Ukraine on fire: онлайн-щоденник війни в Україні очима жительки Маріуполя
Ukraine on Fire — це онлайн-записки дівчини, чиє життя, як і в мільйонів українців, змінилося на “до” та “після” 24 лютого 2022 року. Зібрали декілька історій зі щоденника. Більше можна почитати в соціальних мережах Ukraine on Fire: Instagram та Twitter.
Історія 12-річної Кіри
У кожного маріупольця своя історія порятунку. Тут вже як пощастить: або вся сім’я потрапляє під розстріл, або хтось із родини не проходить «фільтрацію» рашистів, а хтось так і залишається у стінах підвалів. Назавжди.
У перші дні війни Кіра з батьками ховалася від обстрілів у квартирі, пізніше — в підвалі сусіднього будинку.
Мешканці будинку організували чергування: по двоє людей на кожні 2 години. Вони мали повідомити, якщо десь траплялося загоряння.
17 березня під час чергування батько дівчини загинув — потрапив під обстріл. На згадку про нього в Кіри залишився його мобільний телефон, який вона не випускає з рук.
Пізніше дівчинка із сусідами та великим собакою вирішили пішки тікати з міста. Одна з дівчаток зачепила на землі розтяжку. Пес взяв на себе весь удар від вибуху та врятував людей. Кіра отримала осколкове поранення у вухо, проте вижила і змогла врятуватися.
Історія 17-ти річної Марії
24 лютого о 3:50 мама почула перший вибух, вбігла в кімнату і голосно сказала найстрашніші слова: “Війна почалася. Ми йдемо!” Ми думали, що можемо піти. Але це не спрацювало – місто закрили.
Перші дні ми ховалися від обстрілів у ванній. Потім спустилися в підвал. Їжі майже не було, воду добували з льоду та снігу. На десятий день у нас залишився лише один шматок хліба. Ми розділили його на чотири прийоми їжі. Я не могла з’їсти свій шматочок. Я довго тримала його в кишені, боялась, що більше не буде їжі.
Люди весь час сварилися між собою, намагаючись когось вигнати з підвалу, щоб на один рот було менше. Не було доброти. Ми вже відчули запах смерті. Це тривало 12 днів.
Якось мій батько сказав: «Ми або помремо з голоду, або нас засипатимуть землею, або нас просто вб’ють». Російські солдати ходили по підвалах, перевіряли, хто там ховається, кидали всередину бомби. Коли вони постукали до нас, ми мовчали. Одного разу ми почули від сусідів, що можемо піти. У тата був старий «Жигулі», побитий будівельним сміттям і склом. Їхали під обстрілами «Градів». Бої тривали, і у нас була одна мета: вижити, вибратися з цього пекла.
Історія Ірини
За кілька днів до нападу росіян Ірина приїхала в Маріуполь, щоб допомогти свекрусі, яка важко захворіла. Виїхати з оточеного міста вона, її чоловік та 10-річний син вже не змогли. Війна застала сім’ю вдруге – у 2014 році вони тікали від війни на Донбасі.
З перших днів в супермаркетах міста стояли великі черги. Потім магазини почали грабувати. Люди хапали не лише продукти харчування, а й алкоголь та предмети побуту. Першою зникла вода. Брали воду з систем опалення під’їздів. Навчилися робити «алхімію» на багатті, перетворюючи технічну воду на питну.
Однієї ночі під час обстрілу відчула, що будинок підскочив. Авіаційна бомба влучила в сусідню 14-поверхівку. Половина будинку зникла, кіоск неподалік злетів у небо і повис на дереві. Після цього, коли ми чули гуркіт літака, ми одразу ховалися.
Одного разу летів літак. Він скинув бомбу на драматичний театр, де ховалися люди. На тротуарі біля нього великими білими літерами було написано «Діти». Це був прямий удар. Вижили лише ті, хто був під сценою. Мало. Якби не авіація, Маріуполь би вистояв.
Були дні, коли ми взагалі не виходили з підвалу через сильні обстріли. Одного разу всі в підвалі захворіли на ротавірус. Спочатку діти, потім дорослі.
Більшість людей гинули від осколкових поранень, коли стояли в черзі по воду або готвали їжу біля дому. Так загинув чоловік із сусіднього під’їзду, коли вийшов по воду. Він так і лежав із чайником. Довго.
Загальну кількість загиблих у Маріуполі підрахувати неможливо. Ніхто нікого не рахував. Не прикривав і не ховав одразу, не збирав документів. Люди просто лежали на вулицях, а ми проходили повз них. «Раніше я думала, що померти не страшно, і, можливо, це не остання наша реінкарнація. Але в Маріуполі я зрозуміла, що хочу жити. Я справді хотіла, щоб ніхто не помер». Ірина з сином виїхала за кордон, чоловік пішов в армію.
Історії проєкту “Україна у вогні”, який започаткував Інститут когнітивного моделювання, розказано від імені 27-річної Каті з блокадного Маріуполя. Молода дописувачка уособлює збірний образ українки, на очах якої російська армія скоює криваві злочини проти людства вже понад два місяці. Катя стає голосом тисяч жінок — мовчазних свідків нелюдських дій рашистів у Маріуполі, Бучі, Чернігові, Харкові, Херсоні, Мелітополі та інших українських містах.
