Куплені дипломи, бюрократія та нестача фінансування: старший викладач ЗВО розповів про стан науки в Україні
Ми поспілкувалися зі старшим викладачем біофаку Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Володимиром (прізвище респондент не бажає публікувати, – прим. ред.), який розповів про проблеми української науки. Ми дізналися, чому з’являються псевдонаукові публікації, вчені мігрують за кордон, а бюрократія заважає з’являтися новим дослідженням та багато іншого.
Чому вирішили займатися наукою?
Я пішов в аспірантуру у 2008 році, оскільки раніше «так було прийнято», більш ніж за покликом серця. Мене завжди цікавила моя професія, однак зацікавленості в конкретній науковій темі на час випуску з універу я не мав. Проте я мав чудового наукового керівника та гарну наукову роботу. Я ніколи не працював тільки в науці, інакше помер би з голоду. Гідні заробітні плати отримують лише учасники великих наукових проєктів на кшталт «Горизонту», але до 2015 року потрапити туди було принципово неможливо для наукової групи з України, і дотепер це дуже складно для маленької групи, а я навчався і працював у відділі з 5-6 співробітників.
Я закінчив біофак за спеціальністю «Фізіологія людини та тварин». Тема моєї дисертації – вплив сигнальних ліпідів на чутливість клітин до тиреоїдних гормонів. Якщо спрощено, то це про механізми зниження чутливості клітин нашого тіла до гормонів, що відбувається з віком або внаслідок шкідливих харчових звичок. Зазвичай такі дослідження пов’язані з вивченням діабету другого типу або інсулінорезистентності. Цей діабет – така собі хвороба літніх та схильних до зайвої ваги людей, що зловживають фастфудом, або, простіше кажучи, мають те, що на Заході називають метаболічним синдромом. Але, виявляється, у такий спосіб знижується не лише чутливість до інсуліну, а й до інших гормонів. От я на щурах вивчав їхню чутливість до гормонів щитоподібної залози.
Володимир на робочому місці
Чи часто ви стикаєтеся з бюрократією та корупцією в науковій сфері?
Зараз найбюрократичнішим та найбільш недолугим органом у системі освіти вважаю НАЗЯВО. Вони проштовхнули нові правила захисту дисертаційних робіт. Захисти робіт за старими правилами повинні були закінчитися навесні цього року. Ті, хто не встигає (хто вступав у аспірантуру до 2016, здається), залишаються без можливості подальшого захисту. А в біології наукова робота може бути дуже довгою, і це не означає, що дисертант лінивий, просто так буває, що об’єкт дослідження потребує терпіння. Наприклад, на кафедрі зоології восени захищався орнітолог, який виконував дослідження впродовж 20 років, усі, хто в темі, дуже хвалили його роботу. Була моторошна паніка, істерика, навіть суди. Верховній Раді довелося ухвалити якесь окреме положення, згідно з яким дозволили продовжувати захисти за старими правилами.
Потім НАЗЯВО стало боротися з корупцією, коли беруть гроші для проведення захисту. Іноді беруть гроші неадекватно. Не знаю, як зараз, але до 2014 року захист дисертації з фармацевтики коштував як новий Lanos.
А є такі витрати, як сплатити опоненту приїзд на захист. Такі виплати були, і не можна сказати, що вони були позамежними. Є радянська традиція платити за бенкет, але в багатьох наукових радах це перестали робити. НАЗЯВО придумало, що треба членам рад платити гроші, але як платити, за якими тарифами – незрозуміло.
Моєму товаришу сказали платити за захист раді велику суму, більш ніж 10 тисяч. Як платити? Зі своєї кишені? Наукова рада розводить руками. Їх НАЗЯВО зобов’язало. Потім уже ціну знизили на чверть, щось вони там перерахували або їм НАЗЯВО наказало перерахувати. І питання, хто займається корупцією? Якщо є стандартна такса, ви скажіть про це відразу. Взагалі така практика оплати захисту, якщо тягар цієї оплати лягатиме на дисертанта, аж ніяк не заохочуватиме вчених до захисту наукових робіт.
Я не розумію, чого прагне таким способом досягти наше освітнє начальство – щоб у нас не було молодих кандидатів? Якщо це така боротьба за «чистоту», можете почати з того, щоб рішуче відібрати дипломи в тих, хто захищав відвертий непотріб останні тридцять років, у нас забагато зовсім не здатної до науки професури та академіків. До речі, академіки всіх цих НАН, НААН та інших таких структур отримують дуже непогані виплати довічно – ми їх годуємо з податків, а скажіть, скільки наукового продукту виробляє ця «еліта», де в половини вже, може, літня деменція?
Як в Україні борються з псевдонаукою?
Питання це більш філософське. Мені здається, що відповідати на нього мають гуманітарії. З одного боку, у нас є борці з псевдонаукою. Ось, наприклад, є прецедент позову Теслі проти Єгорченко, яка його назвала псевдонауковцем. Нібито перемогла вона страшного Теслю (викладач КНУ, захистив дисертацію на тему «Інформатика природи», – прим. ред.) у суді. Ну, щонайменше, його позов не був надто вдалим. Але Тесля не єдиний і не найстрашніший псевдонауковець у країні, будемо чесними.
Якщо цікаво, почитайте інтерв’ю з таким собі Гончаруком, він його дав виданню «Граніт науки», воно свого часу наробило багато галасу у ЗМІ та в науковому середовищі. Ця людина претендувала на посаду голови НАН! І щось я не бачу, щоб до нього активісти позивалися в суді або щоб його позбавили ступеня чи виключили з лав НАН. Є пабліки в соцмережах, що позиціюють себе як площадки боротьби з псевдонаукою, наприклад Ukrainian scientists worldwide. Але чи можна сказати, що люди, які там виступають, є беззаперечними авторитетами в українській науковій спільноті?
Взагалі, а чи є в цієї спільноти якісь авторитети, вагоміші за Теслю, Гончарука та подібних до них? Ба більше, якщо проаналізувати наукометрію наших затятих борців із псевдонаукою, то вона буває дуже посередньою. Виходить, у нас за чистоту науки борються люди, які й самі мають до неї посереднє відношення. Думаю, так відбувається, бо боротьба відбирає стільки часу, що на власні дослідження сил не залишається. Лише на активізм.
З особистого досвіду, от був у нас професор, який займався спірними дослідженнями. Світив щурам у різні місця лазером, досліджував, чи допоможе фототерапія у боротьбі з раком та іншими захворюваннями. До речі, він був досить цинічною людиною, бо, як мені розповідали, він пропонував свої прилади онкохворим людям, які вже були готові на будь що від розпачу. Але було з ним пов’язано і багато кумедного, ось він написав дуже промовисту статтю, яка здається починалася зі слів: «в лабораторії сутеніло».
Потім сталася цікава штука. Виявилося, що сама тематика, якою він займався, у очах багатьох моїх знайомих скомпрометована його особистістю. Але ж є фототерапія, так, вона знаходиться на межі шарлатанства, але і там трапляються цікаві речі. Ось пару років тому бачив досить серйозне дослідження з фототерапії виконане на гарному науковому рівні у США. Звісно, рак воно не лікує, але має деякі прикладні аспекти..
Цього персонажа помітили наші наукові активісти і почали відверто цькувати у соцмережах. Якщо ви займаєтеся боротьбою з псевдонаукою, чому ваше обговорення нагадує комсомольський з’їзд? Так не можна поводитися. Якщо хочете сказати, що він дурень, можете зустрітись на конференціях. Так, є такий фрік, його можна ігнорувати, а можна витратити купу ресурсів на боротьбу. Але навіщо? Інша справа, що його приклад, на жаль, не поодинокий, я знаю і набагато страшніші історії, пов’язані теж, на жаль, з онкохворими. Там людина вже не заморочується питаннями доказовості та здорового глузду. Знаю, як один такий «науковець» взяв великі гроші за нібито експериментальне лікування хворої дитини. Так сталося, що на момент його «лікування» у дитини сталася ремісія, батьки повірили йому і ладні були віддати останні гроші. Вважаю, таких треба судити, але погодьтеся, це вже не питання чистоти його наукових досліджень
А ось ще приклад. Був такий професор Ілля Іванов, який запліднював комсомолок спермою шимпанзе. Він намагався вивести ідеального пролетарія, не більше і не менше. Фрік? Звичайно. Але професор Іванов, хоча він дуже дивний персонаж, заснував вітчизняну школу штучного запліднення та розплідник мавп у Сухумі, яких потім використовували у багатьох медицинських дослідженнях у СРСР. Мавпи звідти навіть у космос літали. Його праці цінував сам Павлов, який написав врешті решт некролог Іванову.
Тобто особистість людини не повинна у свідомості людей впливати на тему, яку вона досліджує.
От ще приклад: є така відома Ігнобелівська премія – це така гумористична альтернатива Нобелевської для найбільш недолугих, кумедних, та часом відверто антинаукових праць. Взагалі, Ігнобелівська премія орієнтована більше на популяризацію та на якісь смішні роботи, але люди, що її отримують, вважаються науковим товариством такими самими фріками та поганими вченими. Але ось у 2000 році Ігнобелівською премією нагородили Андре Гейма за його славнозвісну працю про левітуючу жабу. Через 10 років Гейм отримав Нобелівську премію за винаходження графену. Варто бути обережними у розмежуванні понять «наука» та «не наука». Це, на мою думку, – філософське питання.
Якщо хтось вважає, що класична доказова наука непохибна, то, як мінімум, у випадку біології – це серйозна помилка. Нещодавно бачив статтю, де проаналізували відтворюваність експериментальних протоколів та результатів, описаних у наукових публікаціях з фізіології за великою вибіркою. Так от ця відтворюваність часом буває значно нижчою 25%.
Що необхідно зробити, що псевдонаукових досліджень та публікацій ставало менше?
Розумієте, є лише один запобіжник від таких ситуацій – це інститут репутації. Якщо Ілля Ківа захиститься в Оксфордському університеті, цей навчальний заклад втратить все. Це серйозний ВНЗ, який дбає за репутацію. У нас та на Заході різні системи присвоєння наукових ступенів. У нас науковий ступінь надає Міністерство науки та освіти. Звичайно, зараз формально ступінь має надавати ВНЗ, але фактично мало що змінилося.
ВАК у тій чи іншій формі функціонує. Є якась центральна структура при Міністерстві, яка визначає, хто доктор, а хто – ні. На Заході звання надає лише університет. Людина каже: «Я PhD університету такого-то». Ця людина вийшла з нашого університету з нашим вченим ступенем, і ми за неї відповідаємо. Університет його і захистить, і осудить. Звісно свої проколи і там трапляються. Але репутаційний підхід дозволяє боротися із корупційною складовою. Чи продаватиме дипломи ВНЗ, який піклується про репутацію
Але й самі люди, виходить, не поважають професії та науку, якщо купують дипломи.
Ми маємо проблему в тому, що люди не поважають те, чим займаються. Нема репутації професії. У Радянському Союзі вона була. Чи можна було придбати диплом? Так, мабуть. Але це було досить складно. Був інститут так званих «червоних професорів», це такі партійці які здобували ступені не за рахунок наукових досягнень а завдяки політичній активності. Я таких ще застав на факультеті, ми вважали їх поганими викладачами. Але парадоксальним чином, навіть «червона професура» щось знала.
Наприклад, у нас був такий викладач, страшний хабарник і дуже неприємна людина, з комсомольців умовно кажучи. Але ж він блискуче знав свій предмет. Чому? Бо свого часу його приставили аспірантом до видатного професора, і той примусив його таки вивчити хоча б основи предмету так, щоб можна було викладати студентам. Така була школа, що хоч ти і партійний чи там комсомольский діяч, а необхідні знання ти повинен мати. Зовсім невігласом бути непристойно вважалося. А згодом цей викладач пішов на пенсію і його місце зайняла молодша викладачка, вже з нових. І отут ми зрозуміли що таке справжня неграмотність, коли людина навіть підручника не може вивчити. Хто з тих двох поважав свою професію? Але перший хоча б давав пристойні знання.
Що тоді заважає людям у західних ВНЗ займатися псевдонаукою?
Нею там також займаються і досить активно. Що заважає цим людям просувати своє бачення? Ринок. Є ринок хай-теку, який відсіює нежиттєздатні рішення. Він заважає багато чому іншому, але відвертих шарлатанів він відштовхує в область телевізійного маркетингу. Хай-тек має свій ринок із дуже жорстким цензом. В нас його немає. У біології як мінімум. Чому? Бо для створення такого ринку треба гарантувати його учасникам безпечність інвестицій. Біотехнологія – це не IT, де більшість бізнесу десь на закордонному сервері.
Тобі хтось заважає працювати у цьому офісі – забрав меблі та ноутбуки і переїхав у інший або взагалі емігрував, і твій бізнес житиме далі. А як у разі необхідності перевезти підприємство, де тільки один реактор коштує від 100 тисяч доларів, і його монтаж та перезапуск ще декілька десятків тисяч? До того часу, поки у країні не буде створено великого та розвиненого технологічного ринку, як ми дізнаємося, хто насправді спеціаліст, а хто ходить на кафедру читати давно застарілий предмет за підручником 40-річної давнини?
Після 4 курсу у нас студенти йдуть у те саме IT, тому об’єктивно оцінювати якість їх спеціальних знань, а відповідно і якість викладання, нема де. В нас професор був, що на парах нам казки розповідав, я не жартую, російські народні казки розбирав за Проппом замість предмету. Але кому яке діло, якщо більша частина студентів піде працювати не за фахом, нехай будуть казки. І він до смерті працював, вчив казкам.
Чим західні університети відрізняються від вітчизняних?
У нас універ працює у дуже дивному режимі. На Заході університет – це елітарний клуб. Можна згадати, як Тарас Бульба синів вчитися посилав. Навіщо? Вони незрозуміло чому навчаються, більшу частину часу байдикують. Але треба відправити молодь, щоб вона поспілкувалася з ровесниками і щоб ті були з пристойних родин. У нашому розумінні це було не навчання, а клуб за інтересами. Але в університетах з’явилися співтовариства випускників, які, як спадкоємці багатих сімей та посадовці, дозволили навчальним закладам отримати гроші та статус. І своїх наступників вони згодом вже бачили як людей з освітою, зі зрозумілим їм світосприйняттям.
Коли західні університети зрозуміли, що позитивістське мислення розвивається і наука стає трендовою, з’явилися серйозні наукові напрями в університетах. Згодом в університетах зрозуміли, що можна заробляти за допомогою технологій. Так з’явилися дослідницькі кампуси.
У нас технології не мають зараз зв’язку з університетами. У радянські часи всі технології розвивалися при НАН, в НДІ, в окремих від університетів структурах. Тобто університет був не центром інновацій, а місцем, де надають освітні послуги. За радянських часів система була такою: вчишся у ВНЗ, потім йдеш робити дипломну практику у НДІ, або якщо в тебе технічна спеціальність, то ще і на завод або експериментальне підприємство, що співпрацює з цим НДІ. І викладачі університетські також часто працювали по сумісництву в НДІ або при підприємствах. Але зі зникненням інституту держзамовлення цей ланцюг розпався і поступово НДІ та підприємства зі своїм кадровим складом відокремилися від ВНЗ. Зникла необхідність впровадження знань у практичну сферу, а з ній і справжні спеціалісти.
Тобто у нас університети орієнтовані на кількість випущених учнів, а у західних ВНЗ на те, що учні зроблять після навчання. І ще важливо, що при західних університетах дуже розвинені товариства випускників: університет залучає їх до роботи і до дозвілля, намагається створити міцне ком’юніті, де людям комфортно вчитися та працювати, і у яке потім хочеться повернутися. Це важливо, бо практичну користь у розвитку технологій та інновацій приносять не студенти першокурсники, а скоріше випускники. Важливо затримати їх при університетському середовищі якнайдовше. У нас цього не розуміють: отримав диплом – іди гуляй. Куди піде обдарований магістр після закінчення ВНЗ? Це не секрет- він, якщо захоче займатися наукою, поїде за кордон. Тобто унесе свої знання і компетенції з країни, і зазвичай – назавжди. Ну, ми так за свої податки розвиваємо європейську та американську науку, окей. Кращі поїдуть, гірші залишаться, потім викладати підуть. Ось так в нас падає рівень освіти.
І якщо у західному ВНЗ професор не може надавати якісних освітніх послуг і наукового доробку, йому скажуть «до побачення» за три роки. Кожен професор на Заході мріє довічно обіймати свою посаду, тому доводиться постійно крутитися, прогресувати. У наших ВНЗ ця опція є базовою. У мене товариш поїхав до Ізраїлю з батьками. Його батько – талановитий хімік. І йому в ізраїльському ВНЗ дали змогу обіймати посаду професора за постійним контрактом, фактично, як у нас, – пожиттєво. Це вважається дуже престижним.
Наразі у нас ситуація ускладнилася тим, що грошей немає у держави, тому є скорочення штатів, а так зазвичай сидять професори до кінця.
Яка зараз ситуація з фінансуванням?
Набагато гірше, ніж 10 років тому. Освіта гірше фінансується. Ось, наприклад, одна з історій, про яку кажуть знайомі. Була людина у Міносвіти, яка «вибивала» бюджетні гроші на дослідження. Її визнали корупціонером. Поставили іншу людину, мовляв, чесну. Але цей чесний співробітник не може забезпечити фінансування. Від недофінансування страждають наукові тематики і, відповідно, треба скорочувати кадри: наукові співробітники, на відміну від викладацького складу, працюють, зазвичай, на тимчасових контрактах. Звісно, потім їх вже до купи не збереш – ніхто не захоче повертатися до інституту на ставку меншу, ніж у касира супермаркету. Працюють за звичкою, по сумісництву, тому що колектив приємний, абощо.
Тепер кажуть, що викладач має займатися наукою. Добре, але для цього має існувати науковий підрозділ. Знов таки, має бути якесь матеріальне та фінансове забезпечення. Навіть якщо в мене вже сьогодні є науковий доробок, то для публікації у пристойному виданні треба сплатити внесок. Давайте чесно, сучасна біологія не пишеться ані українською, ані російською мовами. Тому публікуватися доречно лише у західних виданнях, де внесок може бути кількасот доларів. Особливо великі внески у відкритих виданнях, де кожен охочий може прочитати повний текст статті – а ми ж хочемо, щоб нашу роботу прочитали та процитували, бо від нас вимагають високий індекс Гірша, що залежить від цитувань. От у нас в університеті за такі публікації преміюють співробітників раз на півроку, цю премію щоб отримати треба написати купу якихось папірців, її розмір – 4 тисячі гривень. Смішно.
Вийшов учень з університету, який має науковий ступінь магістра, і він може піти до аспірантури. Мотивації йти до аспірантури я вже не бачу ніякої: ти повинен чотири роки важко працювати на висококваліфікованій роботі за копійки, на які не зможеш навіть житло зняти. Усі аспіранти, кого я знаю, живуть виключно на підтримці своїх близьких. Все для чого? Щоб бути доцентом у ВНЗ? І от цьому аспіранту треба вибрати тему, яку він хоче досліджувати. А що, як він хоче займатися чимось принципово новим, що ще не досліджували у його інституті?
Треба написати з керівником якусь заявку на фінансування тематики, але вони не зможуть цього зробити, оскільки не мають достатньої кількості публікацій, щоб виграти конкурс. А де їм ці публікації брати якщо тема нова? Виходить, що можна тільки займатися темою, за якою у наукового колектива де ти опинився є достатньо публікацій, де можна знайти собі у керівники ще живого професора, і яку всі розжували вздовж і впоперек. Взагалі вимоги МОН до науки чим далі, тим менш адекватні – ніякий молодий колектив, яку б гарну ідею він не мав, там не проб’ється. Буває зрідка, що трапиться такий гарний і порядний науковий керівник, що допоможе, підтримає, проштовхне якось, але таких небагато. Тому ні про який прогрес та розвиток нових технологій за бюджетні кошти можна з такою системою не мріяти.
Є і ще один момент: от я виконував міжнародну тематику під керівництвом мого професора. Це ще у 2014-16 рр було. Мені було дуже складно отримати усі документи та дозволи на фінансування нашої тематики, ми її досить вдало виконали і в нас була нова розробка для медичних потреб. От я написав великий звіт, відвіз до Києва а там нам кажуть: реалізуйте результати дослідження на власний розсуд, ми у них не зацікавлені. Тобто держава нам морочила голову, витратила купу нашого часу, купу грошей платників податків, а результати роботи не потрібні. Їх з часом впровадили наші колеги з ЄС. Якщо так витрачати ресурси, то не дивно що їх не залишиться.
У мого товариша виникла ситуація, що він пішов на аспірантуру до моменту, коли не було зобов’язання повертати бюджетні кошти, витрачені на аспіранта. Як ви ставитеся до того, що аспірантам потрібно повертати бюджетні кошти, якщо вони не написали дисертацію?
Наука та освіта не окупатимуться у звичному розумінні в жодній країні світу, ніколи, це розкіш. В нас на рівні керівництва чомусь вважають, що освіта і наука – це такі короткострокові інвестиційні проекти: я тобі грошей дав на трирічну тему, через три роки має бути профіт. Це так не працює. Можливо, за умов дуже розвинутих наукових технопарків при західних університетах. Але ці технопарки спочатку хтось побудував за величезні бюджети. Якщо наука і освіта – інвестиції, то лише венчурні. Насамперед це такі дорогі іграшки, що підкреслюють твій статус на міжнародній арені. Ось коли крутий київський пацан купує собі годинник за ціною авто, він хоче з нього отримати прибуток? Та мабуть ні, хоче своїм друзям продемонструвати, що багатий та відповідає вимогам їх «клубу».
Так само як це було у перших університетах, але на рівні держав. Типовий приклад – conspicuous consumption. Але, подовжуючи аналогію з годинником, то якщо зорі стануть вдало, років за 20 ця модель може стати вінтажною, і тоді її ціна виросте у багато разів. Так і освіта: за умов розумного менеджменту та великої вдачі можна очікувати, що за роки безперервного фінансування утворються якісь школи, колективи професіональні, і от вони вже будуть представляти величезну цінність, саме люди, а не приміщення або спорядження, на якому вони працюють.
Той самий Андре Гейм, що ми його тут згадували, свого часу відмовився очолити російське «Сколково» – він має російське коріння і його запросили для престижу, ось маємо майже свого нобелівського лауреата. Обіцяли йому якісь захмарні бюджети. Але він все ж таки трохи розуміє російські реалії, так от він їм тоді відповів щось на кшталт: «я тут у своїй лабораторії кожен день спілкуюся з декількома нобелівськими лауреатами та іншими видатними вченими, а у вас мені з ким розмовляти?». Наукові школи і традиції формуються у якомусь конкретному закладі десятиріччями, і їх не можна звідти кудись пересадити. Це, зокрема, одна з причин, чому я не вірю в стрімкий успіх проекту «президентського» університету.
З огляду на це все, я скептично ставлюся до всіх бажань наших чиновників економити на освіті, на вчених, навіть на стипендіях для студентів. Я особисто знаю декількох класних спеціалістів, які свого часу просто не довчилися би без стипендій – їх сім’ї взагалі не мали грошей на навчання. Як ви знаєте, скорочуючи стипендіальний фонд на першому курсі, хто зі студентів залишиться у професії? Людина вільна отримувати освітні послуги, як вона хоче і вільна перестати їх отримувати. У нас в Конституції написано, що кожен має право на освіту, і держава зобов’язана всіляко сприяти реалізації цього права.
Тепер, чому студент або аспірант має повертати гроші? Я дивлюся на студентів та розумію, що один із групи вирішить залишитися у професії або займатися наукою. Для мене це не привід читати свій предмет лише йому одному. Знання їм стануть у нагоді, можливо, пізніше, можливо, у досить неочікуваній ситуації. Ми маємо, ми просто зобов’язані зробити так, щоб дати якомога кращу та доступну освіту, а такі погрози про повернення коштів відвертають і тих небагатьох хто замислювався над науковою кар’єрою. Це як на співбесіді тебе питають: «ким ти бачиш себе у нашій компанії через 5 років?». І щоб отримати роботу, ти маєш збрехати, що мрієш про посаду старшого менеджера тут і пов’язуєш всі свої плани з цим колективом. Це неправда, все може змінитися для тебе завтра, ми це у 2014 побачили, і тому не треба шантажувати молодих науковців оцими боргами. Вони поїдуть у Польшу, там їм без зобов’язань нададуть PhD позицію та стипендію, якщо вони обдаровані та працьовиті.
Наразі ми начебто намагаємося застосувати західні шаблони до вітчизняної освіти. Але робимо це у неприродній спосіб. Це не працює і не спрацює надалі. У нас була непогана освіта раніше, ми не випускали геніїв, але мали дуже якісні кадри середнього рівня. Так, радянська освіта мала величезні мінуси, але її можна було реформувати. Взагалі, багато з тих, хто сьогодні критикує прокляту «совєцьку» освіту і закликає зруйнувати усе, що від неї залишилося, там-таки її і отримали, у СРСР. Вони ще історію партії здавали, і свої, отримані на цьому предметі, знання зараз спрямували на розбудову національної свідомості, тому будь-який збір наших освітніх реформаторів з часом ризикує перетворитися на «партсобраніє».Багато речей можна було оптимізувати та змусити працювати. Те, що зараз намагаються зробити з освітою, воно не буде ані радянським, ані західним, поки що це якійсь непрацездатний гібрид.
Яка наразі ситуація з популяризацією науки в Україні?
У нас нещодавно стався скандал із сайтом Наука.ua, який популяризує науку. На редактора наїхали, що він отримує гроші із Росії. Хоча в Росії є непогані проекти на кшталт Постнауки, N+1 та інших, де він якраз раніше і працював. Він мав рахунок у Сбербанку, бо приїхав із Росії. Мені не подобається, що він робить за якістю матеріалів, поки що статті у них на сайті мені не дуже цікаві та часто містять помилки, але претензії до нього як до агента впливу – смішні. Людина заробила грошей у Росії та вирішила створити свій ресурс в Україні. Ніхто йому не допомагав, а його звинуватили мало не у зв’язках з ФСБ. Таке от токсичне і підозріле середовище популяризаторів.
У нас чомусь у певних колах деякий час вважалось, що популяризація науки – це прибуткова тема, що от зараз прийдуть айтішники і вкладатимуть гроші у твої лекції та наукові івенти. Був такий проект популярний, 15*4, його заснували якраз айтішники, і багато хто замислився тоді «от нам би так». Але ж це міф. Зазвичай це волонтерськи проекти, які роблять люди суто з власного бажання, не завжди якісно, але якість у таких проектах недешево коштує, потрібні спонсори або грантові програми. Взагалі, було б круто, якщо була б підтримка від держави, але ми отут тільки що говорили, що ми з освітою нормально розібратися не можемо, куди вже нам в популяризацію. Зробити якісно і цікаво, щоб люди не втомилися від твого формату і захотіли ще прийти, послухати, і навіть заплатити грошей – надскладно. Деякі популяризатори книжки видають. От є такий класний канал «Довколоботаніка», його веде професіонал з київскього музею, здається, так він книжки ще пише та видає, кажуть що цікаві. Таких людей мало, але вони є.
Чому вирішили звільнитися з кафедри?
Скорочення. Взагалі існують багато факторів. Я б не йшов, якби ставки не порізали. На кафедрі я отримую щось біля 2000 грн. Для мене викладання це хобі, і у нашій системі я вважаю це правильно: той хто викладає більше для себе, для розваги, особливо якщо за основною роботою людина залучена до наукоємної професії, намагатиметься це робити якісно, не матиме корупційного інтересу.
