Коли їжа – ворог. Історії людей, які мали харчові розлади
У пострадянському просторі дивне ставлення до розладів харчової поведінки. З одного боку, люблячі бабусі можуть загодовувати онука чи онучку ледве не до смерті, і багато хто вважає це нормальним. З іншого боку, дорослі помічають розлади, пов’язані з харчуванням, лише тоді, коли це вже видно зовні (різке схуднення чи набір ваги).
Неправильно трактують і поняття «анорексія»: чомусь багато хто впевнений, що це надмірна худоба. А анорексія насправді – часткова чи повна втрата апетиту, відраза до їжі. Тобто анорексиками/-чками некоректно називати просто худих хлопців/дівчат: від цього розладу можуть страждати і люди із зайвою вагою. Ще один розповсюджений розлад, який нерідко є наслідком анорексії, – булімія (надмірний контроль маси тіла, чергування переїдань та навмисно викликаної блювоти/прийому проносного).
Проблеми харчової поведінки часто ігнорують, причому навіть особи, які від цього страждають. Ті, хто сидить на жорстких дієтах, звикає до двох яблук на день, постійного зважування та сорому за кожен прийом їжі. Таких людей немало: лише в Європі від різних харчових розладів страждає близько 34 мільйонів людей. Щогодини у світі від РХП вмирає принаймні одна людина.
Ми поговорили з тими, хто пережив розлади харчової поведінки та досі має сумні наслідки цього.
Наташа:
Здається, мені було 20. Думаю, причина розладів проста: коли обмежуєш себе у чомусь, що справді любиш, то це щось стає бажаним. Як кажуть, заборонений плід солодкий. Пам’ятаю випадок, коли я була дуже голодна та з’їла одразу цеглину чорного хліба з курагою та горіхами. Тоді ще не звиклий до такого шлунок повернув хліб назад.
Я хотіла бути стрункою. Тоді я мала мету – 50 кг, а важила приблизно 63 кг при зрості 160 см. Мама казала, що я товста. Я дивилася на своїх худих подруг. Всі вони здавалися красивішими, я теж хотіла стати красивою. І вирішила їсти менше, один-два рази на день. Іноді влаштовувала чайні дні, пила лише чай.
Мені вдалося схуднути до 55 кілограмів, більше не виходило. Спортом займатися я не любила, лінувалася це робити. Та й досі лінуюся. Іноді роблю спроби, але швидко кидаю. Не їсти легше. Це не було частим явищем раніше, та іноді я вставала зранку з руками, що тряслися, відчуваючи недомагання. Йшла за солодким, щоб підняти рівень цукру в крові. Купувала халву, грамів 300, і всю з’їдала. Це була легка стадія, початок. Бувало, що я з голоду з’їдала цілий батон з цукровою посипкою, – по-моєму, це називалося плетінка. Тож часто бувало, що мені хотілося солодкого, і це тривало кілька років. Раз на тиждень чи два тижні я влаштовувала «свято живота»: їла, що хотіла, а потім випивала 10 таблеток проносного. Бувало, що свято тривало не день, а декілька, а то й тиждень. Я не могла зупинитися, доки не починалися сильні болі в животі. Здається, такий стан називають вовчим голодом.
Я не думала, що це проблема, не чула про харчові розлади. Почала замислюватися лише після того, як у 2017 у мене знайшли камені в жовчному міхурі і потрібно було його видаляти. Я сіла на дієту «5 стіл», обмежувати себе довелося ще більше, ніж раніше. Я трималася десь пів року після операції, потім знову почалися зажори. Я змітала все, що бачила в холодильнику. Якщо раніше я жила в гуртожитку, то після операції була вже вдома. А тут постійно була їжа, яку мені не можна. Я їла все: сир, ковбасу, різні каші з м’ясом, печиво, цукерки – все це у величезній кількості. Потім самобичування, 10 таблеток проносного – все за старою схемою.
І десь ще через пів року, під час чергового зажору, вночі мені стало погано. Панкреатит. Мені було вже не до їжі. Дуже рідко мене накривало – і я їла мед ложками. Насправді я так боюся померти, що вже не дозволяю собі таких зажорів, як раніше. Але психологічно я ще не є цілком здоровою.
Я майже нікому не розповідала про свої проблеми. Тільки пам’ятаю, після видалення жовчного сказала подрузі, що можу багато з’їсти, але вона не повірила. Батьки нічого не помічали. Друг посміявся, не зрозумів, як можна заїстися до смерті.
Думаю, що друг за нещастям не нашкодить. Якщо є відгук, це чудово, бо люди часто просто не бачать проблеми та наслідків.
Я ще не поборола проблему, просто мене зупиняє страх. Я намагаюся говорити собі, що їжа – це просто їжа, просто паливо, що шкідливе – це погано. Насправді простіше жити одній, коли в домі немає нічого солодкого. Це допомагає. Головне – не тягнутися до цукерок з думкою «я зможу з’їсти одну і покладу інші, все точно не з’їм». Зазвичай з’їдаю все, потім запиваю все це панкреатином та схрещую пальці, щоб пощастило.
Років шість минуло перед тим, як з’явилися перші серйозні проблеми зі здоров’ям через те, що я хотіла схуднути. Зараз мені 27. Впевнена, що жовчний я втратила через власне харчування. Однією з причин каменів є чергування голодування та переїдання, а це моя тема. Після втрати жовчного велике навантаження йде на підшлункову залозу, їй важче впоратися з перетравленням їжі. А їла я багато, тож вона і здала. Тепер мені до кінця життя потрібно сидіти на дієті. Сподіваюся, що у мене не з’являться інші хвороби – діабет чи ще щось.
Рішення проблеми просте – не перетворювати їжу на щось бажане, бо з цим важко боротися. У мене вже не виходить. Хочеться бути стрункою, хочеться красиві ноги та тонку талію, але ходити до спортзалу все ще не хочеться.
Близьким варто наглядати за дітьми: цікавитися, на які сторінки в соцмережах вони підписані, як розглядають себе у дзеркалі, чим харчуються, чи є проблеми із зубами (іноді з’являються через викликання рвоти). Також треба звертати увагу на зміни в зовнішності дитини: різке схуднення чи, навпаки, поява зайвих кілограмів за короткий термін. Це перші серйозні дзвіночки, після яких не варто зволікати.
Мирослава (ім’я змінено):
Проблеми з харчуванням почалися, коли я вчилася у старших класах. До цього завжди була худою, навіть надмірно. Пам’ятаю яскравий момент: років у 12 я йшла по вулиці й дивилася на свою тінь. Бісила худоба, бісили руки від ліктя до плечей, вони були як палки. Батьки казали, що я от-от маю «округлитися», стати не кістлявим підлітком, а дівчиною з нормальною фігурою. Але я все не набирала вагу.
Потім, вже ближче до 16 років, я стала помічати, що зайві кілограми потроху відкладаються на животі. Це мене знітило. Згодом я погладшала вся, руки стали товстіші, стегна теж. У певний момент я вирішила їсти менше, щоб трохи схуднути.
Я дуже набрала вагу перед першим курсом університету. При зрості трохи більше 180 сантиметрів я завжди важила близько 55-60 кілограмів. Тоді вага скакнула до 67-68. Зараз думаю, що товстою я не була. Але з цією вагою мені було некомфортно. Я не могла носити одяг, що облягав, бо було видно зайві кілограми на животі. Соромилася ходили в легінсах, бо ноги були неідеальними. Переживала, що обличчя кругле і я схожа на хом’яка. У моєму уявленні красиві дівчата були худі й могли носити що завгодно, а не тільки оверсайз-кофти.
Я болісно реагувала на будь-які коментарі з приводу своєї ваги. Батько сказав, що мої ноги могли бути б і худші? Все, я жирна. Друг зауважив, що я не дуже худа? Я точно жирна. Подруга іронізує, що ми з нею точно не анорексички? Боже, мені вже давно час сідати на дієту.
Я пробувала скинути вагу вправами: присідала, качала прес. Один раз навіть спробувала бігати. Без підготовки неспортивна я пробігла кілька хвилин, ледве не задихнулася, бо бігала востаннє ще у школі, мабуть, і припинила це робити. Спорт я не дуже любила, тож вирішила обмежувати себе в їжі.
Зробити це було важко – їсти я завжди любила. Але твердо вирішила, що так тривати не може. Я відмовлялася від їжі: просто кілька днів не їла нічого, крім, наприклад, яблука. Щоб батьки не помічали, «їла» окремо від них: накладала їжу до тарілок, а потім викидала в унітаз. Іноді спеціально залишала немиті тарілки, щоб точно не виникало жодних підозр.
Звісно, довго я так не могла триматися, у мене починалися періоди об’їдання. Я думала: ну, вже не їла зо два дні, можна трошки взяти чогось. І їла все, що траплялося на очі. Шлунок скручувало після таких змін. Я розуміла, що зараз наберу все, що скинула (тоді я ще не знала, що під час дієт організм зазвичай втрачає тільки вологу, а лише потім – жир). І йшла блювати. Намагалася зробити це якомога швидше. Розраховувала все так: чекаю, доки організм отримує сигнал про насичення, а потім швиденько біжу повертати їжу назад.
Іноді, коли з якихось причин не встигала виблювати все або зробити цього не виходило, пила проносне. Були періоди, коли я приймала його кілька разів на тиждень. Постійно болів живіт, боліло горло через блювоту, яку часто викликала.
Мені було соромно, коли я їла. Одного разу після університету я була дуже голодна і забігла до магазину. Взяла такий собі набір: в одному маленькому лоточку мариновані гриби, в іншому – морська капуста. З’Їла прямо біля магазину на лавці. Прийшла додому й усе виблювала.
Розірвати це замкнене коло вдалося самостійно. Якщо чесно, не пам’ятаю, коли саме вирішила припинити екстремальне схуднення. Пам’ятаю тільки, що почувалася погано, мені набридло постійно приймати проносне чи блювати їжею, набридла слабкість, цілодобове бажання щось з’їсти та присоромлення себе за це.
Я так і не стала ідеально худою, якою мріяла бути. Досі відчуваю, що маю певні проблеми з харчуванням: коли стресую, об’їдаюся калорійним; коли сильно переймаюся чимось, не маю сил їсти. Досі іноді соромно, якщо їм багато. Якщо чесно, я не ходила до лікаря, але точно знаю, що маю проблеми зі шлунком: вони були ще в дитинстві, задовго до того, як почала худнути, а після цих екстремальних голодувань та об’їдань все погіршилося. Але якщо порівнювати з тим жахливим періодом, мене навіть можна назвати здоровою.
Колись я сиділа у пабліках «Типова анорексичка» чи «40 кілограмів», гортала пости, дивилася, як люди худнуть, намагалася себе змотивувати. Не погоджуюся з тим, що винні у всіх бідах саме такі пабліки. Винна масова культура, винні стереотипи про ідеальне та неідеальне тіло. Винні люди, які ігнорують чужі проблеми та не бажають підтримувати близьких. Пабліки та сторінки такого типу в соцмережах – це, скоріше, наслідок.
Побажала б людям, які думають, що їхня близька людина страждає від розладів харчової поведінки – не ігноруйте зміни у зовнішності людини. Не ігноруйте її проблеми та переживання, не знецінюйте їх. Якщо ви думаєте, що після презирливого «та ти й так худа, не ний», людині стане краще – ви помиляєтеся. Саме знецінення проблеми є однією з причин страждань від розладів. І так, думаю, що людям із серйозними проблемами краще звертатися до спеціаліста. Підтримка близьких не менш важлива. А ще важливіша любов.
Анонімні коментарі від різних людей, які мали харчові розлади:
Я пила пігулки, щоб схуднути. Від них зовсім не хотілося їсти. Одного разу я втратила свідомість від них просто в автобусі.
Протягом багатьох років я відчуваю сором ледве не за кожний з’їдений шматок.
Я викидала їжу, а потім плакала, бо мені було шкода цієї їжі: що її готували дарма, що я її не з’їла. Плакала, бо думала, що я нікчемна.
Щоб не хотілося їсти, я пила багато кави і курила. Сигарети відбивали апетит, але від них страшенно нудило. І від голоду нудило також.
Мені хотілося відрізати від себе жир.
Постійно думала про їжу. Мені навіть вона снилася.
Ми худли разом з подругою. Багато ходили пішки, пили лише воду, курили, намагалися перебити апетит розмовами про те, якими станемо красивими та худими. Якщо хтось з нас починав багато їсти, інша казала: «Ти що, схуднути не хочеш? Припини обжиратися!»
Я худла, бо мені здавалося, що саме через зайву вагу я не маю хлопця.
Я завжди думала, що світ обожнює худих людей – і хлопців, і дівчат. Що саме худі – це найкрасивіше, що тільки може бути. Звісно, мені теж хотілося стати худою. Я думала, що лише тоді зможу себе полюбити.
