Cпецпроекти

Хто це побудував? 9 найвідоміших українських архітекторів, яких варто знати кожному


Коли щодня пересуваєшся в бетонних джунглях і оточений тисячами будівель, інколи важко згадати, що місто створювали люди та для людей. Архітектори не просто втілювали свої творчі амбіції, але й прагнули змінити світ на краще – хоча мрії у кожного й були свої. Тим не менше, коли ми знаємо, хто спроєктував ту чи ту споруду, нам легше зрозуміти її справжнє призначення або ж по-новому подивитися на форми, що видавалися дивними, надзвичайними або нудними.

Для того щоб міста отримали більш людяне обличчя, видання bit.ua зібрало 9 імен українських архітекторів, чиї будівлі надали нашим містам сьогоденний вигляд.

«Класичні» форми та еклектика 

«Старими», «історичними» або ж «класичними» будівлями в повсякденній мові зазвичай називають не такі вже й давні (якщо брати світовий досвід) забудови – кінця ХІХ або ж початку ХХ століття. Тоді архітектори й справді зверталися до європейський традицій, створювали такі собі ретроспективи відомих будівель. Ці ностальгійні нотки й називалися «неокласицизмом», «неоренесансом» або ж «неоромантизмом». Усе це потім переросло в модернізм та еклектику (коли все змішувалося докупи). 

Олексій Бекетов

У Харкові його іменем названа станція метро, а будинки Бекетова повністю змінили вигляд міста. Усього в Харкові архітектор звів понад 40 будівель: він приватних особняків для заможних людей до бібліотек, шкіл і банків. 

Свій перший проєкт у Харкові Бекетов розпочав у 1889 році – це було Комерційне училище. Раціональна, але водночас вишукана будівля зараз входить до складу юридичного університету та розташована на одній із центральних вулиць міста – Пушкінській. Бекетов і надалі забудовував центр міста: є навіть окремі вулиці із засиллям бекетівських особняків.

Архітектор потрапив до Харкова в той період, коли місто активно розбудовувалося, ставало культурним і економічним осередком. Його урбаністичний вигляд стрімко змінювався від вузьких вуличок із тісним нагромадження будиночків до широких, просторих і більш презентабельних забудов. Бекетов був безпосередньо тією людиною, яка й «підвищила» архітектурний вигляд Харкова – аж до столичного (із 1919 до 1934 років Харків був столицею УРСР). 

Стилістика виконання публічних споруд від приватних у Бекетова доволі сильно відрізнялася. При побудові шкіл або банків архітектор звертався до неоренесансу та неокласицизму, тобто надавав їм більш історичного вигляду. Тоді як у особняках виникало значно більше еклектики й експериментів. Наприклад, Бекетов звертався до модного тоді мавританського стилю або ж геометрії ар деко.

Лев Влодек

Одеський «Пасаж» або готель «Великий Московський» на Дерибасівській з’явилися завдяки сильному захопленню Лева Влодека трендовим на межі століть матеріалом – бетоном. Знаю, велика кількість ліпнини, примхливих рельєфів і скульптур не надто асоціюються з бетонними будівлями. Так само про це нічого не говорить назва стилю, у якому працював Влодек, – живописний модерн. 

Однак сучасні фундаменти, технологічні конструкції та загальний масштаб будівель були б неможливі без ретельного вивчення архітектором нового матеріалу. Конструктивістські скелети будівель потім ретельно декорувалися, тож деякі з проєктів Влодека нагадують більше скульптурні композиції, ніж житлові чи робочі споруди.

Лев Влодек більше відомий завдяки своїм необароковим будівлям: особнякам, прибутковим будинкам, готелям і церквам. Вони справді посилили в образі Одеси відчуття карнавальности, урочистости та пишности. Однак архітектор мав ще одну важливу сторінка діяльности: це будинки для незаможних людей і промислові споруди. Він будував трамвайне депо, насосну станцію, очисні склади, а згодом – сиротинці, притулок для незрячих та рятувальні станції. У такий спосіб Влодек змінював не лише найпомітніші та найяскравіші локації Одеси, але й менш показові райони міста.

У 1915 році Лев Влодек став головним архітектором міста, однак через війни та революції, які незабаром розпочалися в Україні, не встиг реалізуватися на цій посаді.

Владислав Городецький

Інформацією про Городецького здивувати важко: здається, вже про кожну тваринку з Будинку з химерами написали щонайменше статтю, а то й захистили дисертацію. Будівля Національного художнього музею, Караїмська кенаса, будинки на вулицях поблизу Хрещатика (одна з яких названа на честь архітектора) – це тільки найвідоміші споруди, ставлення до яких у Києві незвично тремтливе, порівняно з іншими пам’ятками. 

Хоча сьогодні вони й визначають ландшафт міста, на початку ХХ століття проєкти архітектора справляли революційне враження, суттєво відрізнялися від типових забудов і навіть дратували містян. Цей ефект сьогодні можна відчути на прикладі Костелу Святого Миколая – грандіозний католицький храм настільки контрастує з усім навколо, що складається майже сюрреалістичне відчуття.

Як і Лев Влодек в Одесі, Городецький став адептом бетону в Києві. Є навіть історія, що Будинок з химерами був рекламою для цементного заводу, який дешево продав сировину для архітектурного проєкту. До речі, неоготична будівля початково була прибутковим будинком. У 1944 році з нього зробили медичний заклад, у перші роки незалежности планували відкрити там мистецький центр, а вже в нульових передали Адміністрації (Офісу) Президента. А сам Городецький продав Будинок із химерами через борги, у які вліз під час подорожі до Африки, де впродовж двох місяців полював на сафарі. 

Архітектор взагалі був доволі ексцентричним. У роботі це проявлялося якраз у тяжінні до нових матеріалів і технік. А в житті він дивував інших власним авто (першим приватним у Києві) і спільними польотами з Ігорем Сікорським на літальних апаратах авіаконструктора.

Радянський модернізм

Враження від радянського модернізму в мене асоціюються з чорною кавою: у дитинстві ти не розумієш, як це взагалі можна пити, а потім тебе поступово затягує і ти вже не уявляєш ранок без неї. Із сірою, бетонною та строгою архітектурою така ж історія: спочатку приваблюють казкові будиночки на Андріївському узвозі, а за кілька років починаєш придивлятися до менш яскравих і помітних споруд.

Анатолій Добровольський

До Києва можна мандрувати виключно маршрутом Анатолія Добровольського. Спочатку ви прилітаєте до аеропорта «Бориспіль», співавтором якого був архітектор. Потім ви їдете Північним мостом на Правий берег – так, трохи нелогічний маршрут, але нічого, адже міст також проєктував Добровольський (і вважав своєю кращою роботою). Якщо ж хочете скористатися метро, то прямуєте до станції «Хрещатик», яка, як ви вже зрозуміли, теж є творінням Анатолія. 

Ну а далі перед вами відкриється найпримітніший проєкт архітектора – вулиця Хрещатик, яка була повністю відбудована після Другої світової. Добровольський очолював групу архітекторів, що займалася відновленням центральної вулиці столиці. Зупинитися в цьому маршруті ви могли б у готелі «Україна», який розташований у самому центрі Хрещатика. 

Найбільш графічною та лаконічною будівлею Добровольського став Будинок художника на Львівській площі. Споруда, на перший погляд, – дуже проста та функціональна (саме це й були головні засади радянського модернізму). На цьому тлі особливо контрастними стають сім скульптур на фасаді будинку, кожна з яких символізує один жанр мистецтва. 

Авраам Мілецький

Неомодернізм Авраама Мілецького був протилежністю творчости Добровольського (хоча в них були й спільні роботи). Теж сірий, теж бетонний, але з абсолютно футуристичними формами та ідеями. Наприклад, як у будівлі готелю «Салют» неподалік від Арсенальної в Києві. Спочатку споруда мала бути значно вищою – у плані значилося 17 поверхів. Однак в архітектурної групи виникли суперечки з партійним куратором проєкту, фінансування суттєво зменшили – відповідно зменшилася й кількість поверхів готелю – до теперішніх семи.

Тим не менше, навіть у такому приплющеному вигляді «Салют» нависає над Площею Слави так, наче прилетів із недалекого майбутнього.

Конфлікт із «Салютом» був не єдиним і не найрезонанснішим у кар’єрі Мілецького. У 1968 році Мілецький починає працювати над проєктом Парку пам’яті на Байковому кладовищі. Разом із художниками Адою Рибачук і Володимиром Мельниченко архітектор планував створити київський крематорій. Однак погляди на споруду розійшлися: Мілецький підходив до неї як до функціональної будівлі, а Рибачук і Мельниченко прагнули більш творчого підходу. Ми вже писали про історію мистецького подружжя та про те, як твір їхнього життя – Стіну пам’яті на Байковому – знищила радянська влада. Натомість проєкт Авраама Мілецького, безпосередня будівля крематорію, збереглася. Вона вийшла достатньо химерною як для неомодернізму – і наглядно відтворює уявлення про архаїчні форми поховань людини.

Флоріан Юр’єв

«Літаюча тарілка» на Либідській вже стала символом неомодернізму: вона запустила рух #SaveKyivModernism, привернула увагу до радянської архітектурної спадщини та стала майданчиком для багатьох культурних подій останніх років. Її друкують на одязі, обкладинках книжок і сувенірній продукції – справжня популярність.

Флоріан Юр’єв почав розробляти «Літаючу тарілку» в шістдесятих, коли тема космосу захопила буквально всіх. Готова споруда була тільки в 1978 році. Архітектор проєктував її для світломузичного театру: з амфітеатром і чудовою акустикою. Однак стала вона Інститутом науково-технічної інформації. А кілька років назад на неї почав зазіхати торговельний центр, розташований поруч. Імовірність того, що «Літаюча тарілка» зникне з київського пейзажу, сколихнула активістів і взагалі всіх небайдужих.

Те, що Юр’єв особливо опікувався звуком при побудові, – не випадковість. Він розробляв теорію музики кольору, шукав природу поєднання звукового та візуального рядів. Ці пошуки втілилися і в його графічних роботах, які, однак, звинувачили в тяжінні до абстракції (у радянські часи це було суттєвою перешкодою для художника). Також Флоріан Юр’єв писав картини та займався виготовленням музичних інструментів. Сьогодні він інколи читає лекції й виступає на публічних подіях – і це справді варте відвідування.  

Наталія Чмутіна

Як уже можна було зрозуміти, неомодернізм не завжди має суворі чи нудні форми. Вони часто були вигадливими та незвичними, а архітектори прагнули втілити новітні технології.

Наталія Чмутіна очолила архітектурну групу, яка звела Будинок меблів біля станції Дружби народів у Києві. Ця споруда має кілька особливостей, на які можна не звернути увагу в теперішньому гамірі міста. По-перше, це увігнутий дах, який кольором і мінливою формою надає споруді розслаблености й легкости навіть при її немаленьких розмірах. По-друге, це величезні вікна, які мали відкривати людям товар ще з вулиці. Ці вітрини потребували більшого простору навколо себе, ніж того, що є поряд із Будинком меблів зараз. А сама будівля мала амбіції стати основним виставковим центром.  

А ще для мене було відкриттям, що в моєму рідному місті – Черкасах – Чмутіна побудувала еспериментальну будівлю критого ринку. Його називають «шайбою» і, як можете здогадатися, він має круглу форму. Конструкція ринку розроблена для найефективнішого розподілення місць, а інженерні рішення були незвичними та інноваційними для шістдесятих років.

Сучасні архітектори

На щастя, сучасна архітектура не обмежується незаконними забудовами, будинками-монстрами чи недоладними реверансами в бік чи то бароко, чи то весільних тортів. Інколи в містах можна побачити й справді актуальні та сміливі рішення. 

Олег Дроздов

А сміливі рішення часто бувають суперечливими та неоднозначними. У 2016 році на Андріївському узвозі презентували нову будівлю Театру на Подолі за проєктом Олега Дроздова. Масивний чорний блок зверху будівлі, на перший погляд, дуже контрастував з іншими спорудами на туристичній вулиці. Тож багато киян не сприйняли таке нововведення та висловили думку, що театр псує загальний вигляд узвозу.

Однак прихильники та сам архітектор закцентували, що переважна більшість будинків Андріївського – це якраз задекорований псевдоісторизм, архітектура початку ХХ століття або ж алюзії на неї вже нещодавніх часів. А Театр на Подолі не намагається справляти враження чогось старого та традиційного, а є одним із небагатьох прикладів справді сучасної архітектури, яка говорить мовою сьогодення. До того ж будівля враховує ландшафт навколо: вона невисока (чотири поверхи), а її нижня частина перегукується кольором та фактурою з іншими об’єктами Андріївського. У 2018 році Театр номінували на премію Європейського Союзу в галузі сучасної архітектури. 

Новим підходом до архітектури та урбаністики Олег Дроздов ділиться в Харківській школі архітектурі – вищому приватному закладі з курсами на тему.    

Віктор Зотов

Концепція Нового Подолу в Києві, ревіталізація старих районів (наприклад, ідея оновлення «Промприладу» в Івано-Франківську), а також масштабний архітектурний фестиваль CANactions – приблизно так звучить коротке резюме діяльности Віктора Зотова. 

У концепціях архітектурного бюро Зотова та його освітніх ініціативах головними стають не будівлі, а взаємозв’язки між людьми, їхня поведінка в місті та комфорт урбаністичного життя. Для цього важливі публічні простори, які стимулюють мешканців до спілкування, якісного дозвілля. Загалом від архітекторів нового покоління вже менше чекаєш на нові забудови. Їхнє завдання – переосмислити вже наявні локації та зрозуміти, як вони можуть приносити користь у теперішніх умовах життя.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Telychka is an abandoned industrial area (200 ha) near the center of Kyiv. It is one of the most promising territories of the city for further development. This concept is the extension of previous works by Zotov&Co and CANactions teams. More about the project by the link in bio. _______ Теличка – занедбана промислова зона (200га) поруч із центром Києва, одна з найперспективніших територій для розвитку міста. Дана концепція є продовженням попередніх робіт команд Zotov&Co та @canactions Детальніше за лінком у біо. #architecture #postindustrial #revitalizationproject #kyiv #urbandevelopment #architecturalproject #ukraine

Публикация от Architectural bureau ZOTOV&CO (@zotov_and_co)

Тому на перший план і виходить розвиток фестивалів або освітніх програм, як-то CANactions. Вони можуть не надавати стрімких видимих результатів місту чи країні, однак сприяють розвитку урбаністичної культури. 

Адже сьогодні вже значно складніше розібратися з купою будівель, які виросли навколо нас за століття, ніж звести ще одну (навіть найгарнішу) споруду. 

P.S. Любий читачу, ми хочемо познайомитися з тобою ближче. Можеш, будь ласка, відповісти на кілька запитань? А ще там знайдеш інфо, як долучитися до секретного клубу з подарунками від наших партнерів ;) Let’s talk!

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: