Спецпроєкти

«Це вакуум, у якому незрозуміло за що братися, на що реагувати, і всі люди здаються чужими». Три історії про життя з межовим розладом особистості


Уперше про «межову особистість» світ почув у 1938 році від американського психоаналітика Адольфа Штерна. «Межовими» він називав людей, які під час стресу поводяться і як невротики, що не втрачають зв’язку з реальністю, і як психотики, які цей зв’язок втрачають.

У 1980 році «межовий» уперше діагностували пацієнтові, а у 1991 році психологиня Марша Лайнен розробила для межовиків діалектично-поведінкову терапію, якою лікарі послуговуються і сьогодні.

У професійних колах «межовиків» називають людьми без шкіри – вони надто вразливі до стресу і не вміють контролювати емоції.  Донедавна в Міжнародному класифікаторі захворювань (МКХ) ознаки МРО було описано так: імпульсивність та нестабільність у поведінці, стосунках та самооцінці; можливі неконтрольовані гнів та депресія; патерн є й у молодому віці та трапляється в різних ситуаціях і контекстах.

МРО можуть спричиняти кілька факторів одночасно: «межовий» родич, із яким доводиться часто контактувати; функціональні та структурні зміни у частинах мозку, які відповідають за регуляцію імпульсів та емоцій; жорстоке поводження в дитинстві, знецінювальні стосунки та ворожі конфлікти. МРО досі залишається одним з найменш досліджених розладів, оскільки зазвичай поєднує ознаки біполярного розладу, депресії, тривожности та розладу харчової поведінки. 

Статистики ментальномого здоров’я українців немає. За американськими даними у 2020 році межовий розлад особистости діагностовано у 1,6% населення, яке зверталося за допомогою. У жінок він трапляється втричі частіше, ніж у чоловіків. 

В останньому перегляді МКХ визначень межового, біполярного, мозаїчного чи будь-якого іншого розладу немає. З 2018 року пацієнтів з розладами особистости мають класифікувати не за категоріями розладів, а за ступенем їхнього вираження. Тобто  лікарі повинні приділяти увагу саме індивідуальним виявам розладів, які можуть і не вписуватися в уже відомі. Попри це, термін «межовий розлад особистости» ми використовуємо і сьогодні.

Ірина, Саша та Сергій розповіли нам про свій межовий розлад, емоційний екшн, лікування і ставлення до своїх особливостей. Усім героям нашого матеріалу крім «межового» діагностували супровідні розлади. Імена двох спікерів ми змінили.

Матеріал містить відверті описи автоагресії і спроб суїциду, тому не читайте його, якщо це може зашкодити вашому самопочуттю. Якщо поведінка героїв схожа на вашу, негайно зверніться до психіатра.

Ірина, СММ-менеджерка, 33 роки, Київ

Це вакуум, в якому незрозуміло за що братися, на що реагувати, і всі люди здаються чужими. Я ніколи не кайфувала від цього стану.

Це почалося влітку п’ять років тому. Не зафіксувала окремого моменту, коли щось стало не в порядку – просто було пекельно погано. 

Я розлучалася, моє життя руйнувалася. Зараз, коли вже легше, я не можу звинуватити тодішні стосунки в тому, що саме вони спричинили такий біль – хоч ми з колишнім чоловіком обоє визнаємо, що були аб’юзерами.

Після розлучення я коротко підстриглася, почала бити і різати себе, хотілося вкоротити віку. Сильно розболілися спина і шия, я не могла ходити і звернулася до ортопеда. Він відправив мене до неврологині, а вона поставила астенічний розлад. Стало краще, коли мене прокапали і стали давати ноотроп фенібут і нейролептик еглоніл. Пізніше цього ж літа шия і спина знову розболілися, і я ще раз потрапила до невролога – також капали, але тепер ставало тільки гірше. Я перестала спати.

Критичний момент настав, коли я порізала себе настільки, що не змогла зупинити кров. Обмоталася прокладкою і поїхала у травмпункт. Було страшно, що відправлять до психдиспансеру, але тоді рану просто зашили, і мене відпустили.

Найстрашніший епізод трапився тоді, коли я навмисно випила забагато препарату, щоб не прокинутися. Але я прокинулася – через 30 годин – і не була цьому рада. Про цей епізод, до речі, я не розповіла нікому з лікарів.

Неврологиня відправила мене до психіатра. Виявилося, що, крім межового розладу особистости, в мене ще афективно-біполярний розлад і депресія. Щось у мені зсунулось, коли він сказав, що так жити не обов’язково. 

Моє оточення на той момент стало зовсім адекватним – я вже не спілкувалася з батьками і мала людей, які були готові допомогти. Мені пощастило.

Межовий розлад заважає зібратися і сконцентруватися, а через біполярний елементарно важко прокинутись. Мій керівник знає про обидва діагнози – я вважаю, що ці обставини потрібно проговорити. Людина з розладом іноді дійсно вимагає більше уваги, ніж інші співробітники.

Перший рік після діагнозу було практично неможливо відпочивати і розуміти, коли ти «злітаєш». Пізніше я впоралася: навчилася домовлятися про позачерговий вихідний і «перехворювати», тому що інакше дратувалася через відсутність концентрації. Складно працювати зранку після ночі в травмі. 

До лікування я потрапляла в аб’юзивні стосунки. Я розумію, що це обумовлено моєю афективною поведінкою. Зараз стосунки інші – мені спокійно, немає аб’юза, газлайтингу та іншого. Я набагато краще навчилася про себе піклуватися – і в стосунках теж.

Раніше я приймала 25 мг кетілепта, зараз 300 мг – після збільшення дози дуже полегшало. Коли я перейшла на підвищену дозу, спитала себе: «Люди, ви що, завжди так живете?», тому що все прояснилося і змінилося сприйняття себе. 

Краще мені допомагають медикаменти, а не психотерапія. Я не розумію, навіщо щотижня ходила нити до психолога. Перша психологиня з моїми сімейними проблемами не впоралася, доходило навіть до того, що вона заперечувала їх. Із другою було краще, але все одно було незрозуміло, навіщо ми щотижня згадуємо моє дитинство і стосунки з батьками. Я дитинство вже пережила і більше не хочу через нього страждати. Хочу жити сьогодні, спілкуватися з людьми, любити, працювати і не думати, що колись мені було не ок.

Я прочитала і не раджу читати книгу «З глузду з’їхати! Путівник за психічними розладами для мешканця великого міста». Моя близька людина сильно перейнялася цієї книгою і, посилаючись на неї, заявила, що межовики насправді не можуть знайти собі місця і думають, що нікому не потрібні через свою нікчемність, бо люблять драму. Я не згодна. Стан, коли тобі херово, ти говориш всім не писати, не дзвонити і не чіпати тебе, виникає не від бажання драми. Він виникає, бо дуже боляче. Це вакуум, у якому незрозуміло, за що братися, на що реагувати і всі люди здаються чужими. Я ніколи не кайфувала від цього стану. Пощастило, що люди оточують такі близькі, що коли відбувається херня в дусі «стій там – іди сюди», то спочатку вони цікавляться, як там моє здоров’я.

Творити страждання не допомагало мені ніколи. Краще бути в нормальному стані – тоді я краще працюю і вигадую ідеї. Не можу займатися творчістю, поки погано, тому що соромлюся себе.

На самоізоляції мене трохи зносило – перший раз не пам’ятаю, але я тоді точно взяла кілька вихідних, щоб заспокоїтися. Наступного разу я себе порізала, тому що здалося, що клієнт якось не так говорив про мою роботу і я себе відчула незрозуміло ким.

Найгірше у МРО – це розуміти, що його могло спричинити щось із дитинства. Я не хочу називати свій розлад особливістю – це патологія і проблема, яка заважає. Якщо проблему визнати, її можна вирішити.

Саша, 22 роки, колорист, Київ

Якщо біполярний розлад не дає встати з ліжка, то межовий супроводжується алконаркотрахотрешем.

МРО все життя зі мною і супроводжується маніакально-депресивними епізодами біполярного розладу. Часто почуваюся недостатньо хорошим і красивим, здається, що щось я роблю не так, що я поганий і безталанний. Різко змінюється настрій – взагалі це нормально, але за МРО переходить межі. Усі почуття і емоції я переживаю сильніше, ніж людина без цього розладу. Значно гірше стає після вживання речовин.

Я думаю про суїцид і завдавав собі селфхарм – різав руки, викликав блювання після їжі. Зараз так не роблю. Але смерти не боюся, вона мене заворожує. Завжди думав, що абсолютно нормально почуватися так, як я почувався. Сильно здивувався, коли минулої осені психіатр і психотерапевт сказали, що так почуватися токсично і неправильно.

Дуже часто моє ставлення до людей різко змінюється – зараз можу бути закоханим, а завтра і не подивлюся на них. Мені складно будувати особисте життя, тому що я відчуваю посилену ревність, занадто переймаюсь та накручую, копирсаюся в собі. Та плюс в тому, що МРО робить мене гостем з іншої планети, я дуже емпатичний і проникливий, вмію маніпулювати. Мені легко зрозуміти складнощі інших людей і бути  терпеливішим, хоча з моєї агресією, ненавистю і знеціненням це буває складно.

Друзі та начальство підтримали мене в тому, що потрібно лікуватися. Кажуть, за рік терапії я сильно змінився. Батьки вважають, що я залежний від ліків – і це так, тому що в мене ВІЛ. Але я не бачу в таких конфліктах проблеми. Неважливо, від яких ліків я залежний, якщо вони дають мені нормально функціонувати. Та медикаменти, на жаль, не завжди допомагають, не будь-яка схема лікування підходить. Моя перша схема не давала взагалі ніякого ефекту – крім набору ваги. І психотерапевта свого знайти складно – тому що межовий розлад найменш досліджений і надто складний. 

Межовий розлад заважає працювати. Якщо біполярний не дає встати з ліжка, то межовий супроводжується алконаркотрахотрешем. Зараз я рідко під чимось, мені добре в тверезості, але бували передози. І психози були, і параноя. Зазвичай я рятую себе сам (прим. ред. Саша веде канал у Youtube, де розовідає про свої складнощі).

Найгірше при межовому розладі – відчувати все у величезних масштабах і з великою інтенсивністю. Часто хочеться позбутися почуттів, і це бажання виливається в залежність від препаратів і наркотиків.

Сергій, 24 роки, художник-оформлювач, Чернігів

Найгірше в МРО – це емоційний маятник. Людям то дуже довіряю, то навпаки – не бачу сенсу спілкуватися через страх і відчай від їхніх вчинків або своїх переживань.

Я не знаю, коли саме щось пішло не так і не пам’ятаю, скільки почувався погано, перш ніж піти до лікарів.

У 2014 році я на відмінно закінчив перший курс, страждав від нерозділеного кохання, незнання себе і почуття, що я не той, ким повинен бути. Намагався вкоротити віку. Одного ранку не пішов на пари і розплакався в подушку. Батьки спочатку казали, що я просто винаходжу причини не ходити на навчання, але мама зрештою змусила піти до психдиспансеру.

Лікарі поставили мені межовий розлад у парі з тривожною депресією. Я регулярно ходив на процедури і уколи, а за два роки, коли полегшало, перейшов під нагляд – пив пігулки та іноді приходив розповісти лікарям, як воно. Пізніше отримав білий квиток. Зараз до лікарів не звертаюся і думаю, що депресію вилікував.

Межовий розлад – це полярні настрої і спектр сильних переживань. Я дуже вразливий, моментально зачаровуюсь, самооцінка галопує. Де звичайна людина відчуває прикрість, у мене трагедія. Коли боляче, намагаюся заглушити це і роблю імпульсивний вчинок, наприклад, розриваю дружбу зі старими друзями. Потім розумію, що це не рятує, відчуваю провину, та потім усе повторюється. З радістю теж масштабно: упиваюся щастям від усіх і всього, що люблю, від успіхів паморочиться в голові, відчуваю ейфорію від кави.

Найгірше в МРО – це емоційний маятник. Людям то дуже довіряю, то, навпаки, не бачу сенсу спілкуватися через страх і відчай від їхніх вчинків або своїх переживань. Одне гостре слово від співрозмовника, необережна насмішка, грубість начальника надовго вибивають мене з колії. Але і на звершення мене надихнути теж легко. 

Дуже болісно думати, що хтось може оцінити мене негативно. Водночас я зневажаю свою самоцінність. Іноді буває таке відчуття, ніби я живу життям Йозефа К. із роману «Процес». 

Раніше я часто травмував своє тіло: кілька разів проколював викруткою кисть, намагався повіситись, але це було складно влаштувати. Суїцид лякає мене складністю виконання і тривалістю агонії. Зараз селфхарм несерйозний: якщо стрижу нігті, то зі шкірою довкола, умисне ставлю синці і люблю їх у сексі. Загалом є окремі настрої, в яких мені частіше хочеться фізичного болю, – це смуток, відчай або сором.

Спочатку мені виписували «набір психіатра-карателя» – нейролептики рисперидон і солерон, які зазвичай п’ють люди із шизофренією. У них дуже сильний седативний ефект, і він тільки погіршував мій стан.

Зараз у мене нормальні препарати. Вони допомагають мені впоратися з небажанням діями, із втомою від життя. Але стіни у свідомості таблетками, звичайно, не зруйнувати – потрібно самостійно розширювати коло спілкування і потрапляти в різні ситуації. Сидіти вдома і нічого не робити – це найбільш нестерпне, що можна робити, я так прожив років зо два або три. Соціальний досвід найскладніший і найбажаніший.

Щоб не бути тривожним, не витрачати багато сил на емоції і залишатися продуктивним у колективі, мені потрібно відчувати довіру і прихильність. В інституті викладачі ставилися до мене доброзичливо, навіть коли відправляли на перескладання. Але я не став кар’єристом. Я вільний художник і не маю проблем з людьми, однак влаштовуватися на не творчу і постійну роботу стрьомно. Боюся чужого колективу, відчужености, великої відповідальности, невідповідности встановленому порядку, осуду.

Я люблю забуватися в побутових справах, у творчості, в подорожах, інакше починається зайва рефлексія і час марнується. Потрібно займати себе чимось, що вражає. Коли це неможливо, випиваю, але до запоїв не доходить.

Було дуже важко, поки не знайшов свою людину. Докладніше розповідати про стосунки складно, тому що я не розумію, коли мною керує межовий розлад, а коли щось інше. 

Усіх старих друзів я втратив, але знайшов нових. Це люди, яким потрібна підтримка та інформація про те, що коїться у них в голові. Буває, розмовляю з тими, хто страждає, вислуховую їх і щось раджу – це полегшує і мої страждання також. Можливо, завдяки розладу я наблизився до себе самого.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь