Спецпроєкти

«Армія ще залишається дуже сексистською». Українські журналістки – про роботу під час війни


Як змінилася робота журналісток за умов повномасштабної війни, з якими проблемами вони стикаються найчастіше і як взагалі сприймають жінок з мікрофоном на блокпостах чи передовій? bit.ua підготував текст за дискусією «Жінки, медіа, війна» в рамках VI Українського Жіночого Конгресу.

У дискусії взяли участь генеральна продюсерка інформаційного мовлення Суспільного Ангеліна Карякіна та журналістка і воєнна кореспондентка Ірина Сампан.

Чи доречно говорити «інформаційний фронт»?

Ірина Сампан

Треба розділити ситуацію до 24 лютого і після. Тому що дійсно, мабуть, до 24 лютого після відрядження з фронту я приїжджала у мирний Київ, розслаблялася, переключалася. І це був дійсно тил. Я могла піти в студію, могла записати інтерв’ю, могла провести ефір. 

Після 24 лютого ці кордони стерлися. Ти не відчуваєш себе у безпеці на фронті – я маю на увазі, якщо ти їдеш на Донбас або вже на південний напрямок, на Слобожанщину і т.д. Особисто для мене стерлися ці кордони. І мої колеги воєнні журналісти, воєнні кореспонденти говорять те саме: що вже немає місця, де ти можеш переключитися, в Україні я маю на увазі. Тому зараз я би відповіла, що це все фронт, абсолютно. І відчуття, що ти знаходишся в тилу, коли ти лягаєш спати в Києві, немає.

Ангеліна Карякіна

Звісно, в мене є відчуття, що ми всі робимо якусь одну спільну справу. Але я не люблю цей вислів і я його не вживаю. 

Мені не хочеться себе порівнювати з тими людьми, які воюють. Якби я хотіла змінити професію, робити іншу справу, в мене була би така можливість, я би це зробила. Не просто так є військові, а є медійники, журналісти. І не просто так є правила для одних і для інших. Хоча в мене абсолютно відчуття, що ми всі, перебуваючи, живучи в Україні, навіть за її межами, будучи просто українцями, всі робимо якусь справу, кожен на своєму фронті. Є якийсь волонтерський фронт, є лікарський фронт і т.д. Але як медійниці мені цей вислів не дуже подобається.

З якими проблемами стикаються журналісти і журналістки?

АК: ​​Ми всі працюємо в умовах воєнної цензури. Є низка обмежень, які на нас накладає цей час, ці обставини. Але мені здається, все-таки більшість із цих обмежень ухвалені в рамках якогось великого консенсусу між медійниками, військовими і владою – місцевою, центральною або представниками профільних міністерств.

У першу чергу консенсусно, тому що ми в перші ж тижні вторгнення зрозуміли ціну помилки або ціну того, що ми працюємо так, як ми працювали до вторгнення. Повідомляємо, щойно щось сталося, даємо повну картину – тобто працюємо за стандартами: повнота, оперативність, баланс і т.д. 

Повідомляючи, наприклад, про наслідки обстрілів, ми бачимо, що через деякий час обстріл повторюється з більшою точністю. Відповідно ці обмеження прийшли до нас емпіричним шляхом, і ми зрозуміли, що так працювати не можна, напрацювали якось разом ці правила.

З іншого боку, є інші проблеми, які так само пояснюються обставинами і часом. У нас продовжуються активні бойові дії. І уявити собі, що всі ЗМІ за цих умов мають до всіх точок, де ці бойові дії проходять, теж доволі складно. 

Тому, наприклад, у нас були і досі є складнощі з потраплянням на фронт у найгарячіші точки. Зараз це Луганський напрямок, до цього – Південний напрямок. Вся історія з відібраними, і потім поверненими акредитаціями так само свідчить і про обмеження, і про інші проблеми. 

Разом з тим є певні проблеми – і ми мусимо це сказати як журналісти – з повною картиною щодо втрат українських. Ми не можемо потрапити у військові шпиталі. Так, йде війна і повну картину нам надати не можуть. Це все те, що, з одного боку, ускладнює роботу, з іншого боку, десь щось ми розуміємо. А ще з третього боку, відкритість, доступність інформації в цій війні в Україні, мені здається, є все-таки безпрецедентною для світу. Станом, здається, на літо, приблизно до 6 тисяч журналістів з усього світу працювали в Україні, тобто мали акредитацію ЗСУ.

ІС: Знаючи, як працюють мої колеги-воєнкори, наприклад, в Сирії, Афганістані, Іраку або в інших гарячих точках – про жодну організацію там не йдеться. Вони їдуть на свій страх і ризик. Ніхто не гарантує їм, що вони повернуться. Вони шукають самі якісь нелегальні шляхи, оплачують фіксерів і т.д. Тобто, це абсолютно небо і земля з тим процесом, який змогло налагодити Міністерство оборони.

А щодо посварити: дійсно, нам складніше тепер потрапити в якісь гарячі точки одразу або хоча би після бою. І це ускладнилося – маємо багаторівневу акредитацію, особливо на Південному напрямку, там залишилося, мабуть, тільки ДНК свою здати і все. 

Зокрема після скандалу з міжнародними журналістами (йдеться про Асошіейтед Прес – прим.ред.) нам прикро, що українських журналістів не так цінують, як іноземних. Але водночас ми розуміємо – вони висвітлюють ситуацію на світ, і це важливіше, і завдяки цьому нам дають допомогу. Ми все це розуміємо. Але все одно такий гіркий присмак залишається, ми ніби другосортні. Хочеться почути, що це не так.

Також дуже страждають тепер документалісти. Я хочу згадати Макса Левіна. Він за це боровся завжди. Про те, що ці престури, поїздки на передову на пів години, на годину, коли тебе садять в автобус, привозять на точку, ти знімаєш – все, хлопці і дівчата, заходимо і поїхали додому. Документалістам і репортажникам потрібно більше часу. 

Особисто я страждаю, тому що мені дуже важливо приїжджати на позицію, треба просканувати поле роботи, хлопців, дівчат, як взагалі, хто що відчуває, що хто пережив. І тільки тоді, розуміючи, хто на що ладен, хто може говорити, чия історія варта цілого інтерв’ю чи історія варта посту в соцмережах, а чия історія варта години, мабуть, і це будуть дивитися, і це важливо.

Але цього часу не дають. Звісно, журналісти – дуже розумні люди, я вважаю, і дуже хитрі: ми знаходимо шляхи, як це обійти. Ми домовляємося через якісь власні зв’язки зі знайомими командирами. Вони нас допускають, і ми працюємо вже тоді 1-2-3 дні, скільки потрібно. Але ми як шпигуни, ніби робимо щось нелегальне і відчуваємо, що ось-ось прилетить або нам, або командиру, або ще комусь.

Тому в цьому складнощі. Ти не встигаєш побачити дуже важливу картину. Тому що тобі кажуть: все, поїхали, час, немає. Тому що в цього пресофіцера сьогодні 10 груп, вісім з них іноземних – і всього двоє наших.

Також, мабуть, це не буде сюрпризом, що в Офіса президента є улюблені якісь ЗМІ, і ми також з цим зіштовхуємося, на жаль. Я досить часто чую на фронті, що ви не можете працювати щодня, таке право є тільки в телеканалу Х або журналістів Х. 

Як на війні сприймають жінку з мікрофоном, диктофоном, камерою?

АК: Жінок-журналісток і жінок у війську все-таки сприймають краще, ніж вісім років тому. Але так, є свої нюанси. Це зокрема перевірки на блокпостах. Жінок, якщо вони себе поводять тихо, менше перевіряють. 

Часто сприймають жінок як волонтерок. Деяких журналісток простіше пропускали в якісь місця: вважали, що вони або місцеві, або вони супроводжують родину. Не те щоб вони ховалися, приховували причину свого в’їзду і мету – але поки що це дійсно працює так.

Від чоловіків, дійсно є стереотип, відчувають більше загрози. Хоча знову-таки це впирається в особисту харизму, досвід людський і т.д.

З військовими я пригадую одну дискусію, десь 2015-2016 рік. Один відомий військовий і колишній медійник каже мені: слухай, от ви все говорите про те, що жінки на війні повинні мати одні й ті самі правила, працювати нарівні з чоловіками, але я тобі як командир кажу, от приїжджає до нас жінка брати інтерв’ю, і хлопці починають. Один стріляє, інший скаче в машину, вони починають один перед одним перед цією жінкою. Тобто, ти розумієш, от давай з тобою по-чесному, коли жінка приїжджає на фронт, вона чоловіків відволікає. 

Я кажу: так а чия це проблема, цих чоловіків чи жінки, яка змогла знайти можливість пройти свої кілька кіл персональних пекла, щоб вирватися? В редакції довести, в медіакомпанії довести, що вона здатна поїхати нарівні з чоловіком і зробити такого ж гатунку репортаж, не гірше, а, може, й краще. Вона не боїться. Тобто, вона має пройти свої кілька кіл пекла і там ще, приїхавши на позиції, доводити, що все нормально, я приїхала не зваблювати вас, а просто попрацювати.

Така у нас була дискусія. Потім ця людина змінила свою думку, я точно про це знаю. Але теж знаю, що багато хто з командирів відмовляв часто в приїзді; казали: ой, зараз приїде знімальна група, у вас там відеографка дівчина і журналістка, репортерка дівчина, зараз оце почнеться. Зараз вас кудись повезуть, почнуть стріляти в повітря. Кому це треба?

Це геть не проблема жінок, які там працюють. Але з цим можна працювати. Чим більше жінок на фронті, чим більше жінок у професії, в одній, другій, третій, тим ситуація швидше покращиться.

ІС: Коли, наприклад, ти хочеш отримати доступ або піти на завдання разом з військовими або на найближчу позицію до російських позицій, звучать такі фрази:

«По-перше, як чоловік дозволяє тобі таку небезпечну професію, працювати. А, по-друге, як я зможу собі пробачити, якщо на моїй позиції загине або буде поранена така красива дівчина»

І ти не розумієш – тебе не пускають, бо ти красива, чи там дійсно небезпечна і туди нікому не можна – ні красивим, ні некрасивим?

Ця якась дуже дивна дискусія починається про красу, не красу, про чоловіка, жінку. Це дуже виснажує твій ресурс, тому що ти приїхала як професіоналка, бо поважаєш їхню роботу і хочеш її зняти. Я просто працюю тільки з військовими. В мене буквально декілька репортажів з цивільними за вісім років війни, здебільшого – з військовими. Армія ще дуже залишається такою сексистською, на жаль.

І після всіх цих дискусій тобі вже нічого не хочеться. Хочеться просто додому варити борщ, куди тебе посилають. Але все одно ти намагаєшся довести, ти доводиш, ти робиш хороший матеріал – і потім ти все одно чуєш, що все одно жінкам не місце на війні.

#bit.ua
Читайте нас у
Telegram
Ми в Телеграмі
підписуйтесь