8 комп’ютерних ігор з дитинства, у які можна рубатися вічно
У нульові в Україні з’явилися комп’ютерні клуби, в яких ми залишали зекономлені кишенькові гроші. У ігротеки ходили до, після, а, іноді, і замість уроків. Це був зручний спосіб грати в ігри, якщо у тебе ще не було комп’ютера, але на аркадність нарікати було нерозумно – на що сподіватися, коли якийсь нуб міг перезберегти твій запис. І не дай бог, щоб цим нубом виявився ти сам, і щоб хтось помітив, як ти переписуєш запис із назвою «MaikTaison» або «M@v@sh1».
Перед вихідними (щоб був час скачати та встановити пару ігор) bit.ua аналізує найпопулярніші комп’ютерні ігри того часу і розповідає про наслідки: як вони зробили нас кращими і підготували до дорослого життя.
Max Payne
Одна із найбільш затягуючих, похмурих і наворочених ігор нашого дитинства, яка, тим не менш, на фінальних титрах могла викликати щирі сльози. Нам, дітям дешевого комп’ютерного пластику, що плавиться від перегріву, ще було незнайоме поняття «нуар», але Max Payne став першим негласним провідником з цього жанру.
Багато з нас півцарства віддали б за можливість стерти собі пам’ять і пройти перші дві частини, як у перший раз. І поки батьки на зборах обговорювали те, як комп’ютерні ігри підвищують у нас рівень жорстокості і знижують емпатію, ми, в цей же самий час, крадькома проходили Max Payne, щиро співчуваючи перипетіям заплутаної долі головного героя. А ще це була перша гра з жахливо модним у той час «буллет-таймом» — і це теж дорогого варте.
Serious Sam
У деякі моменти шкільне життя нагадувала ще одну комп’ютерну survival-гру. Пережити контрольну або раптову самостійну роботу із подвійними листочками. Терпляче витримати вчительські образи. Мукати біля дошки за оцінку. Відвойовувати своє право просто нормально пообідати в їдальні. Зі швидкістю гонщика Формули-1 справляти природну потребу у туалетах без кабінок, скрутившись у позі орла. Всім цим випробуванням позаздрив би сам Беар Гріллз. Це, звичайно, якщо ще не згадувати невиправдану жорстокість і стусани від старшокласників (і старшокласниць, які часто бували набагато витонченішими і підступнішими у своїх знущаннях).
Загалом, всю накопичену лють на прогнилу зсередини, несправедливу систему можна було вихлюпнути або на вулиці, або у комп’ютерних іграх. І мало яка гра підходила на цю роль (у всякому разі, на самому початку нашого бідолашного шляху) краще за «Серйозного Сема». Суцільне бездумне мочилово-слешер із простеньким сюжетом, в який не треба було особливо глибоко занурюватися (та й як тут зануришся, з розхитаними за день нервами). Serious Sam давав необхідну розрядку і допомагав випустити пару, тому час за ним пролітав непомітно, даруючи таку довгоочікувану нірвану, яку відчуваєш кожною часточкою свого тіла, задоволено смакуючи бутербродом з щедрим шматком докторської ковбаси і солодким чаєм.
Counter-Strike 1.6
Що можна нового розповісти про «контру»? Про задушливі комп’ютерні клуби — острівці свободи — де ми правдами і неправдами прогулювали уроки (або відсиджували нічні зміни, щоб потім прийти у школу з червоними очима) і борознили простори de_dust2, навчаючись мистецтву ховатися у катівнях, безшумно підкрадатися до суперника і ювелірно орудувати флешками? Про баталії по сітці на cs_assault, суперника з калашом, який так прикро швидко вбиває тебе з пацюкової позиції «з труби»?
Або ці нещадні адреналінові рубки “ватага на ватагу” на fy_pool_day? Все це досі живе у нашій пам’яті вже на рівні імпульсів і рефлексів, які можуть стихнути, але не вмерти. Навіть якщо ви останній раз рубалися в CS 1.6 ще за часів праотців, спробуйте запустити її ще раз. Здивуєтеся тому, наскільки швидко у вашій крові розіллється звичний азарт, рефлекторна закупівля на перших секундах раунду, бажання бігати з ножем, щоб нібито збільшити швидкість пересування… Таке не забувається.
Компьютерщик
Написана мовою Delfi під 95-у «Вінду», ця гра, за частиною залучення у процес, могла потягатися із будь-якою іншою шпилькою зі списку вище. Найпростіший симулятор способу життя типового комп’ютерника 90-х з легкими елементами економіки затягував з головою. Особливо тих юзерів, які сиділи на старих «пеньках» і з великими труднощами заходили у dial-up-інтернет за картками, які лімітували час перебування у мережі (що вже говорити про більш ресурсномісткі ігри, які просто не запускалися). «Компьютерщик» та його текстовий інтерфейс, по суті, являли собою прообраз того, чим ми добровільно займаємося сьогодні кожен день, оновлюючи стрічку новин і захоплюючись бездумним скролінгом — «мерехтіння» в окремій реальності, де ти начебто виконуєш якісь дії, позбавлені матеріального (і вищого) сенсу.
Великий вбивця часу, за яким можна було ненапряжно коротати час, сформувавши собі музичний плейлист у класичній версії програми Winamp. При цьому гра передбачала іншу важливу особливість перебування у віртуалці: ти міг приміряти на себе відразу кілька облич (і ніхто не дізнається). Спочатку, ти простий салага з найдешевшим залізом, що заробляє копійки на примітивній роботі. Потім, прогресуючи, ти вже стаєш крутим хакером, який співпрацює з ФБР. При цьому, за ходом гри, тобі потрібно «комунікувати з суспільством і заходити на BBS’ки (електронні дошки оголошень, «дідівські» версії сучасних форумів і гілок). Вчасно чиститися антивірусом (але від деяких атак нічого не рятувало, до них неможливо було підготуватися — і злісний вірус пожирав левову частку твоїх ресурсів; все за заповітом Талеба з його «чорними лебедями»).
Справжня жиза і, одночасно з цим, — кращий наочний посібник із чудового світу комп’ютерних технологій на рубежі століть. Якщо у вас досі стоїть «вінда», не відмовте собі у задоволенні, пограйте у «комп’ютерника», щоб віддати данину поваги епосу (або ж збережіть собі екзешник «на хмару» для нащадків, щоб було чим їх, народжених з планшетами в руках, здивувати).
Супер Маріо
«Деспасіто» стала найпопулярнішою піснею у світі, але тримаємо парі, що соло з «Маріо» впізнають набагато більше жителів Землі. Адже це був наш перший підручник. «Маріо» першим показав нам вплив гравітації та інші закони фізики, смертельну небезпеку і сувору реальність життя (вибач, але твоя принцеса в іншому замку).
Ми тоді не могли «зберігатися», і через секундну помилку доводилося повертатися на перший рівень, який можна пройти із закритими очима, тому що він вже в печінках. Ці черепашки і квіти-пожирачі у трубах здавалися такими дурними на перших рівнях, а потім змушували вперше у житті нервувати і виливати гнів на навколишній світ. З джойстиків летіли шматочки пластмаси, крісла і дивани раз у раз прогиналися під ударами маленьких кулачків, а з вікна чулися нецензурні вигуки, почуті на вулиці.
Затиснути кнопку швидкого бігу і встигнути стрибнути на вишку було першим лайфхаком, а порятунок принцеси – першим діггерством. Ми не могли зійтися в єдиній думці щодо того, «що ж кидає Маріо», але вже тоді знали, що гриби розширюють можливості. А приховані локації грибів-додаткового життя стали чарівним знанням, що передається «з вуст в уста».
Затертий до дірок картридж, на щастя, був більш ударостійким, ніж пластмасова оболонка, так що очі і кінескоп здавалися раніше. З приводу другого, ми не чули жодного доведеного факту псування «Електрону» або «Рубіну». Але дивлячись сьогодні на ТВ-приймачі тих років, взагалі страшно подумати, як ми не померли від опромінення.
Нід фо Спід
З NeedForSpeed 2 на комп’ютерах у класі інформатики у нашому житті з’явилися гонки і швидкість. Там не було жигулів і москвичів, але ті авто ми впізнавали краще «шісток» і «412-х». Кожен з «андеграундів» залишається досі у Залі слави комп’ютерних ігор, а «е-рон-дон-дон» став заслуженим автогімном.
Кожна нова частина змушувала задаватися питанням «У що я грав раніше?». Кожен раз – це був крок уперед з новими можливостями і ачівками, з кращою графікою і складнішим геймплеєм. Чи це дрифт у другому «андеграунді» чи протистоянням з «Бритвою» у Most Wanted – з часом ти ставав на голову кращим. Повертати кермо у бік заносу або гальмування перед поворотом – ми отримували навички, які могли стати у нагоді у майбутньому.
У перших частинах ми були уважнішими, ніж зараз. Адже бачили не рух червоних пікселів відносно зелених і жовтих, а прискорення лотуса чи феррарі по пустелі і в передмісті. Пізніше ставали досвідченими механіками і створювали такі тюнінгові тачки, що Ексзібіт завмер би від заздрощів. У той час про авто ми могли розповідати нічим не гірше за Ігоря Моляра. А ще ж були перші угоди із сумлінням, і дилема «ставити артмані чи ні?».
Тоді ми ще не знали, що означає ACAB, але не чекали нічого хорошого від наближення «мигалок» у дзеркалі заднього виду. А перший смуток, пов’язаний із тим, що компік не тягне нову НФСку, можна порівняти тільки із розставанням з першим коханням. З розставанням під «Static-X» і ремікс «Riders on the Storm» Снуп Доггі Дога.
Фіфа 2005
В один літній день ми з другом сіли на велосипед і поїхали у сусіднє село, щоб взяти два диски, які назавжди змінили життя. Це були FIFA 2002 і FIFA 2003. Так було покладено початок головної ігрової залежності мого життя.
Нас не дуже турбувало, що сталося це у 2005 році, адже гра, яку могли дивитися по ТБ, тепер у нас. У нас, тому що комп’ютера у мене не було. Але це не заважало грати у «фіфашку» по 8 годин. Цей футбольний симулятор став першим енергетиком юності. Він працював ефективніше за кофеїн, гуарану і все інше. Ти весь день пахав на городі, але коли вишневий панасонік розривався психоделічною пісенькою у коридорі, і я чув: «Ну що, сьогодні граємо?», – розумів, що спати взагалі не хочеться.
Зараз важко таке уявити, але ми могли організувати мультиплеєр на одній клавіатурі – спочатку один грає проти комп’ютера, а у другому таймі – наступний.
А через рік на тому комп’ютері з’явилася вона – FIFA 2005. Випадково спілкуючись після футболу, ми розповідали, що «фіфашка» вже нецікава, адже можна одним гравцем обвести всю команду і забити. На що голос з натовпу гукнув: «Це в 2005-у?».
Вже ввечері диск був у нас. І це було магічно. Молодий Андрій Шевченко феєрив у «Мілані», у «Арсенала» не було Анрі, зате був Хенрі, а за збірну Бразилії Роналдо бігав без смішного чубчика. Радіокеровані штрафні Пірло і Бекхема, сейви Кана і непрохідний тандем Мальдіні-Неста – на клавіатурі виходило більше, ніж у житті з м’ячем.
Сан-Андреас (з класичним перекладом фаргуса)
Як ти можеш міркувати про життя і щось планувати, якщо поняття не маєш, що охолоджує Сіджей? Ніяк! Адже Сан Андреас – це була не просто гра. Досить того факту, що вона увібрала у себе елементи стрільби, гонок і аркади, будучи вінцем ігрової еволюції.
Вайс Сіті – минуле століття! Тепер можна плавати, розсікати на велосипеді, а мотиви героя стали ближчими – це не якийсь італійський байкер, а наш бандит з телевізора, тільки темніший. Різноманітність автівок зачаровувала, а легкі гроші розбурхували розум, як Вовку з Уолл-Стріт. Так само, як і у героя Лео Ді Капріо, все виявилося «витраченим».
Переклад гри, взагалі, залишається незабутнім етапом дорослішання. Вуглепластик, Великий Ведмідь, Жирний Смокі і Капюшон – були відмінними іменами для волоцюг, так навіть сина можна було назвати. Ніхто не хотів бути витраченим, перебувати низько або уславитися кривою, лицемірною, гангстерською сарделькою.
Здавалося, ми розвиваємо Карла Джонсона і вирішуємо його проблеми, але, насправді, гра виховувала нас. З’явилася легка відраза до фіолетових речей, розуміння, як спілкуватися з криміналом, і ми вперше побачили куртизанок «у справі». Ми не робили домашнє завдання, зате HESOYAM або AEZAKMI пам’ятали, як молитву. Гра зробила нас сентиментальними, адже ми розуміли, що таке сім’я, а у халепах намагалися знайти свій будинок.
Саме там вперше керували літаком, стрибали з парашутом і їли фастфуд. Це був гімн юності і рок-н-ролу – робили, що хотіли, і нічого нам за це не було. Але як і у житті, все хороше рано чи пізно закінчується. І настає місія з поїздом.
Автори: Олесь Ніколенко/Женя Руденко
