Секс, фашизм і телебачення. ТОП-5 фільмів в жанрі «індастріал»
Зараз проблеми науково-технічного прогресу і суспільства споживання не є настільки критичними, як 30-40 років тому. Навіть найбільш похмуре майбутнє, описане в фантастичних оповіданнях, не викликає того страху, що був раніше.
Злісні корпорації, збільшення соціального розриву між багатими та бідними, економічні кризи й збройні конфлікти тепер не захоплюють надовго увагу громадян.
У 80-90-ті роки все було інакшим. Художники і музиканти насторожено дивилися в нову епоху з розвинутими телебаченням, сферою розваг, зростаючим споживанням і безперервною холодною війною. Їхній есхатологічний світогляд, в якому людина перетворюється в машину, тоталітарні корпорації і держави ведуть безперервне стеження, а музикою нового покоління стає шум, вони об’єднали в те, що ми називаємо індастріал-культурою.
Ми знайомі з творчістю таких колективів, як Psychic TV, Cabaret Voltaire, NON та інших. Читали «Голий сніданок» Берроуза і «Висотку» Балларда? Давайте тоді поговоримо про фільми, які можна віднести до жанру «індастріал».
Тецуо: залізна людина
У 1989 році японському режисерові Сін’ї Цукамото вдалося викликати у глядача страх технологій в роботі «Тецуо: залізна людина». Він в кращих традиціях фільмів Кроненберга продемонстрував злиття плоті і холодного металу. Тут немає сексуальності гігерівського Чужого, естетики руйнації Здзіслава Бексінські, і навіть привабливого божевілля Френсіса Бекона.
Подібна трансгресія викликає лише огиду, що посилюється хворими образами. Стирчать з гнилої плоті труби, мікросхеми і мотки дротів. Вони розростаються і захоплюють головний мозок, змушують людину позбутися тілесності і пов’язаної з нею індивідуальності. Зворотний бік медалі індустріалізації, коли багатофункціональна машина заміняє собою неідеальну людину, як на виробництві, так і в особистому житті.
Схожі на «Тецуо: залізна людина» картини відносять до жанру «японський кіберпанк». Хоча від кіберпанку тут є лише осмислення характерних для жанру деяких філософських проблем і візуальні кунштики.
Сучасний кіберпанк показує нам нещасливе, але доволі терпиме майбутнє. Зауважте, навіть після апокаліпсису людство продовжує задовольняти свої фізіологічні потреби за допомогою нових технологій, кіберімпланти дозволяють боротися з хворобами і зменшувати свої вроджені вади, а віртуальна реальність більш-менш замінює звичний сірий світ. Чесно кажучи, спостерігаючи за таким неоново-нудотним жахом, не надто і віриш, що науково-технічний прогрес здатний зробити гірше людству. Хіба що серіал «Чорне дзеркало» став винятком.
Твір Сін’я Цукамото – це індустріальне кіно з елементами боді-горора. Він препарує в першу чергу фізичну оболонку, а не внутрішній світ героя, мимоволі ототожнюючи людське тіло з машиною (привіт, Ламетрі).
Але про що ж ця похмура історія? Вона починається з показу технофетішиста, який намагається збільшити собі ногу шляхом імплантації металевої труби. Однак через деякий час він зауважує, що операція не вдалася. Він з жахом вибігає на вулицю, де його збиває автомобіль, яким керує бізнесмен.
Водій позбавляється трупа, але починає помічати, що його тіло видозмінюється: всередині нього починають проростати металеві конструкції, ніби убитий прокляв його. Чим сильніше він мутує, тим частіше його починають оточувати схожі на нього «залізні люди».
Декодер
Декодер – це фільм, створений зірками індастріал-сцени для своїх фанатів. Режисером цієї картини виступив художник Muscha, який зняв в 1980 році «Гуманне вбивство». Ідею йому підкинули продюсер Клаус Майок (Вільям С. Берроуз: комісар каналізації, B-Movie: Шум і лють в Західному Берліні), письменник Фолькер Шефер і сценарист авангардних фільмів Тріні Трімпоп.
Головну роль в картині зіграв перкусіоніст Einstürzende Neubauten F.M. Einheit. Роль його дівчини виконала Віра Крістіана Фельшерінова, відома як Крістіана Ф. Вона працювала стриптизеркою і прославилася в контркультурному русі тих часів книгою «Ми, діти зі станції Зоо” і знятим за автобіографічним романом фільмом, в яких описується досвід Крістіани у вживанні наркотиків у ранньому віці .
Крім того, в «Декодері» епізодичні ролі отримали ікони індастріалу і біт-культури: музикант Дженезис Пі-Оррідж (Psychic TV, Throbbing Gristle) і письменник Вільям С. Берроуз. Словом, вийшла відмінна героїнова солянка в антуражі панк-сцени Дюсельдорфа.
Картина оповідає про працівника бургерної (F.M. Einheit), який виявляє, що якщо замінити заспокійливий лаундж індастріалом, то люди починають розуміти справжній порядок речей, і в результаті організовують бунти.
Уві сні головному герою з’являється загадковий старий (Берроуз), який повідомляє, що представники корпорації Muzak намагаються поневолити світ «мелодіями з торгових центрів». F.M. Einheit разом з подругою Крістіаною зв’язуються з «інформаційними піратами», які готували повстання проти Muzak. Корпорація відправляє агента Ягера (художник, кіноактор і одна з центральних фігур авангардної арт-сцени Нижнього Іст-Сайду в 1960-х роках Вільям Райс) зупинити зарозумілу парочку.
В цілому такий собі берроузівський сюжет з урядовими агентами, зомбуючими променями, похмурими антуражами, панками і наркоманами. Фільм з такою командою, історією і кастом не міг вийти поганим. За невеликі гроші художникам і музикантам вдалося екранізувати параноїдальну історію, яка характеризує бурхливі 80-ті з економічними кризами, панк-сценою і зростаючими протестними настроями серед молоді.
Нижче ви можете подивитися уривок з фільму під музику Soft Cell.
Відеодром
Канадський кінорежисер Девід Кроненберг зміг не тільки екранізувати ідеї, закладені в творчості індастріал-музикантів і письменників, а й популяризувати їх. Не дивно, що він дружив з Вільямом Берроузом та Джеймсом Баллардом, які представляли сучасний світ в якості виставки жорстокості.
Кроненберг за допомогою психоаналізу розкриває проблеми людей, що живуть наприкінці ХХ ст. Він спостерігає за зростаючою кількістю автомобілів, які стають дедалі потужнішими й більш граційними. У них важко не закохатися. І з часом «відро з гайками» викликає щось більше, ніж теплі почуття до улюбленої речі.
Злягання людей і машин добре описав Баллард в романі «Автокатастрофа», і ще більш вдало екранізував Кроненберг. Не дивно, що у нас автолюбителі називають свої машини «ластівками» та «котиками».
Але більш шокуючою стала картина «Відеодром». Вона оповідає про директора маленького телевізійного каналу СівікТВ, на якому демонструється снаф-відео. Через пошук джерел сигналу головного героя Рена починають мучити галюцинації. В один прекрасний день на його животі з’являється моторошний виріз, схожий на піхву, в який вставляється жива VHS-касета.
Таким чином Рена намагаються перепрограмувати, щоб він не зміг розкрити правду. СівікТВ намагається спровокувати масове безумство, транслюючи вірус під назвою «Відеодром», що викликає зростання пухлин в мозку глядачів.
«Відеодром» став екранізацією роздумів про телебачення дослідника засобів комунікації Маршалла Маклюена. Тепер воно не просто доносить інформацію, як це робили газети. Телевізор дарує можливість поринути в альтернативний світ, який може стати для реципієнта більш реальним, ніж сама реальність. Більш того, людина готова змінити реальність, щоб відобразити її на блакитних екранах згідно із законами ТВ. І ці роздуми провокують параною. Чи існує ще правда? Або ми учасники похмурого Шоу Трумена?
Коли ми зараз говоримо про фейк-ньюз і пост-правду, то забуваємо, що Інтернет просто замінив собою телебачення. А відповідно, продовжив його темну справу, досліджену Кроненбергом.
Бункер останнього пострілу
Багато хто знає режисера Жан-П’єра Жене за фільмами «Делікатеси», «Місто загублених дітей», «Чужий: Воскресіння» і «Амелі». Мало хто звертає увагу на його сюрреалістичний період у творчості, який запам’ятався серією досить цікавих короткометражок, знятих в співавторстві з картуністом і режисером Марком Каро.
Хотілося б розповісти про одну з них – «Бункер останнього пострілу». Сюжет фільму вловити досить важко. Він немов складається зі склейки окремих фрагментів (тут згадується техніка cut-up Берроуза). Нам показують підземне сховище, в якому суворі солдати, схожі на нацистів, хірург з маніакальними нахилами і вождь виконують якісь дії, які мають сенс виключно для них (нагадують героїв роману «Серця чотирьох» Володимира Сорокіна).
Вони ловлять жуків для катування струмом, проводять досліди над людьми і для чогось стежать за дивним хронометром. У якийсь момент він ламається і серед героїв починається паніка. Всі починають вбивати один одного, поки лічильник не відновлює свій хід. На тлі хаосу звучать індустріальні шуми, крики і просто дивні звуки.
Жан-П’єра Жене і Каро дуже метафорично зобразили історію сучасного людства. У перервах між уповільненим геноцидом всього живого, затиснуті в «бетонні лещата» люди починають вбивати один одного. Причин цьому знайти складно, просто в якийсь момент час зупиняється, а разом з ним і ілюзорний «прогрес», що і викликає паніку у людей.
Що цікаво скрегіт металу, виття сирен, стуки молотів і інші не дуже заспокійливі звуки стали саундтреком людей кінця ХХ-ХХI століття, які забули про тишу. Саме тому музиканти жанру індастріал любили використовувати в своїх композиціях спів виробництв і дихання забруднених міст. Все це нерідко доповнювалося мілітаристської естетикою, адже якщо сучасна людина поступово стає машиною, то і його поведінка повинна бути продиктовано зовнішніми силами.
Індустріальні пейзажі
Якщо вам сподобалися кіномузичні есеї Рона Фріке «Барака» і «Самсара», то рекомендуємо вам звернути увагу на картину режисера Дженніфера Байхвала і фотографа Едуарда Буртинські «Індустріальні пейзажі». Це перша спільна робота художників, за якою послідували Watermark і Anthropocene: The Human Epoch.
«Індустріальні пейзажі» складаються з фотографій та відеозаписів, знятих Буртинські під час подорожі по територіям, радикально зміненим завдяки антропоморфному впливу. Як і у випадку з роботами Фріке, у фільмі дуже мало коментарів. Оцінювати й інтерпретувати побачене повинен глядач.
Нам покажуть фабрику в Китаї, на один кілометр якої припадає 23 000 робочих, які збирають побутову техніку для всього світу. Греблю «Три ущелини» для будівництва якої було затоплено 13 міст, 140 селищ і 1350 сіл. Величезні звалища, які змінили ландшафт і екологію колись мальовничих районів. Навряд чи вони зможуть повернути свій колишній пасторальний вид.
«Виробничі пейзажі» найстрашніший фільм з цього списку. Він демонструє реальний вплив людини на живих істот і навколишній світ. Режисер не вдається до фантазмів, щоб продемонструвати людей, які стали гвинтиками в безперервному виробництві. Ці робочі нічого не варті. Якщо поламали – їх можна буде швидко замінити. А результати їхньої роботи будуть користуватися інші машини, лискучі і змащені, запрограмовані телебаченням і лаунджем в торгових центрах.
