Ніч у сумному жовтні, або 10 фільмів на Хеловін, які ви могли не бачити
Частина 1
У цій добірці немає ні «Повсталого з пекла», ні «Техаської різанини бензопилою», ні навіть «Крику» – всі ці горор-франшизи ви вже точно переглядали багато разів. Але Хеловін – чудова причина розширити діапазон своїх «guilty pleasures».
Отже: серійні вбивці, диявольські культи, зловісні примари, спокусливі вампіри, огидні канібали, лякальні прибульці з космосу – тобто все те, чому ви готові зізнаватися в любові лише в ніч на 31 жовтня.
Перша частина цієї добірки починається з мексиканського фільму, адже Хеловін збігається зі святом El Dia de Muertos, а закінчується фільмом про язичницьке жертвопринесення на Британських островах, бо саме тамтешні кельтські свята на зразок Бельтайн і Самайн стали свого часу основою для Дня Всіх Святих.
Людина без обличчя / El hombre sin rostro (режисер Хуан Бустільо Оро, Мексика, 1950)
Мексиканський горор – це не тільки завивальна Ла Йорона та лучадори в масках, які борються проти вампірів і зомбі. Але це ще й ціла низка химерних фільмів. Їх незвичайні сюжетні та візуальні знахідки вплинули на жанр жахів у всьому світовому кінематографі.
Батьком мексиканського хорору вважають Хуана Бустільо Оро. Його картина «Два ченці» 1934 року виявилася найбільш значущим фільмом, знятим на зорі жанру. Спотворена перспектива та гра тіней, натхненні німецькими експресіоністами, поєдналися в цій стрічці з незвично побудованою драматургією. Версію подій по черзі викладають два різні персонажі. Так-так, за 16 років до знаменитого «Расьомона» Акіри Куросави цей новаторський кінотрюк з ненадійним оповідачем вперше придумав Хуаном Бустільо Оро. Це коли персонажі підносять ту саму історію з протилежних поглядів.
Навіть Андре Бретон, засновник французького сюрреалізму, називав «Двох монахів» одним зі своїх найулюбленіших фільмів. А він взагалі був дуже скупим на похвалу.
У 1950 році Оро зняв приголомшливий фільм «Людина без обличчя». Він є одним із найважливіших шедеврів в історії мексиканського кінематографа. І не можна плутати його з однойменним режисерським дебютом Мела Гібсона.
Ця картина примхливо обіграла тему психоаналізу та снів, яку заявив у 1945 році Гічкок у його «Завороженому». Але водночас її навіть приблизно не можна назвати плагіатом.
Навпаки, за своїм впливом на кінематограф фільм Оро перевершує «Завороженого» як із боку візуальності, так і з боку сюжету. Образ «вбивці без обличчя», який створив мексиканський режисер, через 14 років виникне в шедеврі Маріо Бави «Шість жінок для вбивці» і стане візитною карткою всього піджанру «джалло». А герой, який іде по сліду невловного вбивці й у фіналі виявляє, що злочинець – це він сам, перекочує до знаменитого фільму Алана Паркера «Серце Ангела».
«Людина без обличчя» – це історія поліціянта Лозано. Він доводить себе до нервового зриву через неможливість зловити маніяка, який вбиває жінок на нічних вулицях Мехіко. Йому починають снитися страшні сни. У снах поліціянт блукає то в тумані серед величезних вуличних ліхтарів, то похмурими алеями з гігантськими скульптурами а-ля Джакометті. І всюди зустрічає зловісну «людину без обличчя» та власну померлу матір. Його друг доктор Брітель пропонує Лозано звернутися до психоаналізу, щоб розгадати таємницю цих кошмарів.
Крізь замкову шпарину / Peeping Tom (режисер Майкл Пауелл, Великобританія, 1960)
Зараз цей фільм вважається визнаною класикою й одним із найяскравіших шедеврів британського кінематографа. Але 60 років тому картина «Крізь замкову шпарину» викликала жахливий скандал і шквал негативу в пресі. Стрічка була з ганьбою знята з прокату й стала червоною карткою для подальшої кар’єри режисера. І це попри те, що Майкл Пауелл був зовсім не початківцем-експериментатором, а вже визнаним і шановним майстром. Тоді його фільми кінця 40-х років на зразок «Чорного нарциса» або «Червоних черевичків» мали статус кіноікон післявоєнного періоду.
І раптом – шокувальний трилер про серійного вбивцю жінок. Хоча сьогодні цей фільм досить важко назвати «шокувальним» – сцени вбивств залишаються поза кадром, а кров глядач побачить лише в самому фіналі, та й то побіжно. Що ж так шокувало публіку та критиків 1960-го року?
По-перше, це був перший британський «великий фільм», у якому глядач побачив напівроздягнену жінку. Причому не когось там, а Памелу Грін – найпопулярнішу в Англії еротичну модель тих часів. По-друге, відповідно до сюжету, вбивця знімав на кінокамеру всі свої злочини (так-так, це перший фільм, де вбивства показані суб’єктивною камерою), і глядач немов би опинявся співучасником маніяка-вуайєриста. По-третє, у зовнішності вбивці не було нічого звірячого – просто трагічний персонаж, який у дитинстві став жертвою експериментів свого батька у сфері досліджень природи страху.
Із цих трьох причин «Крізь замкову шпарину» і його творець були піддані остракізму суспільством. А рецензії на фільм звелися до того, що ця картина «опоганює екран мерзотою, купаючись у хворобливих фантазіях збоченця й романтизуючи його жорстокість».
Назва фільму також вимагає пояснення, адже головного героя звуть не Том, а Марк. Річ у тім, що англійська ідіома «Peeping Tom» походить від старовинної легенди про леді Годіву, яку жорстокий чоловік змусив проїхати верхи містом без одягу. Всі містяни того дня закрили віконниці, і лише якийсь Том підглядав за голою вершницею. З того часу вислів «Peeping Tom» став крилатим.
Коханки-вампірки / The Vampire Lovers (режисер Рой Уорд Бейкер, Великобританія, 1970)
Не варто плутати цю картину з «Вампірками-лесбійками» знаменитого іспанського меланхоліка Джесса Франко. Літературна основа в обох фільмів та сама. Тільки Франко переніс події до Стамбула 1970-х років, а Рой Уорд Бейкер залишився вірним першоджерелу, готичній новелі «Кармілла» письменника Джозефа Шерідана Ле Фаню.
Спокусливу вампірку Карміллу Карнштайн у нас знають набагато гірше від графа Дракули, хоча її історію опублікував Ле Фаню на 25 років раніше від роману Брема Стокера, за популярністю вона зовсім йому не поступалася.
Звичайно, сюжет фільму Бейкера не особливо вражає наративними кульбітами. Таємнича графиня, вдаючись до різноманітних приводів, залишає свою молоду прекрасну дочку Карміллу погостювати в аристократичних будинках Штирії. Кармілла по черзі спокушає й убиває юних дочок господарів, а також не гребує й сільськими простачками. Вона навідується до них ночами й залишає після себе трупи зі слідами ікл на шиях. І лише втручання барона Хартога, який з особистих причин мститься сімейству Карнштайнів та невпинно йде їхнім кривавим слідом, зупиняє смертоносну спокусницю.
Занадто просто? Можливо. Але сюжет у цьому фільмі має другорядне значення.
Адже «Коханки-вампірки» – це класичний фільм від кіностудії «Хаммер». Тобто тут присутня вся та «фірмова», злегка штучна, але вкрай атмосферна стилістика, яку наполегливо намагався відтворити у своїй «Сонній лощині» Тім Бертон. Присутній у цьому фільмі й Пітер Кушинг – він і Крістофер Лі були головними зірками «Хаммер». Але, хоча б із назви, зрозуміло, що протагоністами «Коханок-вампірок» є жінки – це Інгрід Пітт та Мадлен Сміт. Сцени, у яких ці актриси демонстрували свої оголені тіла, викликали в глядачів 70-х буквально напади хтивого запаморочення. Охоронці моралі не забарилися дорікнути кіно.
Інгрід Пітт через рік знялася ще в одному аналогічному «хаммерівському» фільмі з назвою «Графиня Дракула» (сюжет цієї картини був заснований на легендах про сумнозвісну Елізабет Баторі). А Мадлен Сміт через три роки стала першою дівчиною Джеймса Бонда епохи Роджера Мура, знявшись у фільмі «Живи і дай померти».
Хто бачив її смерть? / Chi l’ha vista morire? (Режисер Альдо Ладо, Італія, 1972)
Якщо вже йдеться про «дівчат Бонда», то буде доречно згадати й про самого агента 007, точніше про Джорджа Лезенбі. Він грав Бонда у фільмі «На секретній службі Її Величності». На початку 70-х Лезенбі знімався в основному в гонконзьких бойовиках (причому досить непоганих), проте з радістю прийняв запрошення італійця Альдо Ладо виконати головну роль в похмурому венеціанському «джалло» «Хто бачив її смерть?».
Якщо хтось вважає, що знімати «джалло» – прерогатива Маріо Бава й Даріо Ардженто, то це не так. Існує чимало канонічних шедеврів цього піджанру, що зняли режисери, які зверталися до стилю «джалло» лише кілька разів за свою кар’єру. Альдо Ладо саме з таких – розім’явшись на фільмі «Коротка ніч скляних ляльок», він приступив до картини «Хто бачив її смерть?».
Сюжет фільму розповідав про британського скульптора. Він мешкає у Венеції, і до нього з Лондона приїжджає погостювати його малолітня донька. Період візиту до тата вибраний вкрай невдало – у «місті 176-ти каналів» саме відбуваються вбивства маленьких рудоволосих дівчат. А в доньки скульптора волосся такого кольору.
У цьому фільмі чудово все: від титрів, які йдуть поверх підшитих до справи знімків із місця злочину, до екстатичної пісні, яку виконує дитячий хор на музику Енніо Морріконе; від Джорджа Лезенбі, з якого зійшов весь лоск агента 007 (перед глядачем – просто зломлена людина з втомленими очима), до розкішної Аніти Стріндберг, об вилиці якої можна порізатися, та імпозантного Адольфо Челі, ще одного героя «бондіани» – у «Кульовій блискавці» він грав лиходія Еміліо Ларго. А сюжетно стрічка близька до «Психо» Хічкока та «Одягнутого для вбивства» Де Пальми.
Ну й звичайно Венеція – вона теж неймовірно гарна з усіма її туманами, гондолами, старовинними палаццо, голубами. На фоні цього – британський скульптор мечеться по місту-лабіринту в пошуках вбивці своєї доньки. Чим ближче він підбирається до маніяка, тим більше трупів і скелетів у шафах виявляє.
Плетена людина / The Wicker Man (режисер Робін Харді, Великобританія, 1973)
Фолк-горор – це зовсім не в’яле розрекламоване «Сонцестояння» Арі Астера та не глянцевий «Третій день» із Джудом Лоу. Справжній фолк-горор – це «Великий інквізитор» Майкла Рівза, «Кров на пазурах Сатани» Пірса Хаггарда й, звичайно, «Плетена людина» Робіна Харді. Так, усі ці фільми були зняті 50 років тому, але жоден фолк-горор нинішнього часу (за винятком, можливо, «Відьми» Роберта Еггера) не зрівняється з ними як за стилем, так і за впливом на жанр.
«Плетена людина» Харді (не плутати з однойменним римейком 2006 року від Ніла ЛаБута – його немічність не рятує навіть Ніколас Кейдж), спочатку похований студією як неприбутковий, шанується сьогодні як один із найкращих коли-небудь створених британських фільмів жахів. Він розширив межі жанру, одночасно порушивши всі його правила. Це й справді досить дивне поєднання елементів: горор, знятий майже повністю за денного світла, без крові та сцен шокувального насильства. Причому в ньому є стільки пісень, що часом він здається чимось на кшталт мюзиклу.
Поліційний інспектор по анонімному листу прибуває гідропланом на далекий шотландський острівець розслідувати зникнення місцевої дівчини. Громада, яка проживає на острові, дотримується вірувань у древніх богів. А тому в інспектора, переконаного християнина, миттєво виникає конфлікт із місцевими – їх гедоністичне язичництво викликає в нього дискомфорт. І цей дискомфорт швидко перетворюється на обурення й осуд. Зниклу дівчинку інспектор врешті знайде. Але знайде й власну загибель у надрах ідола, який палає, тієї самої «плетеної людини».
Крістофер Лі, який зіграв у фільмі главу язичницької громади, був настільки захоплений сюжетом і стилем проєкту, що навіть відмовився від свого гонорару – цей джентльменський жест, власне, і врятував малобюджетну картину Робіна Харді. А Брітт Еккланд, секс-символка Британії тих років, щоб привернути увагу до фільму, навіть погодилася повністю оголитися в одній зі сцен. До речі, через рік після «Плетеної людини» Еккланд разом із Крістофером Лі знімуться в дев’ятому «бондівському» фільмі «Людина з золотим пістолетом».
Фільм Робіна Харді досі вважається провокаційним: і річ тут зовсім не в еротизмі окремих сцен, а в навмисному зіткненні християнського пуританства й вітального оргіастичного язичництва. Тобто древня релігія острова розглядається не як негативна або гнітюча сила, а радше як альтернативний спосіб життя. Хоча дивитися, як танцює оголена Брітт Еккланд, можна вічність. Зрештою, чим віра в сонячного бога гірша від віри в розіп’ятого сина незайманої діви, зачатого від невидимого духа?
У другій частині цієї добірки є горор Джона Карпентера. А якщо ви все ж хочете кудись піти на Хеловін 2021 року, то в нас є добірка місць та подій, які можуть зацікавити.
