Що читає і дивиться команда bit.ua на карантині: поради на вихідні
Разом проти коронавірусу: збираємо 1 000 000 грн на захисні костюми для лікарів. Твій внесок важливий!
Тут ми відверто розповідаємо про те, чим займаємося на карантині: які серіали/фільми дивимося і до яких книжок нарешті дійшли руки.
Спойлер: ми не надлюди, тож серед нас не знайшлося того, хто за місяць карантину вивчив три мови чи переглянув 100 найкращих фільмів всіх часів. Та сподіваємося, що ви зможете знайти для себе щось цікаве та додати фільм/серіал/книжку до переліку «Подивитися/почитати».
Оксана, новинна редакторка
Скажу чесно, на карантині більше часу не з’явилося. Та стараюся насамперед читати і не зловживати серіалами. Зараз читаю одночасно дві книги (хоча жодну ще не закінчила) – «Sapiens. Коротка історія людства» Юваля Ноя Харарі та «Фактологія. 10 хибних уявлень про світ, і чому все набагато краще, ніж ми думаємо» Ганса Рослінга.
Перша – про еволюцію та становлення людини розумної як виду, її виняткові здатності (дар уяви, схильність до мітологізації, згуртованости) та про революції, які змінили світ. Друга – про людську схильність драматизувати та більше орієнтуватися на гірші сценарії подій. Як пояснює автор (а він багато років працював у ВООЗ та ЮНІСЕФ), йдучи за фактами, ми можемо отримати більш реальну, позитивну та чітку картину cвіту.
Слухаю музику мало, зате підсіла на серіали. Дуже раджу мінісеріал «Неортодоксальна», як на мене, унікальний у своєму роді. Серіал заснований на реальній історії про дівчину, яка втекла з ортодоксальної громади хасидів Вільямсбурга в Берлін. Серіал порушує багато проблем: ставлення до жінки, зокрема до її тіла, пошук власного голосу. Ще один не менш цікавий – «Маленька Америка», в якому зібрані реальні історії про життя іммігрантів в США – його теж раджу подивитися обов’язково.
Таня, видавчиня bit.ua
Чесно? Я пам’ятаю свою радість та емоційний підйом, коли оголосили карантин. Змішані почуття: безповоротна та бездонна кроляча нора (а то й чорна діра), куди ми зараз летимо без страхування, з одного боку. І #карантинможливостей – з іншого. Якщо чесно, я дуже люблю всі ці зміни, точки фінішу та наступні за ними чисті аркуші: вони налаштовують на очищення та оновлення.
До біса лірику – я правда запланувала собі одразу, що подивитися, що почитати, що послухати, чому повчитися і що написати. Безумовно, статус виконання прямує до нуля, але збудження від очікування нових пізнань ще не стухло.
Що я запланувала:
– Подивитися топ-100 фильмів, знятих з 2000-го року, за версією BBC.
– Подивитися всі недодивлені фільми улюблених режисерів: Фон Трієра, Уеса Андерсона, Гаспара Ное, Бертолуччі, Вуді Аллена і Скорсезе (це я просто маму перевезла до себе на час карантину, і Гаспар Ное їй навряд чи зайде).
– Передивитися всі майстер-класи на masterclass.com. Другий рік поспіль купую там підписку олл-інклюзів і не шкодую жодного витраченого долара. Майстер-класи Лінча, Гладуелла, Енні Лейбовіц, Наталі Портман та ще сотні зіркових лекторів. Це не освіта у чистому сенсі – це натхнення та велике естетичне задоволення. Нібито ти поспілкувався про життя із суперзіркою і в тебе за спиною виросли якщо не крила, то точно додаткова батарейка. Рекомендую: без реклами – зараз у них якраз акція – можна купити два екаунта за ціною одного ($150 за рік олл-інклюзив – даруйте своїм коханим та друзям, це чудова ідея).
– Перечитати свої паперові книжки. Мені пощастило: мені дуже багато дарують (даруйте ЩЕ! Я дуже це люблю), і сама купую їх в неконтрольованих обсягах. І не читаю. Серед планів: «Благочинні» Літелла, Bad Blood Джона Керрейру (про засновницю Theranos), «Ви ж жартуєте, Містер Фейнман» (яку мені вже багато років радить мій партнер Ольшанський і раз на пару місяців хтось ще), «Футурологічний конгрес» Лема, «Дивний новий світ» Олдоса Хакслі, остання книга Харрарі (21 урок), добірка Роберта Сапольски, «Серотонін» Уельбека… Коротше, з книжками я як дитина в флагманському магазині M&M’s.
– Дописати, звісно. Дві моїх книжки.
Що я зробила:
– Прочитала «Футурологічний конгрес» Лема. Мама рідна. Страшно дуже, і настільки ж дотепно, несподівано і раджу. Не для людей зі слабкими нервами.
– Подивилася майстер-клас Стефана Керрі з баскетболу і скоро робитиму триочкові з заплющеними очима. Якщо мої сусіди дадуть мені в оренду частину їх ділянки.
– Подивилася серіал «Пандемія» на Нетфліксі.
– Подивилася тричі «Виживуть тільки коханці» Джармуша і разів сто послухала плейлист.
– Подивилася три фільми Вуді Аллена і вирішила, що я ще не настільки стара, щоб потопати в одноманітних іронічних оборотах і взагалі ловити поки тут нема чого. Але Матч Пойнт офігенний.
– Переглянула з мамою «Москва сльозам не вірить». Ще раз подумала про свою поведінку і пораділа за наш прекрасний час свободи.
– Подивилася «Екстаз» Гаспара Ное. Не додивилася 20 хвилин усвідомлено: я взагалі не дивлюся жахи, коли переїхала до будинку. Танці – прекрасні. Хочу так вміти.
– Не написала жодного рядка до книжок.
– Змалювала «Крик» Мунка.
– І взагалі купила мольберт собі і синові. Згадала, що я обожнюю малювати (і так, мій тато – художник).
– Малювати виходить погано. Але я не здаюся – процес мені дуже подобається.
– Переслухала всі свої платівки. Який хороший у мене музичний смак!
Багато працювала. Взагалі незрозуміло, як я встигла все вищезгадане. Може, придумала?
Поліна, редакторка розділу «Культура»
У перші дні карантину я непогано так надихнулася можливістю ознайомитися з книжками, до яких ніяк не доходили руки. Навіть замовила кілька видань і прочитала перші два розділи в книжці «Район Д» Артема Чеха.
Як ви можете зрозуміти, два невеликі розділи з не найскладнішої книжки за один місяць – такий собі показник, щоб пишатися й присвячувати цьому пости в соцмережах. Тому я швиденько переведу тему на щось інше. Наприклад, на мої кіномаратони на вихідних (хоча збоку це виглядає, наче я лежу на дивані з пляшкою вина впродовж 24 годин).
Остання субота в цьому плані була навіть інтелектуальною. Я влаштувала ніч Луїса Бунюеля та передивилася з десяток його фільмів: від доволі трешового мексиканського періоду до класики шістдесятих-сімдесятих років. Під час «Вірідіани» у мене навіть стався особистий інсайт. Я все ніяк не розуміла, чому «Паразити» (південнокорейський фільм, який узяв головний Оскар цього року) мене не зачепили, хоча я їх переглядала кілька разів і розумію, що це дуже хороше кіно. А «Вірідіана» 1961 року нагадала мені, що я просто вже раніше бачила більш прозоре та гостре висловлювання на схожу тему.
Ще до цього в мене були вихідні, коли я додивилася (нарешті!) два останні сезони «Коня Боджека». Без жартів, тепер я вважаю його одним із головних серіалів десятиліття. Навіть пояснювати не буду – потрібно просто вмикати (тільки, будь ласка, в оригінальному озвученні, можна із субтитрами) та з третього сезону бути готовими до хвилі емоцій.
На початку тижня я справді думала, що ж робити на довгих вихідних, але життя розпорядилося за мене: в середу мені довелося поїхати до рідного міста (до речі, того самого, про яке пише Артем Чех). А це значить тільки одне – всі три дні я буду перечитувати сім книжок «Гаррі Поттера». Опиратися цьому я не в змозі й жодної конкуренції такому дозвіллю не бачу.
Ліза, дизайнерка
З останнього прочитаного в літературі – це точно Ічіро Кішимі та Фумітаке Кога «Сміливість не подобатися. Як полюбити себе, знайти своє покликання та обрати щастя». Обожнюю, коли в потрібні моменти до рук потрапляють книжки, в яких можна знайти цікаві питання/відповіді/думки. Із художньої літератури – це Чарльз Буковскі «Поштамт». Загалом під час карантину я дочитувала недочитане з літератури студії Артемія Лєбєдєва.
Дивитися раджу «Маленьких жінок». Я щиро заздрю людям, які його ще не бачили та будуть у захваті від першого перегляду. Ще дуже класний науковий серіал «Космос: Простір і час» (2014) – доступний і з чудовим супроводом-замальовками. І, вибачте, дивлюся вдруге «Sex Education», тому що я в захваті від усього, що там відбувається, зокрема від режисури. Дуже надихає.
На завершення від мене – новий сингл від Twenty One Pilots «Level of concern». Карантин я буду згадувати під цю пісню. Взагалі це чудовий час, якщо його правильно використати.
Аліса, артдиректорка
Насправді роботи на карантині стало набагато більше, відповідно, часу та сил на розваги – менше. Тому на вихідні я покладаю великі сподівання.
Тарантино вже переглянутий і відкайфований. Тож у планах заглибитися у відкриту минулого тижня колекцію навчальних і курсових робіт відомих кінематографістів, які навчалися в одній з найстаріших кіношкіл світу.
Також стою на межі перегляду серіалу «Король тигрів» (неможливо залишитися байдужим, коли чуєш про нього з кожного чайника) та «Вбиваючи Єву». Відчуваю, що цей серіал точно мій за настроєм, плюс вона вже близько двох місяців у моєму списку очікування.
Цього тижня закінчила дивитися серіал «Happy!» – гримуча суміш трешу, чорного гумору, шикарних блатних сцен і… фентезі в обличчі блакитного єдинорога. Серіал настільки динамічний та карколомний, що неможливо відірватися. Саме воно – для розриву патерну робочої (або карантинної) рутини.
Усілякі «корисності-корисності» поки що поза моїм щільним графіком. Намагаюся хоча б не випадати зі спілкування з друзями (по всьому світу) та бути в курсі COVID-новин.
Настя, випускова редакторка
Хотілося б сказати, що під час карантину я маю більше вільного часу, але насправді його стало навіть менше. Та все ж намагаюся виділяти час ввечері на фільми/серіали, книжки чи малювання.
З книжками і малюванням поки що все йде дуууже повільно. Зараз потроху читаю Олеся Ульяненка «Ангели помсти», з перших сторінок не покидає враження, що це один з найбільш недооцінених українських письменників. Встигла перечитати вже всоте «Кто знает, о чем думает Амалия» Кості Сперанського – щемкий відвертий щоденник про найотруйніше та найсильніше кохання в житті. Якщо читати під пісні макулатури, можна виплакати всі очі. І Ульяненка, і Сперанського (паперової версії не маю, тож не сфоткаю вам) можу порадити – обидва на любителя, та це можна сказати про будь-яку книжку, й раптом ви виявитеся саме цим любителем.
З початку карантину встигла подивитися майже всі сезони серіалу «Офіс» (американська версія), закохатися і в нього, і в кількох головних героїв. Він здорово знімає стрес, тож раджу подивитися/передивитися.
Кілька разів влаштовувала собі кіновихідні: за позаминулі – 3 частини «Людини-павука», «Загін самогубців», «Харлі Квінн: Хижі пташки» та «Маяк». Якщо хочете солодкої ностальгії – «Людина-павук» для вас, якщо готові до депресивної гіркуватої краси – тоді «Маяк» для вас. Якщо хочете фейспалмити – ті два фільми, що залишилися.
З найближчих кінопланів – «Кролики» та «Проста історія» Лінча (може, ще й кілька його фільмів, не вічно ж «Твін Пікс» передивлятися), якісь комедії з дитинства на кшталт «Кучерявки Сью», «Гаррі Поттер» (стабільно переглядаю всі частини раз на кілька місяців). Відносно нещодавно подивилася майже все у Гаспара Ное і зараз шукаю щось подібне, тож якщо порадите мені в коментарях, буду неймовірно вдячна. Ное, до речі, теж можете подивитися – раджу починати зі «Входу в порожнечу»: депресивний, атмосферний, щемкий фільм. Якщо ж захочете подивитися у Ное «Невідворотність», будьте готові, що стрічка просто придавить вас, і ближче до кінця ви зрозумієте, що її назва повністю себе виправдовує.
Якщо хочете і посміятися, і поплакати – подивіться «Субмарину» 2010 року. Книжку, до речі, також можна і потрібно читати (є вище на фото): вона, як завжди, краща.
Ксюша, проджект-менеджерка
Коли розумію, що минув вже місяць карантину, страшно підсумовувати те, що встигла зробити. Я просто обожнюю складати списки справ, а ще більше люблю викреслювати те, що виконано. Та, як виявилося, місяць минув не дарма.
Перше, що я зробила на карантині, – замовила картину, яку потрібно розфарбовувати за номерами. Для мене це особливий вид медитації, коли можна відволіктися від усього та насолоджуватися процесом – не потрібно ні фільма на тлі, ні музики. Я просто можу сидіти на балконі, «гуляти» в нинішніх умовах та малювати. Це стосується й інших механічних занять – збирання пазлів, в’язання та навіть вишивки.
Свою картину я закінчила за 3 тижні.
Із книгами все складніше: або обрала «не ту» літературу на карантин, або просто не залишається сил читати. У планах було 50 сторінок на день, та поки щастить, якщо читаю хоча б 20 до того, як провалитися в сон.
Зараз читаю «Sapiens» Юваля Ной Харарі і «Пікассо. Живопис, що шокував світ» Майаз Дж. Юнгера. Жодна поки що в читання мене не втягла, і зараз планую переключитися на художню літературу – наприклад, на Пелевіна «Искусство легких касаний».
Із серіалами та фільмами пощастило більше – їх вийшло подивитися дуже багато. Обираю залежно від настрою: коли не хочеться думати або паралельно щось роблю (готую), дивлюся щось легке. Подивилася «Чому жінки вбивають», 3 сезони «Дивовижна Місіс Мейзел» і зараз дивлюся вічно актуальний «Секс і місто».
Серіали із захопливим сюжетом – це «Видозмінений вуглець» – дуже сподобався сюжет та світ, в якому відбуваються події. Зараз дивлюся «Розраби», щонеділі виходить нова серія. Серіал неймовірно дивний та незвичайний. Також із відкриттів – «Електричні сни»: в цьому кожна серія – окрема історія, що розповідає, до чого можуть призвести технології. Дуже схоже на «Чорне дзеркало».
Олена, коректорка
На карантині часу майже не додалося. Я завжди мала звичку читати багато книжок одночасно. Навряд вийде подочитувати все докарантинне, але дещо таки намагаюся. Повернулася до роману Кадзуо Ішіґуро «Залишок дня». Напевно, найбільше в його прозі мені подобається її нединамічність. Це просто спогади, просто історії. Автор не намагається мене вразити, і це добре.
Ще читаю «Походження мови. Як ми навчилися говорити» Деніела Еверетта: загалом я не довіряю надто широким науковим узагальненням, але, певно, без них таку тему неможливо «проговорити». Поки тільки на початку, читатиму далі.
Серіали не дивлюся. Хіба вирішили з чоловіком показати доньці Альфа: їй 5 років, жарти вона не надто розуміє, але сам Альф сподобався. Я пригадую, як дивилася його в 90-х, коли вчилася в школі, потім у нас із чоловіком був період ностальгії, і ми передивилися всі сезони, згадуючи наші «шкільні» враження, а тепер спостерігаємо за сприйняттям доньки і аналізуємо переклад: він чудовий.
До речі, в мене зараз період переосмислення стилістики української мови, тому, коли є час, перечитую «Уваги до сучасної української літературної мови» Олени Курило та «Як ми говоримо» Бориса Антоненка-Давидовича.
А разом із чоловіком у нас «фінський період»: переглядаємо фільми Акі Каурусмякі та Клауса Хере. Вони, як і проза Ішіґуро, не надто вражають, у них немає швидких змін кадрів, звукових нагнітань і «причесаних» сюжетів: є просте життя «маленьких» людей, мінімалізм і доволі прозорі меседжі режисерів.
Сєда, Верховний Головнокомандувач з нативної реклами
Карантин – Макаронним Богом послана пора. Ми, вічнозаклоптані через свої ачівки, адженди і аджики, отримали можливість зупинитися… Переосмислити буття… Почати медитувати і проходити курси з глушіння риби правою рукою… Почати читати багацько книжок із саморозвитку і мотивації, успіху і досягання цілей… Жити усвідомлено, екологічно і ноу токсик, ноу мейкап…
Жартую-жартую! Особливо про книжки і курси – часу на них не побільшало, тож знову доводиться жертвувати сном на догоду ще декільком сторінкам. З останнього, що прочитала & мене захопило, виокремлю роман «Моя бабуся просить їй вибачити» Фредеріка Бакмана. Це оповідка (чи, з огляду на обсяг, оповідище) про таку собі скандинавську версію «Сімейки Адамсів» ну або… «Сватів».
Бабуся з пристрастю до нудизму і закидання багном поліціянтів, матуся, яка попри опуклий вагітний живіт, залишається продуктивною топменеджеркою, трошки божевільна сусідка, яка ненавидить людей, собак та інших, хто дихає, має рухомі кінцівки і може нанести бруд у під’їзд – усі на місці! А ще на місці головна героїня, вона ж маленька-геніальна-дівчинка, яка переживає поруч із цією строкатою зграйкою свої перші болючі досвіди. Першу смерть, першу зраду, перше «яка ж ти ідіотка» від однокласника, першу сварку з матінкою і першу думку в дусі «може, без мене було б краще?». Словом, якщо ви драма квін чи драма кінг, толерантні до головних героїнь із синдромом Мері С’ю і фанатієте від Скандинавщини, як я, рекомендую почитати.
Для балансу даю антипораду: я вам не раджу, дууууже не раджу читати будь-яку бурду про мотивацію, успішний успіх, досягнення цілей і суперпродуктивність. Just a reminder.
Із серіалів пораджу вам «The Act». Його я дивилася зі швидкістю 1 серія/місяць, пересуваючи «на завтра» іншими нетфліксівськими прем’єрами. А дарма. Цей серіал краще, ніж статті Карпачова, розповість, що ж воно таке – токсичне батьківство. «The Act» заснований на реальній кріповій історії родини Бланчард. Ді-Ді, бажаючи бути хорошою в уявленні суспільства мамою, перетворилася на гіперопікуна-монстра, а доньку, абсолютно здорову за медпоказниками, перетворила на людину на домашньому ув’язненні з купою вигаданих хвороб.
І знову антипорада для балансу: не раджу дивитись будь-які російські серіали, тому що… Хоча стоп, навіщо тут якісь аргументи? Просто не раджу і все.
Альона, помічниця видавчині bit.ua, координаторка проєкту Kind Challenge
Напевно, ще в перший день карантину я оформила собі підписку на Netflix і десь за два тижні зрозуміла, що нічого так і не подивилася – немає часу. Лише почала документальний серіал «Pandemic» – якщо вам все ще цікава тема вірусів, то можете спробувати. Також планую ще подивитися серіал «Unothodox».
Більшу частину дня я проводжу за ноутбуком і смартфоном, тому ввечері і на вихідних залишається все менше бажання щось дивитися. Та от маратон у прямому етері я не збираюся пропускати. Тільки уявіть – бігти 42 км протягом 4-х годин навколо свого будинку і показувати це в режимі реального часу! Підключайтеся 21 квітня також!
Карантин лише посилив мою любов до книжок: саме паперові допомагають мені відволіктися та відновитися.
За останній місяць вже встигла прочитати книжку Яніни Соколової та Ольги Купріян «Я, Ніна» – це історія журналістки, яка бореться з раком та надихає опановувати себе і ставати сильнішими (незалежно від здоров’я). А також автобіографію Мішель Обами «Становлення» – я ще більше полюбила її сім’ю, подивилась на політику і її поєднання із сімейним життям з іншого погляду та повірила, що можливо все. Раджу для читання, особливо сонячного весняного дня, сидячи на балконі, залитому світлом, та слухаючи співи пташок на тлі.
Зараз я читаю книжку Марка Менсона «Витончене мистецтво забивати на все» (не буду детально про неї розповідати, адже Таня Гриньова вже все розповіла про неї тут). Давно збиралася прочитати, та саме в період карантину та ізоляції вона актуальна як ніколи.
Є фільми, які передивлююся, коли все дуже погано і я перебуваю на емоційному дні: у них немає визначних сюжетів і філософських роздумів, при цьому допомагають мені почуватися краще. Якщо ви хочете відволіктися від поганих думок, можливо, вам також допоможуть. Перший фільм – це «Чотири весілля та одні похорони» з молодим Х’ю Грантом, а другий – «Елізабеттаун» – фільм, який я колись знайшла випадково та про який, здається, взагалі більше ніхто не чув.
І ще у мене є один лайфхак: коли мозок дуже перенапружений, я вмикаю (можна просто на тлі) трешеве українське реаліті-шоу. Після цього відразу починаю любити життя ще більше, проблеми не здаються такими вже й серйозними, а мозку раптом знову хочеться чогось інтелектуального. Ось таке-от guilty pleasure. Але от новий український серіал, який вийшов нещодавно, – «Спіймати Кайдаша» – можу справді порадити. Хочете дізнатися, як справи в українському селі зараз – вмикайте і будьте готові дивуватися.
