Чому серійні вбивці та маніяки настільки популярні в масовій культурі?
Головний герой легендарної стрічки «Мовчання ягнят» Ганнібал Лектер – геній, інтелектуал і маніяк, який жорстоко вбиває людей. Фільм про нього виборов п’ять «Оскарів» і здобув «Срібного ведмедя», у світовому кінопрокаті він зібрав безпрецедентну суму як для фільмів для дорослих – 270 мільйонів доларів.
«Мовчання ягнят» стало частиною масової культури, а прізвища Лектер і Старлінг на вустах у всіх ось уже кілька десятків років.
Як й ім’я Джека-Різника – вбивці, на рахунку якого 5 доведених смертей і ще з десяток недоведених. Його так і не змогли знайти та покарати, але змогли увічнити на сторінках сотні романів, коміксів, фільмів і серіалів. І досі екскурсії вулицями, якими промишляв Джек, – одні з найпопулярніших у Лондоні.
У Голлівуді в Каліфорнії є музей смерті, який заснували у 1995 році. Тут розвішені знімки з місць злочинів секти Чарльза Міллса Менсона. Це одна з найпопулярніших експозицій музею.
У тихому містечку Пенсбург на сході Пенсильванії є музей малюнків і речей серійних вбивць. Його засновник Джон Швенк особисто спілкувався з багатьма маніяками. Одним з найцінніших експонатів своєї колекції називає портрет авторства Джона Уейна Гейсі, який у 70-ті роки у Чикаго зґвалтував та вбив щонайменше 33-х хлопчиків та юнаків. Джон дістав прізвисько «вбивця-клоун».
Звідки це нездорове захоплення жорстокими та безжальними людьми? З цим і спробуємо розібратися.
Чому серійні вбивці та маніяки настільки популярні?
Інтерес до жахливого й неприємного насправді у нас з давніх-давен. Наші пращури ходили дивитися на публічні страти. Це тоді було й масовою культурою, і головними розвагами.
У XIX столітті в Англії стратили Вільяма Кордера. Його засудили до смертної кари за вбивство коханки.
Історію Кордера інсценували в театральних виставах та на сільських ярмарках, склали та продали тисячі примірників балад про цей злочин, десятки тисяч людей ходили дивитися на місце злочину фактично як у місце паломництва.
Зрештою на страту Кордера прийшло понад 7 тисяч людей. Після його смерті шматок скальпа разом із вухом ще кілька тижнів демонстрували у вітрині магазину на Оксфорд-стріт.
«Захоплення фігурою серійного вбивці ввійшло в наш спосіб життя, наші мрії, наші жарти», – переконаний професор із німецького Університету Ґете Адріан Мартін. І з цим важко не погодитися.
Коли страчували Теда Банді, на вулиці теж зібрався натовп і скандував: «Підсмажте Банді, підсмажте його!»
Банді був жорстоким вбивцею молодих жінок і дівчат. Сам зізнався у щонайменше 36 вбивствах. Але він зачаровував усіх. Навіть суддя, який слухав його виступи, був у захваті (щоправда, від смертної кари Банді це не врятувало). Один з останніх фільмів про Теда «Красивий, поганий, злий» настільки романтизував його образ, що, чесно кажучи, після перегляду вже й немає впевненості, а чи справді він був вбивцею.
Джеймс Хоар, редактор британського журналу Real Crime, переконаний: «Серійні вбивці та маніяки в уявленні людей – чудовиська, такі собі герої страшилок, про яких нам розповідають у дитинстві. Саме звідти й інтерес публіки до них. Ніхто не може лишитися байдужим до того, що поруч із нами відбуваються жахливі речі».
Звісно, не може. А ще – не може відірвати очей від жахіття маніяків на екранах. Серіал «Декстер» став культовим, його розтягнули на 9 сезонів і переглянули десятки мільйонів людей по всьому світу. У центрі уваги – добрий і трохи сором’язливий серійний вбивця вбивць. Він безжально розчленовує й топить своїх жертв. Але при цьому в багатьох Декстер викликає тільки симпатію.
Американський письменник й автор документальних книг про серійних вбивць Гарольд Шехтер переконаний: «Історії про серійних вбивць – це такі собі казочки для дорослих. У нашій психіці з дитинства живе потреба розповідати історії про те, як нас переслідують монстри, тому така цікавість до жахливих злодіянь – своєрідний привіт із дитинства».
У 1992 році, всього на 3 роки пізніше після страти Теда Банді, у США судили Джефрі Дамера. Двадцять років він переслідував гомосексуалів.
Поліція виявила вдома в Дамера відрізані частини тіла його жертв. Інтерес до суду над ним був настільки великим, що його транслювали в прямому етері по національному кабельному телебаченню.
«Насилля, яке здійснюють серійні вбивці в реальному світі, викликає відразу, але водночас воно сприймається як п’янке до такого ступеню, що просто перетворюється на насолоду», – каже Альцена Макдональд, яка довгий час вивчала психологію вбивць.
З тіла легендарного таїландського маніяка-вбивці Сі Кью зробили мумію та протримали його більше 60-ти років у медичному музеї. Сі Кью обвинувачували у вбивстві сімох дітей і канібалізмі. Більш як пів століття люди ходили подивитися на вже давно бездиханне тіло жорстокого вбивці, упродовж шістдесяти років воно викликало шалений інтерес.
Історик із Кембриджського університету Шейн Макорстін каже: «Серійні вбивці дають нам можливість відчути смерть на відстані, встати на самий краєчок прірви, але не провалитися в неї».
Психологи переконані: ще одна причина, чому маніяки та вбивці так захоплюють нас і стають невіддільною частиною масової культури, – те, що зрештою вони виявляються такими ж людьми, як і ми з вами. Не монстрами, чудовиськами чи привидами, а людьми, схожими на вашого колегу, сусіда, водія тролейбуса, брата чи батька.
Сам вбивця Тед Банді на суді казав: «Ми, серійні вбивці, — ваші сини, ми — ваші чоловіки, ми всюди».
Є випадок в історії, коли реальний маніяк Родні Алкала у 70-х роках був учасником розважального шоу, і жоден з учасників програми чи глядачів не запідозрив у ньому нічого дивного.
Один із найвідоміших радянських маніяків Андрій Чикатило теж, на перший погляд, був звичайною середньостатистичною людиною. Тихий і спокійний вчитель. Брав участь у розшуку самого себе. На рахунку Чикатило – більше ніж пів сотні жертв. Він нікого не шкодував: ані дітей, ані жінок. Про Чикатило написано десятки документальних книг, його згадують у піснях, а також і досі існують цілі фан-клуби цього вбивці.
Соціолог і кримінолог університету в Медісоні Скот Бон переконаний: «Історії серійних вбивць і маніяків, як катарсис для гірших із нас, громовідвід для найтемніших наших думок. Вони схожі на пожирачів гріхів у Середньовіччі, які брали на себе чужі гріхи, а відтак – «очищували» суспільство».
То чи щось із нами не так? Усе так, на думку більшості психологів. Звісно, до того моменту, поки інтерес не почне перетворюватися на одержимість.
І це наше відео може бути цікавим:
