За кілька тижнів до 24 лютого дізналися діагноз: історія пари, яка бореться з раком під час війни
Вже четвертий рік поспіль Україна долучається до міжнародного Дня людей з історією раку. Указ про відзначення цього дня на державному рівні був затверджений Президентом ще минулого року, але через вторгнення росії його так і не встигли підписати.
Всупереч війні благодійний фонд Inspiration Family організував День людей з історією раку і цьогоріч, аби підтримати понад мільйон українських онкопацієнтів. Так, 5 червня у Києві на Михайлівській площі відбувся соціальний фотомарафон, аби привернути увагу світу до проблем, з якими зіткнулися онкопацієнти України в умовах війни.
Слава і його наречена Валерія — одні із них: про діагноз хлопця вони дізналися за кілька тижнів до 24 лютого і разом проходять вже не одну, а дві війни водночас.
Слава
Яким був ваш ранок 24 лютого? Ви одразу зрозуміли, що почалася війна і чи думали в цей момент про свій діагноз?
Як і всі, я прокинувся від дзвінка та почав читати новини. Про хворобу день на третій згадав (сміється). Більше думав про близьких та чи повинен їхати, щоб подбати про їхню безпеку разом. Тоді моя майбутня наречена і та, яка згодом почала мені неймовірно підтримувати у лікуванні (Валерія є студенткою медичного і захоплюється медициною) відмовилася їхати через батьків, ну а я, власне кажучи, відмовився їхати кудись без неї.
Як і коли ви дізнались про захворювання? Які ви мали симптоми до цього?
Рак — це доволі страшно, бо на перших стадіях він безсимптомний. Іноді, крім легкої слабкості та трохи підвищених показників у крові, ти можеш більше нічого не відчувати, але він в тебе є.
Так склалося, що у вересні 2021 року я вирішив вакцинуватися. Після щеплення у мене з’явилась помітна гулька за вухом: десь діаметром до 2 сантиметрів. На консультації лікар сказав, що це запалився лімфовузол і його варто вирізати про всяк випадок. Виявляється, вакцина мене врятувала, бо завдяки навантаженню на організм вже хвора онкологією ділянка запалилась, тож, коли мені провели діагностику — знайшли рак. І він був на ранніх стадіях! Так би я дізнався на 3-й або 4-й стадії, коли симптоми почалися б проявлятися сильніше.
Сам я перший час після побочок зненавидів ту вакцину і детально досліджував її причетність до виявлення діагнозу, але він все-таки вже був у мене на момент лікування. Всі лікарі, з якими я спілкувався, підтвердили, що вакцина не спровокувала його, а саме допомогла його виявити.
Чи ускладнила війна ваш шлях до ремісії? Розкажіть, де саме ви проходили лікування і що було найважчим? Яка взагалі ситуація з ліками зараз?
Війна допомогла мені не розклеїтись. Завдяки їй безліч онкопацієнтів вирушили лікуватись за кордон, а в Національному інституті раку було не так багато людей. Менше бюрократії і водночас більше допомоги ліками від фармкомпаній та волонтерів з-за кордону.
Відверто кажучи, я боявся корупції, але взагалі ні з чим таким не зіткнувся. Можливо, саме через війну. Звісно, якби я міг її відмінити — зробив би це 100%. Як не дивно, в умовах війни лікування пройшло доволі добре.
З ліками проблем майже не було, але от найважче – це дістатись до лікарні. Я живу на лівому березі, а лікарня на правому. Метро наземне не працює, а всі мости в пробках, бо ж люди тікають. Пам’ятаю як вставав о 6:45 і йшов пішки 30 хвилин до зупинки, де потім їхав електричкою до станції метро «Деміївська», а вже звідти на таксі за 200 гривень під’їжджав за 5 хвилин до лікарні. Така дорога у перші дні війни займала близько двох годин лише в одну сторону.
Чи думали ви про лікування за кордоном?
Є доволі важливе діагностичне дослідження — ПЕТ КТ. З початком війни його перестали робити в Україні, бо там використовуються радіоактивні елементи, і щоб не наражати на небезпеку «прильоту», їх позакривали не невизначений час. Саме тому я був готовий виїхати лише для цього аналізу.
Вже отримав білий квиток через рак в військоматі для поїздки, підготував всі документи, купив долари із квитками та домовився про візит до клініки у Туреччині. Але потім завдяки телеграм-каналу Фонду «Inspiration Family» дізнався, що в Україні вже запустили цей аппарат. Тоді я зареєструвався майже без черг і значно дешевше зробив якісне ПЕТ КТ у Феофанії.
Чи доводилось вам ховатися від сирен під час лікування? Були думки про можливість «прильоту» у ваш будинок?
Всі курси хіміотерапії проходили у напівпідвальному, але в добре відремонтованому приміщенні. Мені було цілком нормально і зручно в них, бо бігати із крапельницею по підвалам разом із іншими хворими пацієнтами було б, напевно, складніше.
Сам же я жив і живу на лівому березі: поряд немає жодних стратегічних об’єктів і в мій район за час війни, дякувати Богові, прилетіло лише раз минулого тижня. Можливо, через це в якийсь момент я не те, щоб не боявся, а просто перестав про таке думати.
Чи відчуваєте ви зараз потребу у психологічній підтримці або ж, можливо, вже звертались до психолога раніше?
Напевно, були моменти, коли варто було звернутись, але я все ж зміг пройти через них самостійно. Впевнений, що із спеціалістом в мене точно вийшло б краще. А не звернувся до нього через те, що не хотів користуватися послугами безкоштовно, а всі гроші йшли або на лікування, або на донати, або життя. До того ж, я передчував, що якось самотужки вилізу із того стану, а безліч людей можуть впоратися саме завдяки психологу і не хочеться займати їх час.
Ви спілкуєтеся нині з іншими пацієнтами, які також проходять лікування від раку в умовах війни? Які їх настрої та стан взагалі?
Так, в лікарні я часто спілкуюсь із іншими пацієнтами. Вже можна книгу про це написати. Історії та лікування деяких людей в цей час вартує далеко не однієї статті.
Всі, кого я бачив, — це завжди люди із надією в очах. Війна дає якесь друге дихання на нашому фронті із раком. Хоча впевнений, що були все ж ті, хто не знайшов у собі сили навіть лікуватись. Почути діагноз дійсно страшно, і кожен проходить через хворобу по-своєму. Якщо мене читає хтось із таких людей, то я щиро бажаю їм знайти мотивацію та ціль, заради якої вони переможуть ту хворобу і поженуть свій діагноз за російським кораблем.
Що страшніше – війна чи рак?
Війна. Постійно думаю про Бучу, Маріуполь та тисячі людей у окупованих селах і містах. Навіть якби мій рак був останньої стадії, а діагноз невиліковний, то це все одно не так страшно. Я б знав, що моя наречена, родичі та мої друзі живі, а у мене є дах над головою та що їсти. Я б знав, що не повинен думати про виживання та як врятувати їх. Це підштовхнуло мене до думки, що я не повинен себе жаліти, а маю працювати, донатити та допомагати інформаційним військам.
Як ви почуваєтеся зараз та як налаштовані щодо свого подальшого лікування? Що плануєте зробити першим після перемоги не тільки України, але й власної над раком?
Зараз в ремісії я почуваюся значно краще. Мій прогноз доволі хороший, тому вже літом маю закінчити лікування і буде значно більше часу і сил. Планую обов’язково влаштувати декілька донорських акцій і допомагати більше нашим захисникам. Ну, а після перемоги, напевно, як і всі, святкуватиму до тих пір, поки не впаду від безсилля.
Валерія
Розкажіть про ваше знайомство зі Славою. Як довго ви разом? Коли він зробив вам пропозицію?
Ми познайомились зі Славою ще у школі. Тоді обоє вступили до 7-го класу фізико-математичного Русанівського ліцею. Ми були малими, тож перші враження вже й не згадаєш. Здається, годували вуличних котів разом, вітали одне одного з днем народження і на тому все.
У 10-ому класі ми поїхали на дачу із друзями та почали спілкуватися як давні друзі. Після того з’явилось дивне відчуття, що це надовго. Звичайно, бувало по-різному, але є ті речі, які мають залишатися «ґрунтом» у стосунках: підтримка, повага, гумор.
Разом ми трохи більше семи з половиною років, і саме у таку восьму піврічницю Слава зробив мені пропозицію. Це було дійсно святом кохання, за що я йому безмежно вдячна.
Коли саме ви дізнались про його діагноз та як? Якою була ваша реакція?
Важко назвати точну дату, коли я дізналась про остаточний діагноз: позаду вже три гістологічних дослідження і дві комп’ютерних томографії.
Один з найжахливіших днів – 1 січня 2022 року, коли напередодні новорічної ночі прийшло повідомлення із першої лабораторії, де запідозрили онкологію і радили пройти повне дообстеження. За вікном свято, і ти не можеш додзвонитися до жодного лікаря, а сидиш тільки і читаєш іноземні джерела щодо озвученого діагнозу.
Наступні дні були ще важчими, коли я дивилась на нього і думала про те, який же він молодий та який жахливий прогноз у хвороби, і мене «накривало». Здавалось, що я тільки спала, їла та плакала. Але коли Слава закрився та пішов поговорити з другом, я раптом зрозуміла, що треба триматись, бо інакше «розкисне» він.
Я молилась, щоб цей діагноз був помилковим, бо ані симптомів, ані передчуття, що це воно, не було. Навіть блиснула думка про «краще вже лімфома Ходжкіна», аніж той вид лімфоми, про який ми дізналися.
А потім за два тижні нам прийшов результат, який спростував онкологію зовсім. Ми мали б видихнути з полегшенням, але розуміли, що це якась помилка і за порадою моєї знайомої лікарки-викладачки відправили матеріали на аналізи у ще одну лабораторію.
Звісно, ми мали рацію. Це був трохи травматичний досвід «розслаблення на кілька хвилин», після якого Слава й досі не вірить, що можна увійти в «пожиттєву» ремісію.
Як вплинули одночасно війна і рак на ваші стосунки? Що стало гірше, а що покращилось?
Війна однозначно згуртувала. Ми мали досвід прожити разом із моїми батьками з самого початку до середини квітня, де були перші емоційні вибухи, перші надії на краще та перші курси хіміотерапії.
Слава був для мене підтримкою, сподіваюсь, що і я для нього була нею у той перший місяць повномасштабної війни. Здавалось, кожен день давав ще більше викликів для лікування лімфоми, але ми їх гідно приймали: знайти лікаря, який нас направить на лікування в Національний інститут раку; придбати ліки у напівпустих аптеках з довжелезними чергами; зробити аналізи крові через знайомих у лікарні, коли всі лабораторії закриті; дістатися на лікування трьома способами.
На всіх етапах ми були разом, навіть, просто тому, що так швидше все вирішити. Так у наших стосунках все стало краще попри поширені проблеми у парах, що, як і всі, ми пережили до того.
Чи є речі, яких ви зараз боїтеся найбільше? А за які ви особливо вдячні?
Боюсь, як майбутній лікар «замилити погляд», втратити онконастороженість. Так, напевно, я не буду лікувати рак, але коли на первинних ланках чуєш на очевидно недобру річ пропити гомеопатичні засоби, помазати лімфовузол мазями чи накласти пов’язки з розчинами для полоскання горла, — це абсурд, який приводить в лють. Ще й зі словами, щоб я «не лізла не в свою спеціальність».
Через це боюсь втратити як терпіння до деяких колег, так і довіру людей до лікарів. Саме тому особливо вдячна чудовій команді лікарів з Національного інституту раку та моїм викладачам Національного медичного університету імені О.О. Богомольця за професіоналізм, чуйність та доброзичливість.
Звичайно, боюсь я рецидиву у Слави, але тут знаю, що переможемо. Я вдячна йому за нього, бо він мій герой, опора та привід посміхатися щоранку.
Авторка: Анастасія Єсик
Фото: Андрій Кузьмін
