За що подякувати? Книжки підкажуть
День подяки – причина задуматися, наскільки ми багаті. Живі й здорові, чуємо, бачимо, ходимо, любимо, читаємо. І, звісно ж, подякувати за це. У цій добірці зібрала книжки, які допомагають побачити більше приводів для вдячності.
«Шляхи життя», Фредрік Бакман
Я люблю твори шведського письменника Бакмана й цю збірку оповідань читала два роки тому (тоді українського перекладу ще не було). Читала й ревіла. Здавалося б, тонесенька книжечка, але скільки в ній приводів задуматися. Перше оповідання «І щоранку дорога додому стає все довшою й довшою» Фредрік розмістив у власному блозі й закликав читачів пожертвувати гроші на благодійність, якщо твір їм сподобався. Коли ж з’явилася книжка, свою частку роялті віддав до Фонду мозку, який збирає гроші на дослідження відповідних захворювань. Недаремно вибрав саме цей фонд. Адже оповідання про мозок. «Я хотів спробувати розповісти щось про те, що відбувається, коли він полишає землю до того, як це зробить наше тіло», – казав автор.
Друге оповідання «Справи твого життя» Бакман вперше опублікував п’ять років тому напередодні Різдва. Тому воно з різдвяним присмаком. Скоро цей аромат витатиме в повітрі. «Це розповідь про ціну, яку треба заплатити для порятунку життя. Про необхідність пожертвувати не тільки своїм майбутнім, але й своєю історією».
Подякуйте за можливість пам’ятати.
«Agile life Как вывести жизнь на новую орбиту, используя методы agile-планирования, нейрофизиологию и самокоучинг», Катерина Ленгольд
Книжки про «успішний успіх» з’являються ледь не щодня. А від того й знецінюються. Але в цій новинці мене зацікавила особистість автора. Катерина Ленгольд у чотирнадцять років вступила до інституту, у шістнадцять зосередилася на бізнесі, у двадцять заснувала свій перший технологічний стартап, а у двадцять три продала його й стала віцепрезиденткою каліфорнійської аерокосмічної компанії. Якась неймовірна жінка, чесне слово! Втім, одного дня «Гагарін долітався», й успішні перегони завершилися вигоранням.
Попереднє замовлення цієї книжки оформили більш як п’ять тисяч космонавтів. І, судячи з наповнення видання, віцепрезидентка їх не силувала це робити, а їм і справді було цікаво дізнатись, як дівчині з небагатої родини вдалося досягнути таких успіхів. Я також долучилася до охочих знайти відповідь на це запитання. Новинку тільки розпочала читати. Але вона мені вже відгукується.
Як працює наш мозок і в який спосіб його будова й функції впливають на нашу поведінку? Стрес – здорова захисна реакція організму? Як встигати більше, не працюючи майже цілодобово? Чому для відновлення сил корисно знаходити час на приготування борщу (ага!) й спілкування в колі рідних, друзів? Як створити оптимальні умови для сфокусованої роботи та якісного відпочинку?
Подякуйте за можливість змінити життя в будь-який момент і за будь-яких обставин (наскільки пафосно це не звучало б).
«Задоволення від роботи. 30 способів кайфувати від своєї справи», Брюс Дейслі
Цю книжку читала в січні – ідеальний вибір для початку року, щоб переглянути своє ставлення до роботи. Адже автор спростовував найпопулярніші міти й добре прочищував мозок своїм читачам. Поділюся тим, що найбільше зачепило особисто мене. Мультизадачність – нісенітниця! Одне з досліджень довело: інженер, який одночасно працює над п’ятьма проєктами, витрачає 75% (!) свого часу на відвертання уваги. І тільки 5% (!) присвячено безпосередній роботі над кожним проєктом. Філософія «безсмертний поні» також не може надати бажаних результатів. «За даними Стенфордського університету працівники, які трудилися до 73 годин на тиждень (10 годин щоденно без вихідних), не досягли більшого, ніж ті, які працювали 55 годин». Ідеальний максимум – працювати 50 годин на тиждень.
Щоб відчувати задоволення від роботи (та й життя), потрібно навчитися не витрачати час на речі, які зжирають наш час та енергію. Адже «наш мозок налаштований так, щоб приймати певну кількість рішень на день, і щойно ми досягаємо цієї межі, то не можемо більше нічого вдіяти, якою б важливою не була ця справа».
Ще один факт, який демонструє, наскільки багато всього проходить через нас щоденно. Одна американська компанія проаналізувала звички 2,8 мільярда користувачів електронної пошти. Виявилося, що середньостатистичний користувач щоденно отримує й відправляє 130 емейлів – сказитися можна! Тож не варто соромитися дивитись у стелю раз на годину – дати відпочинок мозку й очам.
Подякуйте за те, що маєте роботу.
«Текст», Дмитро Глуховський
До цього автора приглядалася довго. Прослухала декілька його інтерв’ю, завдяки яким переконалась, що чувак цікавий – знає п’ять мов, жив або час від часу живе в Німеччині, Франції, Іспанії, пише антиутопії, його твори екранізують. Коли «Текст» переклали українською, вирішила нарешті почитати перший реалістичний роман Глуховського. Якщо чесно, твір для мене досить важкий морально, сумний і про якусь безвихідь. Навіть промінчика світла немає… Але вже дуже змушує подумати.
Про складні взаємини «держава-людина»: «хтось у ліфтах паскудить, а хтось зупинки трощить. Зрозуміло чому. По-іншому людині ніяк не вдається чесно державі відповісти й за життя помститися». Про привабливість забороненого: «вони молодці, що все підряд забороняють, я вважаю, чим суворіша заборона, тим більше хочеться». Про те, що ховаємось у телефонах й не помічаємо життя: «цілий потяг людей у телефонах. У всіх там, всередині, цікавіше було, ніж потилиці чужих людей споглядати. Потяг лише бездушні тіла по колу возив… Хотілося увімкнути телефон знову. Бо тепер це було його життям». Про те, що «є люди, які по собі щось залишають, а є й такі, які не залишають нічого».
Подякуйте за свободу й можливість вільно пересуватися (навіть зважаючи на антиковідні обмеження).
«Мамы. Письма на заметку», Шон Ашер
Упорядник цієї книжки – колекціонер і справжній мисливець за найцікавішими листами з усього світу. Він автор цілої серії видань, а ця новинка пов’язана з листами, які відомі люди писали своїм мамам, і навпаки.
Вісімнадцятирічній Марґарет Мітчелл листа передав брат, коли вона лиш на день запізнилася до матері – та померла від запалення легень: «Раздавай себя обеими руками и от чистого сердца – но отдавай лишь то, что сверх твоей собственной жизни».
Федір Достоєвський писав матері: «… когда вспомню о Вас, любезная маменька, то на меня нападет такая грусть, что я никак не могу ее прогнать, если б Вы знали, как мне хочется Вас увидеть, я не могу дождаться сей радостной минуты».
Мама Луїза Мей Олкотт підтримувала доньчину любов до письма ще з дитинства, тому не дивно, що в переддень Різдва, за чотирнадцять років до виходу першого тому «Маленькие женщины», дівчина написала: «Если же когда-нибудь мне удастся сочинить что-либо достойное, наибольшую радость мне принесет сознание, что я этим обязана тебе – как и всем лучшим во мне».
Подякувати за маму, адже «будет время, когда вам покажется, будто вы остались в одиночестве во Вселенной. Имейте в виду: это не так. За вами всегда стоят матери, прямо за вашей спиной».
Думка редакції може не збігатися з думкою авторки колонки.