Випередили майбутнє: 10 ненайвідоміших українських артистів, які сьогодні очолювали б чарти
Щороку українські музиканти підкорюють все нові вершини, в тому числі і за кордоном. Українські пісні використовують найвідоміші бренди світу, а виступами співвітчизників на найбільших фестивалях планети вже нікого й не здивуєш.
Після сплеску в 2014-ому та певного затишшя протягом останніх років українська сцена знову набирає обертів. Monatik та Время и Стекло влаштовують грандіозні шоу, а Alyona Alyona відкриває музику України у зовсім новому світлі. Highsnobiety відбирає 10 найцікавіших українських реперів, але такий ажіотаж навколо нашої музики явище нове.
20-30 років тому чимало талантів створювало цікаву музику, але вони не мали стільки інструментів, щоб прославитись у світі, як Onuka чи ДахаБраха. Ми зібрали 10 цікавих артистів, які сьогодні могли б зібрати найбільші клуби країни.
Тарас Курчик
До естради Тарас Курчик записав у 1996 році злочинно недооцінений альбом «Скажи No-No», де виконував космогонічну музику, одочасно нестримну і наївну. Додати до цього дружбу Курчика з групою «Ван Гог», також вихідцями з легендарного хіт-параду «Території А», — і ми отримаємо альтернативну історію українського синти-попу, яка зароджувалася на зламі тисячоліть. Це був синти-поп з виразним апокаліптичним присмаком і закладеним в його основу ірраціональним оптимізмом.
На жаль, цьому вектору щось завадило в його розвитку. Про групу «Ван Гог» згадують рідко, а сам Тарас Михайлович зараз зайнятий зовсім іншими (але не менш корисними) речами. Наприклад, великим інтернаціональним проєктом Ukrainian Song Project.
Сьогодні б Тарас Курчик без проблем міг би стати обличчям українського кальян-репу. У нього неписклявий, приємний голос, він симпатичний чоловік, а рими його пісень, написаних 20 років тому, чудово лягали б пряму бочку нині модної музики. Та і надмірними сенсами музика Курчика не була обтяжена, а це у гонитві за популярністю стало б перевагою. Хоча Тараса мав і неймовірні маніфести. Наприклад, його «Не судіть» на першій «Червоній Руті-89». Покрутити трохи продакшну, і ми б отримали свого The Weeknd. Або б Ейбела Тесфайє називали канадським Курчиком. Так навіть краще.
Спалахнув шифер
Як-то кажуть, не всі згадають, ще менше — зрозуміють. Але в другій половині 90-х Україна не була центром музичної культури Європи. Та й інформації про світові музичні тренди – як кіт наплакав. Можливо, це обумовило одну з особливостей української музики тих часів — не «завдяки», а «всупереч».
Ось гурт «Спалахнув шифер» суперечив тогочасним деклараціям щодо звучання української музики. Це не євроденс «Фантому-2» чи мелодичність Юрка Юрченка. Це більш зухвала «альтернатива», і не тільки в плані жанру. При цьому музиканти не зациклювалися на важких гітарних рифах. Помітний їхній потяг до експериментів. Змішуючи близькі жанри, додаючи електронних елементів, вони створювали абсолютно новий для України звук. А якби ще трішки продакшну та качових низьких частот, то «Спалахнув шифер» можна було б прозвати «українськими The Prodigy».
Сьогодні такий гурт міг би вразити слухачів приємними гармоніями та милозвучною лірикою, не забуваючи про свою тягу до більш важкої музики. Соковиті гітарні рифи, легкі приспіви і електронний танцювальний вайб — «Спалахнув шифер» відібрав би у «Пошлой Молли» частину фанатів.
Руся
Якщо вище ми аналізували, як могла б змінюватись музика українських артистів минулого, то творчість Ірини Поривай можна було б «приправити лише косметично». Її синти-поп звучить круто для тих років, але сьогодні сприймається як «перевантажений». Тому ми б до її пісень нічого не додавали, а навпаки – зробили б звук «легшим» у відповідності до дещо аскетичних вимог сьогодення.
Руся — це Луна, яка вміє співати, чи Jerry Heil у рожевих окулярах, яка не звертає увагу на недоліки соціуму, намагаючись його розвеселити своїми піснями. Ми не просто так порівнюємо Русю з топовими українськими співачками, які сьогодні гідно представляють нашу музику. Музика Ірини могла б говорити про речі, які зрозумілі і старшому поколінню, але не звучати, як Ірина Федишин. Руся не провокувала текстами й створювала дещо рафіновану лірику, тож зараз вона б не почувалася занудою на колабі з Аlyona Аlyona чи Аліною Паш.
Святенництво, охорона моралі чи пуританство — страшні для нас речі. Але було б непогано додати українській музиці дидактики. Кльовою вчителькою і могла б стати Руся, яка щогодини в етері українських радіостанцій нагадувала, як круто жити. «Залиш депресію Біллі Айліш — відривайся з Русею!» — ми і девіз для першого всеукраїнського туру співачки придумали.
Скандал
Якщо зараз включити цей трек на тусовці, то всі відразу ж схопляться за айфони, щоб зашазамити такий жирний дарк-даунтемпо. Але навіть фахівці з чіл-хопу і всяких дез-грипсів не згадають цих талановитих представників київських мультижанровиків з Києва. Та й галасливі тусовки не найкраще місце, щоб ознайомитися з лірикою гурту.
Ініціатором виникнення цього проекту став трубач і поет Павло Жагун, який писав тексти для Алли Пугачової і Олександра Барикіна й грав у різних колективах. Вирішивши спробувати щастя в продюсуванні, музикант створив «Скандал». Мова йде не про популярний у 90-х шлях до піару, а саме про гурт з такою назвою. Жагун хотів створити суміш старого рок-н-ролу і комерційного панку.
«Скандал» без проблем могли б тягатися з панками O.Torvald чи «Антитілами». Тяга до експериментів дозволила б музикантам «простягнути свої руки» й до інших жанрів. Крім панку, рок-н-ролу чи поп-року, в дискографії артистів можна знайти й вищезгаданий похмурий, гостро-соціальний караоке тріп-хоп. Або навіть експериментально-інструментальний хіп-хоп, де музиканти на хіп-хоп біти міксували Чайковського, Баха та Шопена. З таким успіхом вони б могли міксувати й народні мотиви, ставши ще одним етно-гуртом. Зарозумілість їхньої лірики не дала б тієї популярності, яку мають лідери сучасної фолктроніки, але на рейвах люди залюбки б входили в транс під такі дивні звуки.
Цукор Біла Смерть
Простота української народної музики породила безліч колективів, які чудово втілили жагу наших співвітчизників до веселощів — «Степ», «ТІК» та Вєрка Сєрдючка лише вершина айсбергу. Але в історії української музики були й артисти, які не забували про більш похмурі сторону українського села. Страшна міфологія, релігійність та покірність — деякі з рис, які зумовлювали існування темних сторін села. В музичному плані цю тему ідеально розкрив гурт «Цукор Біла Смерть».
«ЦБС» не просто лякали — від них аж муршки починали під шкірою бігати. Це не кіношні викрики а-ля «Воно», коли на екрані з’являються жахливі персонажі. Ні. Ця музика нагнітає атмосферу, провокуючи холодок по спині, дихати стає важче, а все навколо стає небезпечнішим, ніж здавалося. Їхня музика була б ідеальним саундтреком до фільмів з нашої підбірки 13 найстрашніших фільмів для романтичного вечора.
Гурт був одним із зачинателів готичної культури на теренах нашої країни. Точніше, це, мабуть, найяскравіший приклад української етно-готики. З архітектурного погляду такі два поняття, як «українське село» та «готика» несумісні. Але Світлана Няньо (тоді Охрименко) з іншими учасниками гурту показали, як неймовірно ці два світи гармонізують у музиці.
Як справжні готи, артисти під похмурими масками не тримають нічого небезпечного. Та і лякає ця музика, допоки ти її не відчуєш, не побоїшся протягнути руку, щоб перевірити, що нічого не станеться. Такий прийом вдало використовують голлівудські кіношники, коли в момент найбільшої небезпеки злий персонаж виявляється страшним лише зовні.
На вершині «Топ-100: Україна» від Apple Music гурт «Цукор Біла Смерть», можливо, і не опинився б. Але гастролювати світом, як це роблять інші етно-музиканти, та знайомити планету із сільською етно-готикою — цілком можливо.
Всяк Випадок
Це один з найясніших прикладів «випередження часу». «Всяк випадок» були візіонерами в енциклопедичному значенні. Це повний авангард, який лякає і надихає своєю сміливістю. Це кричущий андеграунд, який «продати» масам не зміг би навіть Стів Джобс.
Божевільні 90-і, які добігали кінця, диктували зовсім інші умови: всі вимагали від української музики відчуття радісного й божевільного апокаліпсису, передчуття зміни епох, яке кружляло в повітрі. «Всяк Випадок» були зовсім про інші категорії. Як стверджували самі учасники колективу, щоб повністю оцінити їхню творчість, потрібно щонайменше розуміти, що таке даосизм – і не з чуток, а більш-менш предметно.
«Всяк Випадок» відмовлялися записувати свої композиції в якусь тісну категорію (нехай навіть це був всеосяжний ярличок «експериментальної інструментальної музики») і більше тяжіли до «викиду випадкової енергії, підпорядкованої невипадковим талантам».
На щастя, сьогодні економічна ситуація більш передбачувана, у нас з’являється більше можливостей для саморозвитку, пошуку себе та медитації. Ось для таких моментів і підійде дещо космічна музика гурту «Всяк випадок». Або ж для музичної складової українских арт-інсталяцій. Ну і щоб озвучувати арт-хаусне кіно.
Турбо-Техно-Саунд
Цей гурт отримав би свою частину фанатів завдяки назві. З часом хайп на дивакуваті назви гуртів минув. Лише поодинокі панки ще можуть здивувати своїм неймінгом. Чомусь ця течія відмирає, і в Україні не так багато дивних або ж навіть божевільних назв. А ось раніше — Фантом-2, Аква Віта, Автанділ. Назви, які і сьогодні ґуґляться ідеально. Серед таких гуртів не загубився б і «Турбо-Техно-Саунд».
Є певна магія у поєднанні таких трьох смішних слів. Це певний маніфест, декларація власної крутості від персонажу, який підкуплює чимось іншим. Щось схоже на ті відчуття, коли дитина корчить з себе дорослу й впливову людину і це виглядає неймовірно мило. Так і у цьому випадку — поєднанні трьох окремо гарних і крутецьких слів, роблять гурт крутим апріорі.
Однак, це був один з найкачовіших гуртів часів незалежної України. Пробачте за каламбур, але й незалежно від назви. Не знаємо, якою була б музика, якби гурт назвали «Річка» чи «Метелик». Але точно впевнені, що таке звучання хапало б вас за шкабарки й кидало на танцпол у несамовитому танці, навіть якби гурт називався більш безтурботно. А пісня «Човен мій» має бути представлена у Музеї історії України як одна з найвизначніших культурних робіт 90-х років минулого століття. Поєднання епічності, качової енергії та простого й водночас геніального приспіву ставить цю композицію на один щабель з найвидатнішими роботами The Prodigy.
Українські рейви зумовили появу мему «Київ — новий Берлін», а провідних техно-діджеїв світу, які ще не грали в Україні, стає все менше з кожним днем. Але як прикро оцінювати золоту епоху української техно-сцени без такого самобутнього та потужного гурту, як «Техно-Турбо-Саунд». «Бочка», яка б’є прямо в мигдалевидну область мозку, наркотичні синтезаторні партії, речитатив, жорсткий, як спроба зупинити циркулярну пилу власною долонею: якщо цей гурт не був техно, то хто ж тоді?
Іванов Даун
Наприкінці 80-х у Києві утворилася зовсім особлива, не схожа ні на що сцена, справжній «ренесанс авангардного року». «Іванов Даун» на чолі з Олексієм Дегтярем точно одні з перших серед українських колективів не просто зацікавилися індастріалом і нойзом, а й зуміли перетворити це на справжнє мистецтво, продумане до дрібниць. Їх альбом Best Urban Technical Noises (1991) – досі недосяжна планка в історії української інді-музики. Мабуть, єдиний гурт зі списку, який не треба «докручувати» у пошуці крутого сучасного звучання. Навіть більше — нічого докручувати не можна.
Учасники групи в ті далекі часи створили і відправили в «космос» потужний творчий імпульс, який продовжує надихати нові покоління вітчизняних музикантів. Вся справа в тому, що «Іванов Даун» колись замахнулися не просто на створення «нової музики», а й власної музичної мови загалом. Ця епохальна подія пройшла непоміченою, а, на нашу думку, це злочин проти історії української культури.
Мабуть, «Іванов Даун» випередили не лише свій час, а й теперішнє сьогодення. Навіть сьогодні ми ще не в силах осягнути, на яку грандіозну аферу тоді пішли музиканти. Якщо не ми, то наші діти віддадуть належне експериментаторам, які народжуються раз на сто років.
Максим Доші
Стів Джобс, Ілон Маск, Максим Доші — це божевільні чи генії? Хотілося б, щоб ви залишили свою відповідь у коментарях до цього тексту, оскільки питання неймовірно складне й риторичне. Однак у нас є стовідсоткова впевненість у тому, що ми знаємо правильну відповідь. А звучить вона приблизно так: та хто ми такі, щоб спробувати осягнути своїм розумцем постать цих творців?
Людство мільйон разів показувало, що буде боротися з будь-яким проявом чогось нового. Зазвичай експерименти й новаторство лякає соціум. Яку б історичну епоху ми не зачепили, завжди новатори мали проблеми у стосунках із суспільством. Можливо, зараз унікальний час, коли винахідники не мають боротися за право займатись улюбленою справою. І лише завдяки тому, що сьогодні критична маса зрозуміла, що провідні розуми світу працюють на благо планети.
Максим Доші ще не отримав такого визнання. Можливо, через власну непохитність та принциповість. Можливо, через банальне випередження часу. Але не може людина абсолютно серйозно так божевільно протистояти світу. Значить, ми ще чогось не зрозуміли. І нам ще доведеться підійматися сходинками еволюції, щоб осягнути величину думки, яку Максим закладав своєю боротьбою з традиційною музикою.
Новий світ
Кияни «Новий світ» пройшли такий собі гренд-слем молодіжних груп того часу: «Перлини сезону», «Червона Рута» і «Кримські зорі», а потім потрапили і до нас у телевізори. І показали, що тогочасний євроденс може бути по-справжньому ліричний. Можливо, цим і обумовлена поява другого альбому Life Sucks.
Не зовсім зрозуміло, чому цей гурт не очолює чарти сьогодні, адже після серфінгу їхніх сторінок у соцмережах виявилося, що вони досі виступають і займаються музикою після 10-річної перерви з 1999-го по 2009-й. Можливо, випереджали свій час не пісні гурту, які вони сьогодні переспівують, а саме їхній дух. Цей гурт робив український євроденс 90-х мелодійним. Такому ліричному герою хочеться співпереживати. А фотогенічність музикантів наштовхує на думку, що де в чому «Новий світ» — це «Океан Ельзи» української танцювальної електроніки часів «Території А».
