Ніч у сумному жовтні, або 10 фільмів на Хеловін, які ви могли не бачити
Частина 2
Авжеж, в ніч напередодні Дня Всіх Святих можна в сотий раз переглянути культовий слешер Джона Карпентера про Майкла Майєрса. А можна і розширити межі своїх кіно-задоволень, що проходять під грифом «guilty», та відкрити для себе щось новеньке, скориставшись нагодою. У першій частині цієї добірки, як і в другій немає ні «Повсталого з пекла», ні «Техаської різанини бензопилою», ні навіть «Крику» – всі ці горор-франшизи ви вже точно переглядали багато разів.
Месія зла / Messiah of Evil (режисер Уілард Хайк, США, 1973)
Уілард Хайк більш відомий як сценарист, а не режисер. Це йому належать ідеї фільмів «Американські графіті» Джорджа Лукаса та «Індіана Джонс і храм долі» Стівена Спілберга. Однак на початку 1970-х років Хайк пробував себе в режисурі. Саме тоді він зняв один з найбільш химерних горорів в американському кінематографі.
Фільм є розповідю молодої жінки на ім’я Арлетті, яка перебуває в божевільні. Її розповідь починається і закінчується словом «scream!». Її історію важко назвати зв’язною – вона вирушила до маленького приморського містечка, щоб побачити свого батька-художника. Його листи останнім часом ставали все дивнішими, тому вона вирішила його провідати. По прибуттю туди виявила, що в цьому містечку твориться щось моторошне.
Темношкірий альбінос, який косить каламутним оком, возить у вантажівці людей, які не зводять очей з неба. Брудний безпритульний радить Арлетті при нагоді не тільки вбити батька, але й спалити його тіло дотла. У багатьох мешканців з очей тече кров. А загадковий чоловік в білому костюмі, який зовні нагадує чи то Олександра Абдулова в «Чародіях», то чи Віктора Авілова в «Пані оформлювачі», вивчає місцеву легенду про Темного Незнайомця та Кривавий Місяць.
За атмосферою «Месія зла» є набагато більше «лавкрафтівською» картиною, ніж інші фільми, які були дійсно зняті за похмурими оповіданнями Говарда Лавкрафта (як то «Реаніматор» або «Ззовні» Стюарта Гордона). Створенню цієї атмосфери сприяє не стільки образний ряд, запозичений у Джорджа Ромеро з його «Ночі живих мерців», скільки повільне зісковзування у гіпнотичний сюрреалізм.
У фільмі Хайка ні мотиви головних героїв, ні навіть ключові моменти сюжету ніколи не пояснюються належним чином. Для глядачів, які надають перевагу чіткому наративу, ця сновидча відсутність логіки може стати проблемою при перегляді фільму Уіларда Хайка. Але для поціновувачів атмосферних горорів «Месія зла» виявиться справжнім відкриттям.
Будинок з вікнами, що сміються / La casa dalle finestre che ridono (режисер Пупі Аваті, Італія, 1976)
Цей фільм вважається одним з найбільш яскравих шедеврів італійського «джалло». Причому до цієї картини у режисера Пупі Аваті було всього три знятих фільми-гротески, які провалилися в прокаті, та незазначена в титрах участь у сценарній групі скандального «Сало, або 120 днів Содому» Пазоліні. Саме «Будинок з вікнами, що сміються» перетворив Пупі Аваті у знаменитість і поставив в один ряд з режисерами Маріо Бава і Даріо Ардженто.
До маленького італійського містечка на запрошення мера прибуває художник-реставратор Стефано. А мером, до речі, є колоритний карлик в білому костюмі, який роз’їжджає на червоному «Мерседесі». Містечко переживає важкі часи, і щоб хоч чимось привернути туристів, мер хоче відреставрувати фреску у місцевій церкві. Вона, на його думку, здатна стати визначною пам’яткою. Автором цієї досить незвичайної фрески із сюжетом мучеництва святого Себастьяна є загадковий місцевий художник. І художник цей ніби-то наклав на себе руки більше 20-ти років тому. Стефано з’ясовує, що місцеві вважали автора фрески божевільним і називали Майстром Агоній.
Відразу ж після прибуття реставратор починає отримувати анонімні телефонні дзвінки – йому рекомендують скоріше забратися з міста, не торкаючись фрески. А приятель реставратора ділиться підозрою, що фреска Майстра Агоній приховує якусь шокуючу правду і радить звернути увагу на дивний «будинок з вікнами, що сміються». Після чого цей приятель Стефано загадковою помирає. І чим далі реставратор просувається у своєму розслідуванні, тим більше кривавих вбивств відбувається в місті.
Цей фільм миттєво став культовим і зберіг цей статус дотепер. Після успіху «Будинку з вікнами, що сміються» Пупі Аваті ще багато разів за свою кар’єру звертався до жанру горор. Але перевершити цей лякаючий до тремтіння «джалло» вже не зумів. Серед шанувальників жахів його фільм «Зедер», що своєрідно обігрує зомбі-тематику, також вважається шедевральною картиною.
Готель «У загиблого альпініста» / «Hukkunud Alpinisti» hotell (режисер Григорій Кроманов, Естонія, 1979)
40 років тому під час демонстрації цього фільму на великих екранах нерозбещені горором радянські глядачі скрикували від страху.А дехто з тодішніх дітей після перегляду «Готелю «У загиблого альпініста» все життя відчував нав’язливий жах перед манекенами.
Цей фільм здавався абсолютною «фірмою». Тобто, ніяких ознак «радянськості» в нього не було: картина знята на студії «Таллінфільм» за участі виключно «прибалтійських» (естонських, латвійських та литовських) акторів. Усі вони мають «західну» зовнішність. Художником костюмів був «проєвропейський» модельєр В’ячеслав Зайцев. А саундтрек Свена Грюнберга й досі вважається одним з найвищих досягнень у галузі електронної музики.
Але головне – за стилістикою цей фільм був абсолютно не схожий на стандартну радянську кінофантастику. Завдяки чудовій операторській роботі при перегляді «Готелю» глядача миттєво накривала таємнича атмосфера, а інтер’єри маленького готелю перетворювались у моторошний лабіринт завдяки грі відображень в дзеркалах і заломлень у склі.
Режисер Григорій Кроманов взагалі вважався «хітмейкером». Його попередні фільми «Остання реліквія» і «Діаманти для диктатури пролетаріату» були лідерами прокату і періодично поверталися на великі екрани під бурхливі овації публіки. «Готель «У загиблого альпініста» став останньою і найбільш знаменитою картиною Кроманова. У 1980 році він навіть отримав за цей фільм престижний «Срібний астероїд» на Міжнародному кінофестивалі фантастичного кіно у Трієсті.
Фільм заснований на однойменному романі братів Стругацьких. Інспектор поліції Глебські прибуває за викликом у готель з чудернацькою назвою «У загиблого альпініста». Він розташований в ущелині серед засніжених гір, ніби загубився там. І хоча виклик виявляється хибним, постояльці готелю викликають в інспектора певні підозри – то дивну записку йому в кишеню підкинуть, то двійниками обзаведуться. Згодом станеться і вбивство. І тут ніби збіг, що інспектор уже на місці.
А після вбивства одного з постояльців інспектор не раз пошкодує, що взагалі приїхав до цього віддаленого готелю. Йому доведеться розплутувати клубок, в якому переплелися терористи, наймані вбивці, інопланетяни, андроїди, моторошні сни і едельвейсове вино. До речі, радянський глядач саме в цьому фільмі вперше почув слово «зомбі» і дізнався, що воно означає.
Пекло канібалів / Cannibal Holocaust (режисер Руджеро Деодато, Італія, 1980)
Вибагливий до фільмів жахів глядач під час перегляду другого «Хостела» Елая Рота відразу розумів, хто саме виконує в цьому слешері невелику, але запам’ятовувану роль. Пригадуєте сивого літнього чоловіка, який зрізає шматки плоті з тіла юнака, щоб після віддатися вишуканому бенкету? Так-так, в цьому камео виступив великий і жахливий Руджеро Деодато. Найвідоміший кінорежисер «канібальського» піджанру.
Першопрохідцем цього екзотичного відгалуження в експлуатаційному кінематографі був Умберто Ленци. Він зняв у 1972 році «Людину з глибокої річки» і породив справжнісінький «людожерський бум», схрестивши у сюжеті кровожерливих туземців, пригоди в джунглях, еротику і насильство. За цією картиною послідували «Загублений світ канібалів» Руджеро Деодато, «Гора бога людожерів» Серджіо Мартіно, «Еммануель і останні канібали» Джо Д’Амато і «З’їдені заживо» того ж Умберто Ленці.
Але головним хітом напрямку все ж був і залишається «Пекло канібалів». Причому не стільки через свою скандальну славу, але й завдяки майстерному поєднанню ультра-натуралістичного насильства і псевдо-документальної стилістики. Він був заборонений майже в 60 країнах і у деяких із них заборону на показ досі не знято. Власне, саме ця стилістика в поєднанні з новаторським як на той час сюжетним трюком «знайдених плівок» змусила світове кінотовариство згадати про «Пекло канібалів» у 1999 році. Тоді на екрани вийшла всім відома «Відьма з Блер», нібито складена з відеоматеріалів, відзнятих зниклою експедицією.
У фільмі Деодато американський антрополог з командою рятувальників вирушає до тропічних лісів Амазонки, щоб відшукати зниклу там знімальну групу. Рятувальникам вдається знайти лише втрачені кіноплівки, відзняті вбитими і з’їденими документалістами. Після перегляду плівок антрополог приходить в жах – ні, не стільки через криваві ритуали канібалів, скільки від поведінки «цивілізованої білої людини».
Зйомки «Пекла канібалів» дійсно відбувалися на берегах Амазонки за участі корінних племен, а вбивства були показані дуже натуралістично, часом аж перебір. То відразу після прем’єри фільму Деодато заарештовали через чутки, що за його вказівкою кількох акторів спеціально вбили на камеру, нацькувавши на них амазонських аборигенів. Згодом звинувачення були зняті, коли з’ясувалося, що насправді Деодато просто змусив акторів підписати контракти, за якими вони зобов’язувались не давати інтерв’ю пресі протягом року. Але через скандал, що виник навколо «Пекла канібалів», свій наступний «людожерський» фільм «Ріж і біжи» Руджеро Деодато зміг зняти лише через 5 років.
Опік від цигарки/ Cigarette Burns (режисер Джон Карпентер, США, 2005)
Абсолютно логічно буде завершити цю добірку фільмом Джона Карпентера – врешті-решт саме його знаменитий «Хеловін» надав Дню Всіх Святих особливий похмурий шарм. «Опік від цигарки» – фільм, який Карпетнер зняв для альманаху «Майстри жахів». Але на відміну від інших запрошених в проект «майстрів» не схалтурив, а навпаки – видав на-гора справжній шедевр.
Ексцентричний мільйонер Белліджер (його грає культовий актор Удо Кір), схиблений на рідкісних фільмах, мріє відшукати найраритетнішу кінокартину, що коли-небудь існувала в світі – «Абсолютний кінець світу». Але це не просто раритетний артефакт – фільм був показаний на великому екрані лише раз. Після першого показу ніби всі плівки були знищені. Кажуть, що він викликав у глядачів раптовий напад божевілля, під час якого люди просто повбивали один одного. Але Беллінджер на сто відсотків впевнений, що остання копія «Кінця світу» існує досі.
Пошуками «Абсолютного кінця світу» доручено зайнятися Кірбі Світмену (чудова роль Нормана Рідуса), експерту з кіномистецтва і власнику кінотеатру, що от-от збанкрутує. Він у горорі ніби як приватний детектив – привіт Діну Корсо з «Дев’ятої брами» Поланського. А так як у Кірбі повно і своїх демонів, то пошуки «Кінця світу» нудними ніяк не назвеш, скоріше – кривавими та божевільними.
На сленгу кіношників «опіком від цигарки» називаються невеликі круглі відмітини на плівці. Вони раніше попереджали кіномеханіка про необхідність змінити котушку, тобто включити інший проектор для продовження показу фільму. Коли у Кірбі почнуть виникати галюцинації, схожі на «сигаретні опіки», стає зрозуміло, що незабаром відбудеться зміна реальностей.
А ще зрозуміло, що фільми – це не просто розвага. Деякі з них можуть виявитися кулею, випущеною у колективну підсвідомість. І на такі фільми кожен може відреагувати по-своєму – один виріже ножем собі очі, інший засуне в кінопроектор власні кишки з розпоротого живота, а третій просто рознесе собі голову пострілом з пістолета. Ласкаво просимо до абсолютного кінця світу!
