та нарешті взяти відповідальність за свою дитину.
Та все ж Лінч потом та кров’ю, всупереч критиці та проханням подорослішати, за кілька років довів фільм до розуму. Так світ побачила стрічка «Голова-ластик» – одна з культових картин кінематографу, з якої режисер і почав свій зоряний шлях. Далі були «Людина-слон», провальна «Дюна» за мотивами книжки Френка Герберта (Лінч про цей фільм і згадувати не хоче), «Синій оксамит», у якому знову з’явився улюбленець Лінча Кайл Маклахлен – той самий агент Купер з «Твін Пікса».
Кайл Маклахлен у фільмі «Дюна».
Щодо «Твін Пікса», то в дев’яностих цей серіал змінив підхід до телемила і змусив мільйони людей стежити за розслідуванням вбивства Лори Палмер. Серіал, як і перша картина Лінча, отримав статус культового. Донька режисера, яка пішла його стопами і теж зайнялася кінематографом, випустила за мотивами серіалу книжку «Таємний щоденник Лори Палмер». А загалом «Твін Пікс» породив стільки мемів, мерчу, згадок та посилань на нього в маскульті, що перерахувати все не можливо.
Внесок Лінча в кіно можна описати доволі лаконічно, відмовившись від епітетів та зайвої аналітики: культовість, цитованість, популярність, розбір символів та бажання «знімати як Лінч». До речі, спроби логічно трактувати символіку режисер вважає непотрібними: він «за» сприйняття фільмів без аналізу. За словами Лінча, фільми, переглянуті на великому екрані, – це певний досвід, який важко (і не потрібно) описувати словами.
Минулого року режисер отримав почесного Оскара за внесок до кінематографу.
Лінч на церемонії нагородження «Оскар».
Натхнення
Лінч вже давно передбачає ненависне для багатьох митців запитання про джерело натхнення, відповідаючи на нього заздалегідь.
Одним з найголовніших мотиваційних джерел режисера, яке він постійно популяризує, є трансцендентальна медитація. Їй він навіть присвятив цілу книжку під назвою «Як впіймати велику рибу», яку презентував, зокрема, й в Україні. У книжці йдеться про те, як Лінч прийшов до медитації, в чому ж, власне, принципові відмінності між трансцендентальною медитацією та звичайною і як трансцендентальна медитація допомагає йому не лише втілювати в життя ідеї, а й постійно генерувати нові.
Лінч вже понад 30 років практикує трансцендентальну медитацію, не пропускаючи жодного дня. Зміни в ньому, як він каже, помітив і сам, і про це сказали і близькі. До речі, на адресу практики лунають полярні відгуки: від дикого захоплення до агресивної критики. Не знаємо, що Девід думає щодо критики цієї духовної практики (є велика вірогідність, що ігнорує), та те, що вона йому допомагає, – факт.
Ще одна пристрасть Лінча – це солодке. Він кидає до чашки кави кілька ложок цукру та ще й заїдає все це шоколадним тортом. У цьому Девід подібний на агента Купера, який божеволів від кави і міг за один раз ум’яти кілька шматків вишневого торту. Лінч завжди казав, що цукор – це щастя у гранулах, і саме солодке допомагає йому генерувати нові ідеї. Втім, зараз режисер все ж трохи обмежив глюкозу у своєму раціоні, та повністю від неї відмовитися, напевно, не зможе ніколи.
Зліва направо: Мігель Феррер, Кайл Маклахлен, Девід Лінч та Девід Бові.
Підсумки
Підсумок може бути лише один.
Ще раз вітаємо Лінча, бажаємо йому довічного натхнення та смачної кави. Що, втім, одне й те ж.